З виступу Андрія Содомори під час
вручення йому наприкінці минулого року Літературної премії імені Григорія
Кочура
Григорій Кочур ? великий Майстер
слова і водночас видатна особистість. Тож рівнятися маємо не лише на високого
Митця, а й на людину, яка за найтяжчих випробувань зуміла зберегти найцінніше,
що є в людини, в народу, що й античні ставили над усе ? гідність, dignitas.
Григорій Порфирович усім своїм
життям, літературною працею задає тон, визначає орієнтири поколінням
перекладачів, літературній громаді загалом. Найголовніший заповіт Майстра слова
? берегти мову, високу божественну даність, плекати найтонші її струни, духовно
й душевно зростати при ній.
Для Григорія Кочура мова ? не
знаряддя, а стан душі, вияв його глибинного українства. І що ширшими були
перекладацькі обрії Майстра, то глибиннішим було його чуття до рідної мови,
видатнішою ставала особистість Кочура. Ось що передусім маємо наслідувати
сьогодні, коли нам, як ніколи, загрожує національне знеособлення. Бо ж не
вправне писання диктантів (хоч це, звісно, потрібно), не красиве мовлення
визначає високу сутність людини, її громадянську позицію, а те, чим насправді є
для неї мова: лише знаряддям ? чи душею, основою життя.
Творчість Григорія Кочура, його
побратимів (серед них ? Микола Лукаш) переконливо доводить, для чого загалом
потрібен художній переклад: бо “запах думок”, висловлених рідною мовою
(зауважив ще до Івана Котляревського Опанас Лобисевич), “єсть найсладчайший”.
Без тієї солодкості немає доторку до серця; без неї й серце втрачає свою
чутливість, а душа ? найтонші її струни.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Григорій Кочур постійно присутній
у моїй літературній праці. Його відгук на перший мій переклад Менандрового
«Відлюдника» (1962) був для мене рятівним: очима Григорія Порфировича я побачив
свої помилки, глянув, як кажуть, правді у вічі, ? не перестаю й нині
прискіпливо виправляти свій текст. Чую при тому живий голос Г. Кочура: “Жодна жива людина так не скаже…”.
Григорій Порфирович відгукнувся й на першу мою спробу в оригінальній прозі ? на
коротку повість про Горація “Наче те листя дерев”, що вийшла друком у часописі
«Дзвін» зо три десятиліття тому: “Тут я не змінив би жодного слова”, ? писав
мені в листі. Мірою своїх сил намагаюсь і перекладати, й писати так, щоб
Григорій Порфирович міг повторити: “Тут я не змінив би жодного слова”.
Пам’ять ? то живі крихти часу,
серія “світлин”. Бачу Григорія Порфировича, як він у листопадовий день стоїть
біля хвіртки на тодішній вул. Баумана ? прощається зі мною (я, побувавши в
Ірпені, відходжу до електрички). І цей образ Григорія Порфировича вже
невіддільний в моїй уяві від його перекладу «Осінньої пісні» Верлена: “Вийду я
в двір ? / Вихровий вир / В полі млистім / Крутить, жене, / Носить мене /
Зжовклим листям”… Чую голос Григорія Порфировича ? як читає свою улюблену
строфу з Горація у перекладі Миколи Зерова: “В години розпачу умій себе
стримати, / І в хвилі радості заховуй супокій, / І знай: однаково прийдеться умирати,
/ О Деллію коханий мій…”. І ще один, вже уявний, образ Григорія Кочура, висвітлений його ж віршовим словом: “Мої
рядки і я навколо сам”. Григорій Кочур,
дбайливий господар на літературній ниві, озирає свої рядки. Пильно дивиться й
на тих, хто веде свою борозну… Чую при цьому й голос свого батька: «Взявся за
чепіги ? не випускай їх із рук»…
Григорій Порфирович не сам. Ні
тут, у Києві, де з такою синівською любов’ю бережуть пам’ять про великого
Майстра слова, ні у Львові, де в камертоні Кочурового слова працює кафедра
перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура, яку очолює
професор Роксолана Петрівна Зорівчак; ні в Україні загалом, для якої працював
Григорій Кочур, ні у світі, чиє слово в його розмаїтті видатний митець доносив
до серця українського читача…
Прекрасно, що є така премія ?
імені Григорія Кочура. Щира подяка факультетові іноземних мов Франкового
університету, що висунув мою кандидатуру на цю високу премію, членам журі, що
визнали мене гідним цієї премії, усім видавництвам, що постійно підтримували й
підтримують мою працю, зокрема ? львівському «Літописові», де, серед інших,
вийшла й присвячена пам’яті Анатоля Перепаді «Римська елегія» та «Студії одного
вірша», присвячені пам’яті Михайла Москаленка; київському видавництву
«Грані-Т», де вийшли, теж відзначені цією Премією, «Дистихи Катона». Тут, у
Національному музеї літератури України, залишаю й деякі інші з перекладних та
оригінальних своїх творів ? присвячену пам’яті Володимира Забаштанського «Живу
античність», книжку «Лініями долі», де зібрано літературні портрети моїх
Учителів ? професорів Львівського університету, прозову книжку «Сльози речей»,
яку видало львівське видавництво «Піраміда», поетичну збірку «Пригорща хвилин»,
що вийшла у львівському видавництві «Срібне слово», та інші. Давно розійшлося
повне видання творів Горація, що започаткувало, з 1982 р., мою співпрацю з
видавництвом «Дніпро», де моєму творчому зростанню сприяла Світлана Жолоб, яка
й нині підтримує мене своєю прихильністю. Розійшлися й «Моральні листи до
Луцілія» Сенеки; саме вони започаткували мої видання в «Основах» Соломії
Павличко, що було для мене важливою віхою у житті. Горацій і Сенека, до речі, ?
найпопулярніші серед українських читачів. Появу багатьох античних авторів в
українському озвученні ще в похмурі сімдесяті роки, долаючи спротив владних
структур, анонсували публікаціями добірок часописи: львівський «Дзвін»
(тодішній «Жовтень») та київський «Всесвіт», що його очолював у ті роки Дмитро
Павличко.
Своєю працею намагаюсь донести
звернені до нас голоси давніх гуманістів. Серед них чи не найвагоміший ? голос
того ж Сенеки, чиїми устами, здається мені, промовляє вся античність: «Поспішай
до мене, але до себе передусім». Поспішаймо ж до своїх національних, глибинних
джерел, щоб бути високими, щоб нас бачили, шанували… Сподіваюсь і надалі
виправдовувати вашу довіру й прихильність своєю працею ? взявшись за чепіги,
ось уже п’ятдесят років тому, не випускати їх із рук…