2012 року побачила світ поема Дмитра Шупти «Колимські
дівчатка», задум якої виник 1995 року. Всі ці роки, як зізнається автор,
прочитана в газетній статті коротка інформація не давала йому спокою. Наша
історія знає не одну трагедію, але прочитане виходило за рамки уяви, а шок від
нього навіть попри тривалий час не минав. Тому перше, що звертає на себе увагу
– це експресивна манера викладу, напружена нота, яка не спадає впродовж всього
розгортання твору.
1949 року поблизу одного з колимських
концтаборів за наказом Москви було потоплено в болоті близько трьох тисяч
українських дівчаток віком
тринадцяти-чотирнадцяти років – «чтобы некому было рожать бандеровцев».
Цей злочинний акт, який цілком можна розглядати як прояв геноциду, був
виконаний карателями з холодною педантичністю. Зображення цього вражаючого
фрагменту національної трагедії розгортається автором в кількох площинах, коли
художнє поєднується з публіцистичним, а безжально реалістичне включає метафоричну
фантастичну символіку. Імперія-монстр постає гігантським червоним спрутом, який
у свої хапалища загріб усе живе і неживе і тримає під своїм недремним
контролем:
Вдротоване ГУЛАГу халабудище,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Безодня, де вже не існує час –
вотчина
спрута, його угіддя, що займали одну шосту суші планети.
Поема Дмитра Шупти – безперечно твір
ліричний, але прикметний, як і інші поеми автора, епічною основою переживання,
в якому індивідуальне забуває себе, спостерігаючи трагічні, а то й абсурдні
злами історії, в яких людина або залишається собою, або втрачає людську подобу.
Ліричне переживання ніби роздерте між днем минулим і днем сьогоднішнім – і цим автор однозначно сигналізує читачеві, що
для нього важливо не тільки поглибити історичну пам’ять, але і прояснити день
сьогоднішній: незавершеність минулого перекреслює конструктивність сучасного і
віддаляє день завтрашній. Уже понад двадцять років існує українська держава,
але ні влада, ні суспільство як цілісний організм не спромоглися ні засудити
комуно-совєцьку тоталітарну систему, ні відстояти власну історію. Чого варте
суспільство, в якому визнаня національно-визвольної звитяги УПА і злочинності
кремлівського геноциду ще й досі викликають дискусії. Тому безжальний звинувачувальний пафос автора
нівелює часові площини: червоний імперський спрут ще живий, і щупальці його
ворушаться й готові розповзатись і душити
не лише інако-, а взагалі мисляче.
Публіцистична загостреність ідеології
твору знаходить досить незвичне відлуння у його художній тканині – по суті
Дмитро Шупта, пропускаючи через власну душу реальну історію і зберігаючи для
читача її реальні контури та історичну достовірність, подає сюрреалістичну
картину безневинного страждання людини і абсурдної фантасмагорії зла. Емоційна
напруга, загострена пафосність надають відчуття динаміки, але сюжет, як це не
парадоксально, її не підтримує і навіть дещо притлумлює. Інформативно
насичений, він (сюжет) разом з тим знає одну подію – шлях дівчаток розмерзлою
тундрою до страшної могили – колимських боліт. Вони йдуть, йдуть і йдуть… поки
не зникають у болотяному потойбіччі. Трагічна статичність цієї майже німої ходи
вириває їх з хронотопу дійсності, надає образу містичного метафоричного
звучання і сакрального смислу. Сприяє цьому і
пейзаж, який, знов-таки, посилює сюрреалістичне враження: готичність
Північного сяйва і скарлюченість полярних берізок, що нагадують захололих
черв’яків, в останній момент трагедії відкриваються сяйву зірки, що зійшла
удень:
В безодню третя тисяча гунула.
Схлипнули й захлинулись мочарі,
Коли остання дівчинка втонула –
З’явився блиск Полярної Зорі.
Увиразнена нами особливість сюжету
підсилюється тим, що, на перший погляд, його подієвість пов’язана і з образами
конвоїрів, що супроводжують етап, але насправді вони відокремлені від людей,
від дівчаток, яких принесуть у жертву спруту за його ж наказом. Вони не люди, а
істоти, функції темної сили. І ще одне нетривіальне рішення автора – карателям
лише здається, що вони владні над жертвами, власною долею і світом, а насправді
смертна дорога жертв веде до загибелі і їх, тільки першим світить Полярне
сяйво, а шлях їхнім душам освячує Полярна Зоря, а других сам дух Півночі
обертає на сомнамбул, і не Зоря, а мерячка – примара світла – заводить у
трясовину.
Мерячка їм усім забила баки,
Тож, вижив звір, на те воно й
Сибір.
В концтабір повернулися собаки,
І не вернувся жоден конвоїр.
Мінімалізація
сюжетних подій посилює враження тривання трагічної ходи дівчаток, яке відлунює
і в нас – «Ми ліземо тундроболотним місивом…» – викликаючи бажання трагедію не
тільки пам’ятати, а й вивільнитись з обіймів спрута остаточно.
Якщо
візуальний ряд «Колимських дівчаток» вибудовано в різних площинах – від
реалізму до сюру, від гротеску до фантасмагорії, то мовна характеристика
образів відсилає нас до домінанти мовчання. Мовою наділені конвоїри, але це –
не мова, а брутальна лайка, людина ж під владою спрута приречена на німоту.
Мовчання дівчаток, коли навіть пісня не може розкрилитись над мерзлотою,
набуває високого потаємного значення, котре єднає їх з вищими силами –
Прояв необозримий прояв
Небесна сила береже.
Поступово, але уже зримо, українська література виходить на нові
береги з ріки тотальної іронії та скепсису. Сповнена пафосу, національно не
байдужа, художньо вирізьблена рукою майстра нова поема Дмитра Шупти є кроком, що засвідчує цей закономірний поступ.