Про книжку відомого письменника і дипломата Рауля Чілачави
«Приближение к Латвии. Откровения Посла»
Спершу думалось, про книжку Рауля Чілачави «Приближение к
Латвии. Откровения Посла», що вийшла навесні 2011-го у видавництві «Bonmark»
(Рига), написати буде легко. І тому, що я сам, так би мовити, «в темі», і через
добрі стосунки з автором (з яким, до речі, ми й познайомились не в Києві, а в
чепурному особняку українського посольства на вулиці Калпака латвійської
столиці). А можливо, ще й тому, що Рауль Шалвович заздалегідь поділився задумом
ось такого своєрідного «звіту про відрядження».
На практиці вийшло якраз навпаки, бо порівняно невелике (260
сторінок – правда, тісно задрукованих дрібним шрифтом) видання насправді
вирізнялося і ґрунтовністю та чималим обсягом інформації, і багатогранністю,
багатоплановістю. Цьому сприяла обрана форма: на звичну мемуаристику
дипломатів, яка зазвичай є монологом від першої особи, подекуди розбавленим
світлинами та документами, «Приближение к Латвии» зовсім не схоже. Читач
отримав передусім книгу-колаж, де зовсім різні, часто, здавалось би,
непоєднувані елементи подаються в суворо продуманому хронологічному порядку:
окремі нариси, написані Чілачавою спеціально для даного видання, інтерв’ю
вітчизняним та закордонним ЗМІ, його передмови до книжок латиських
письменників, сторінки щоденника, фотографії тощо. І навіть – поезії, створені
в Ризі!
Такий підхід дозволив досягти щонайменше двох ефектів.
По-перше, постійні зміни тональності та жанру пожвавлюють сприйняття, і читач
не стомлюється від одноманітності розповіді, як то нерідко буває над томами
спогадів. По-друге, авторові вдається показати інші – нерідко полемічні – точки
зору (що особливо помітно на прикладі запитаньдо нього
журналістів-інтерв’юєрів), і завдяки такій інтелектуальній поліфонії він уникає
нав’язування комусь власної суб’єктивної позиції, що є питомим вразливим місцем
мемуарів загалом.
І все ж в «Приближении», немов у симфонічному творі, можна
чітко виділити кілька сольних партій, кілька тематичних домінант, яким
присвячені й окремі тексти, і лейтмотиви видання в цілому. Насамперед це –
посольська служба, де нерозривно переплітаються як суто дипломатичні,
«внутріцехові» складники, так і відповідальні політичні . Починаючи буквально з
перших днів, зі свого призначення на посаду Надзвичайного і Повноважного Посла
України та приїзду в Ригу, Рауль Чілачава виважено, але яскраво і образно
описує ключових гравців тамтешнього політикуму, суспільних діячів,
дипломатичний світ столиці. Чіпке спостережливе око та письменницький дар
дозволяють йому двома-трьома фразами змалювати виразні характери іноземних
колег, з якими доводилося спілкуватись найчастіше, спільно вирішуючи різні
питання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не ухиляється автор і від неприємних моментів – колізій у
стосунках з «рідним» МЗС. Скажімо, повідомляє про існування абсурдного
міністерського циркуляру, який приписує послам «під чесне слово» набирати у
магазинах товар, за який колись у непевному майбутньому має розрахуватись
міністерство, що ставить дипломатів у вельми незручне становище перед
продавцями. Не раз перепадає на горіхи й іншим чиновникам вітчизняного «форін
офіс», котрі не виконують даних ними обіцянок, ігнорують важливі ініціативи
посольств, що сприяли б створенню позитивного іміджу України. Не дивно, що з
уст Чілачави звучить аргументована критика на адресу частини дипкорпусу:
«Займатися питаннями діаспори, я сказав би, всього гуманітарного блоку, куди
входять і зв’язки зі ЗМІ, часто їдуть люди непідготовлені, малокомпетентні,
байдужі».
Про самого Рауля Шалвовича цього не скажеш: призначення
послом у Латвію відомого поета і перекладача інтенсифікувало літературні та
культурні зв’язки відразу кількох народів. Чілачава не тільки швидко вивчив
латиську мову, а й узявся за переклад на українську та грузинську віршів двох
безперечних класиків – Яніса Райніса та Аспазії (і це – у вільний від
напруженої роботи в посольстві час). Коли вийшла їхня ошатна збірка
«Трикольорове сонце» – та ще й трьома мовами! – авторитет посла України
піднявся дуже високо. А були ще ж видання нових перекладів Олександра Чака та
Ояра Вацієтіса, було видання латиською мовою антології сучасної української поезії,
був розкішний тримовний «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі… Розповіді про
активну участь Чілачави у розвитку культурного простору сучасної Латвії
становлять другу домінанту «Приближений».
А от третьою я назвав би пильне приглядання автора до
повсякденного життя, його намагання зрозуміти інший народ та думки про латиську
(і, ширше, латвійську) ментальність, її вплив на історію Балтійського регіону.
«Латвія дуже зручна, я сказав би, комфортна країна для проживання, чому сприяє,
перш за все, загальна атмосфера доброзичливості, створювана місцевими
жителями», – констатує Чілачава. Та водночас – стурбовано спостерігає за
роздвоєністю, навіть розірваністю Латвії на дві общини, латиську і нелатиську.
Тож коли він сам виступив інтерв’юєром, попросивши відповісти чільних
представників місцевої політики, бізнесу та інтелігенції на дванадцять запитань
(це ще один розділ книжки), одне з них стосувалося якраз двообщинності країни,
оцінки її та перспектив подолання аномального становища. Показово, що кілька
політиків саме на нього відповідати не стали, хоча іншим одинадцяти увагу
приділили…
Розповідаючи кореспонденту ризької газети «Телеграф» про
свою попередню роботу в Держкомнацміграції, Чілачава напівжартома сказав: «Я не
був у своєму відомстві в Києві останньою людиною, але й першим мені не хотілося
стати. Не люблю кимось командувати, та й за час роботи змінилося сім моїх
міністрів. А заступник, так би мовити, величина постійна». І тут слід
продовжити, що такою самою «постійною величиною» є посада Надзвичайного і Повноважного
Посла, адже за рангом вона прирівнюється до заступника міністра.
Утім, буде виправдано, якщо це визначення перенести в іншу
сферу, від державних посад не залежну, – в культуру. Рауль Чілачава давно став
постійною величиною і в грузинській, і в українській літературах, а тепер,
після балтійського відрядження, ще й у грузинсько-латвійських та
українсько-латвійських літературних взаєминах. Не випадково, коли його
дипломатична місія добігла кінця, один із впливових російськомовних журналів
Латвії вмістив матеріал під промовистою назвою «Послы приходят и уходят, а
Чилачава остается».
м.Вінниця