Посмертна маска еґо. Некролог епосі.

106

 
Ярослав ОРОС
 
Як не крути, а помирати треба. Сказав він мені напередодні своє кончини. Та відмахнувся я, коли таке почув, жартома кинув, що проживе ще років двісті. На що він серйозно, майже пошепки, мовив: «Тільки, коли зніматимеш з мене посмертну маску, щоб не схибив. Усяке буває». Тепер, тримаючи перед собою гіпсовий зліпок, думаю, – він щось знав особливе напередодні, та не зважувався сказати, тримав потай у собі. Впевнений і слабкодухий водночас. Ох, як він любив себе, мов квочка хрусткі яйця. Проте вдавав, що те мовляв не він, – закоханий у себе, а невідь-хто з’явився звідкілясь. Напускне. Ґлянцевий наліт. Флірт живчика в пробірці. Насправді ж його власне Еґо випирало назовні, жадало виразитись, бути вкрай почутим і побаченим. Ох, як воно страждало без уваги, коли перед його очима не було порцелянових облич. Кортіло вельми втіхи. Оплесків. Hurra!
Одначе, він помер. І тільки щойно знята з його посмертна маска ще жива, сливе ввібравши в себе риси вкляклого лиця.
Змалку він мріяв бути птахом, але без крил літати, просто так! Надумав, схопив за барки думку, й усенький простір твій. А сього виявилося замало, щоб так, ураз, одірватися від землі та й парити легесенько над краєм. І він захопився танцем. Бо тільки танок годен одірвати самотнє тіло від землі. Батьки не перечили, на його ж прохання віддали любу душку до балетних студій.
А втім, я його взнав уже підстаркуватим волоцюгою, завсідником-безхатьком київських облупаних пристанищ. Охочого до чарки, та вкрай рідко навиворіт одкрити душу. Він ніколи не сякався у рукав, коли, бувало, щиро розповідав про свою картату долю, що наче плахта зіткана якось невміло: зісподу світлими, поволі вгору – темними нитками. Звісно, не показував мені свій сольний виступ з балету «Створіння світу», але з яким захопленням, невтраченою плавкістю рук і вогником в очах відображав словами картину, як Бог і Чорт змагаються за Адама та Єву, що зрештою й призвело до світової порожнечі.
Кляв на чому світ стоїть будь-які релігії та політичні течії. Зневажав прихвоснів, полупанків і вишкребків усіх мастей. Цінував творця в особі постановника, композитора, виконавця. Трактував триєдине як основу людського буття. Міг годинами розповідати, як на виснажливих репетиціях доводилось «з родзинкою» перевтілюватися в образ Зиґфріда, або ж Ротбарта з «Лебединого озера», а то, траплялося під третю чарку, власне для мене, уродженця підневільного донедавна краю Мадярщини, Oroszorszаg, наспівував з третьої дії сього балету мелодію чардаша. (Танцюристи балету на противагу оперним співакам, не кажучи вже про естрадних, значно більше мають знань, і вміють не лише мислити, а й метафорично бавитися думками). Через, мабуть, їхні натреновані витонченість і постановку рухів. Чого вкрай бракує решті.
Балет не приховує нічого, – відкритий наскрізь, мов печаль. Часто повторював, коли його охоплювала туга, але ніколи не сльозоточив і не скиглив. Він був особливим відлюдьком, покинутий напризволяще «вершителями доль». Але про те довго не зважувався мені розповісти. Завжди оминав бесіду, коли мова доходила до найпотаємнішого в його житті. Принаймні, так вважав. З чим я, безумовно, не згоден, і спробую хоч трішки відслонити запону. Адже балет, з його же слів, не приховує нічого, – відкритий наскрізь, мов печаль. А печаль – ядуча! Наскрізь пропіка…
Київ нині нагадує стару розсохлу діжку, наповнену вщерть намоклим після рясного травневого дощу рідким лайном. З усіх роззявлених щілин так і періщить брудна свища. Брунатно-жовтого кольору. Й десь поміж тими зухвалими барвами проступає, ледь видніючи, бліда блакитна смужка. Картина не вельми приваблива, зате напрочуд правдива, ну, звісно, більш правдива, ніж за часів сповідування плебсом орфографії соціалістичного реалізму, реалізму, що вміло вріс у постмодернізм, а нині геть укляк, та зрештою забуксував у словоблудстві, нотах і мазні. А що вже говорити про балет! Охота майже всім відпала до звідання та творення вишуканих форм. Босяцький стиль сьогодні в моді. Той, хто голосніше прокричить і личком більше поторгує (Бажано, у вишиванці). Заздалегідь напахавшись дезодорантом. Підмиє пахви й пах побриє. Й про науку годі щось казати, якщо найперший академік НАНУ – чахлик невмирущий. Таке у стані туги якось повідав був мені він напередодні свого переставлення (Повідав про власне тіло. Як висловився сам).
Про душу, здавалось, ми ляси не точили. Радше верзли про сперму та розмноження роду людського. Пригадую, примруживши хитрувато око, він поцікавився в мене, звідки, мовляв, я взяв, точніше запозичив крилатий вислів «Уся моя сперма пішла в ноти» (здається, дослівно) та вклав в уста одному з своїх героїв? Явно, що се – безпосередньо не мої слова, а запозичені в когось з маестро. Так міг сказати тільки відомий композитор! Точно, – я не спасував, і відповів, що почув якось їх у розмові від Євгена Станковича. На що він рвучко мовив: «Ціную, що не збрехав, неначе сам їх виссав з пальця».
Тобто, ми вели з ним розмови лише про конкретне, не зачіпали абстрактне, що, зрозуміло, не властиво пізнати смертному. Смертний приндиться, надуває щоки, мов індик, коли заходить мова про потрактування душі на вільну тему. А ще неодмінно тоді, в таїнстві розмови, залуплює очі до неба та хвацько міркує, як урвати побільше. Той, хто побував межи життям та смертю, підтвердить, що душа наразі щезає в п’ятах і ти уподібнюєшся на гнилу колоду посеред незайманого гінкого розлогого пралісу Угольсько-Широколужанського заповідного масиву.
Йому подобалася закарпатська, точніше широколужанська говірка, говірка села, звідки я родом. З діда-прадіда киянин, він  не володів  д о б р е  жодною мовою. Десь заздрив мені, що я виріс у кишлі кількох народів, але на престол ставлю свій. І дорожу мовою нашого з ним народу. Власне мова й об’єднала нас, цімборо. Казав. З особливим пієтетом вимовляв «цімбор», відповідник до слова «побратим». Той, хто присвячує себе великому, друзів майже не має. Не раз повторював. І наголошував, що тільки в однодумців бувають вірні побратими. Решта – так собі, тіні на тихій воді, що невдовзі щезають.
Коли тобі перемахне за п’ятдесят, то починаєш розуміти, що там, за правим і лівим раменами, стежать за тобою хрести з нагробками на цвинтарі. Чорні обеліски (За Ремарком). І на те нема ради. Мусиш змиритися з тим, що й ти вже не першинка. Маєш пам’ятати про перших, бо вже по них залишаються лише підрядники. Але так вийшло, що ми з ним стали нерозлийвода вже в зрілому віці, коли, зазвичай, про друзів-покійників радше мовчать, або ж згадують тільки добре, а побратимів живих дітям своїм ще ставлять за приклад.
Не раз залюбки згадували з ним про розморений провінцією напівселянський, напівміський кумедний Київ за часів махрового застою, коли, наприклад, книгарень у місті було вдосталь, а щось путнє придбати там, – не дуже, обмаль. І завше бракувало коштів, аби купити вкрай потрібне з-під поли. Задовольнялися найменшим, і вірили в майбутнє. Яке воно з себе, те майбутнє, ніхто і гадки не мав, але ж партія й уряд запевняли народ, що – світле! Зрештою, так і сталося.
Мову про партію й уряд він намагався не чіпати, позаяк і те, і друге довели його до розпуки.
Він був успішним танцюристом, мав намір стати врівень з Лифарем. Нічим не гірший я за Сергія. Впевнено казав. Що він, що я, – обоє ми кияни. Тоді вперше, мабуть, і востаннє, мені довелося побачити, як він зронив скупу сльозу: «Лифар через не можу таки пішов у ласі обійми Дягілєва, а я не зміг переступити через себе, щоб удовільнити плоть одного з урядовців-комуняк, який за совка опікувався тривалий час театрами та мав неабиякий вплив там, нагорі».
А міг же він, розповідає, перше ніж поїхати до Варшави студіювати… балканські танці, на пропозицію того ж таки облесливого урядовця, з ним же переспати, і не розповідав би мені зараз тут, в одному з київських облупаних пристанищ, усе, мов на духу. Інакше б склалася його доля. Став би метром світового рівня!
Трохи розсмішив мене, як мовив про студіювання балканських танців у Варшаві; та, виявляється, що той київський комуно-бонз мав у Польщі через свого секс-патрона навколобалетні зв’язки, що ними й хотів пустити його по руках, упертого наразі невдаху. (Дивно, чому той бонз не мав партнерів, скажімо, в Югославії, або Болгарії, залишається дотепер загадкою, позаяк комуняки правили і там!)
– Отже, – хмикнув уїдливо я, – «балканіста» з тебе не вийшло…
– Наливай, – насупився і махом перехилив гранчака, крякнув. – Виходить, що так.
– Ось бачиш, чому ми з тобою тут, – обвів я поглядом полущені стіни столичної розвалюхи. – Й мене хотіли злопати тії гурмани, та я чомусь не дався. Знаєш бо тепер, хто править світом…
– Педерасти, – випалив зозла, потім підозріло глянув на мене й насторожено запитав. – А чому ти тоді «чомусь не дався»?
Розреготався я:
– Бо внутрішній голос підказав! Я ж покладаюся тільки на своє безліч разів перевірене Еґо. Бути лялькою в чиїхось руках ех, як непристойно, навіть якщо ти й брешеш уміло, чи то пак витьохкуєш тенором солов’я. Проте фальшиві звуки не перекуєш молотком на ковадлі.
Після того, як він відмовився від спокуси «студіювати балканські танці у Варшаві», його хутко перевели, звісно, за вказівкою згори, на другорядні ролі, а там і зовсім викурили з театру. Спершу підробляв то тут то там на малих сценах, але дорогу на великий кін йому туго перекрили. Безумовно, парторги з стукачами. З чим він, відповідно, довго не міг змиритися. Десь пошепки, на вухо, не раз нахвалювали, захоплювалися його неймовірними здібностями, мовляв, ось жив би ти за кордоном, а тут – ні-ні, тут ти – нікому не потрібний! Вали ліпше «за бугор» і там досягнеш свого. Після таких невтішних порад у нього прокинулась усупереч усьому щира любов до Батьківщини. Спересердя плюнув: «Та валіть самі…» й поміняв відтоді не одну роботу. Від двірників, кочегарів у бойлерній до вантажників і сторожів на цвинтарі.
Напередодні штурму Майдану він готувався до війни. Попросив, щоб я роздобув інструкцію з виготовлення та застосування «коктейлів Молотова». Й закипіла у пристанищі робота. До справи долучилися й інші безхатьки. Майдан отримав надійний тил.
Та повернімося до нього, завсідника-безхатька київських облупаних пристанищ, звісно, як танцюриста. Сказати, що він був пропащою невдахою, – не беруся. Бо залишив помітний слід у вітчизняному балеті. Той, хто його знав, той – пам’ятає. Власне мені він уявляється першим подувом вітру після потопу: вільний, розкутий, незламний юнак, окрилений свіжістю; злітає над потрощеним світом, вишукує плавно невражену землю, щоб запліднити новітнє життя. Погорджений напівмертвими рештками, що меркнуть повільно у пристрасних муках, перешкоджають постати живому. (Приблизно таким його уявляю).
Хоч, безсумнівно, його посмертна маска приховує інше…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!