Коли б мені дозволено було перемінитись в
птаха, то вибрав би я собі жайворонка
Марко Черемшина. Автобіографія
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нічого
не потрібно придумувати, коли хочеш сказати про письменника. Треба вміти його читати, слухати і говорити із ним. Він
надається до розмови. Він розмовляє крізь простір і час. Він говорить тихо, і
його мову можуть розуміти ті, які розуміють мову небесних птахів…
Марко
Черемшина – письменник-писанкар. Він не викладав слова, він змальовував узори,
й вони залишалися вічним нагадуванням про вічну тугу-любов, яка одна має
здатність живити серце людське, виповнюючи його спомином про невтілену
мрію-раювання…
Марко
Черемшина – Поет Любови. „Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори.
Люблю поезію, писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і
нерізьблену. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Лютий я на все, що
погане, брехливе і жалом кривди кусає“…
Марко
Черемшина – письменник без школи. Він сам по собі школа. Міт про „Покутську
трійцю“, запущений із легкої руки Антіна Крушельницького, був нічим іншим як
невдатною спробою поєднати естетику і світогляд молодих письменників з
народницькою традицією. Не більше. Інша справа, що протягом майже цілого
століття цей літературно-критичний компроміс виріс у ідеологічну Говерлу
нерозуміння і непорозуміння, а то й відвертої світоглядної маніпуляції.
Єдиний,
хто близький до нього і чиїм „великим послідовником“ він виступає – Юрій
Федькович. „Отець мій, Юрій Семанюк, дяк, тепер у Кобаках, Косівського повіту,
ось що розповідає про Федьковича: „Любий та милий був то чоловік. Як я був
дяком в Путилові, знав я його добре, ба і він мене чогось-то любив. Чого, не
знаю. Знаю лишень, що майже в кожний передодень свята брав він мене до своєї
хати від пароха. Там (в хаті) скаже, бувало, мені співати народні пісні, а сам
возьме гітару або ліру та й собі ту саму пісню грає. Співаю, співаю, аж тут
дивлюся: Федьковичеві котяться сльози з очей. Я удавав, що не бачу. Він,
обтерши сльози, зачинав сам співати якусь вояцьку пісню. Так не раз сидимо до
пізньої ночі“…
Черемшина
і Стефаник. Такі різні психологічні фігури. Такі контрасні літературні постаті.
Такі розбіжні погляди на життя. І такі близькі, аж до несприйняття. Ця
дружба-кара перевернула їхнє життя, змінила їхні долі, прирекла їх на
дружбу-ненависть („Але Ви ошибаєтеся, коли думаєте, що я міг вплинути на
т.Стефаника. Via facti – без ніякої причини ми вже від року взаїмно зреклися
приємності до себе говорити, і той стан досі не змінений“) і дружбу-спокуту:
Та кувала зозулечка та й он там на
гілці!
Та що Василь за господар? Де воли,
де вівці?
Та де його обороги, кедрові
палати,
Де шпихлірі, злото-срібло, червоні
дукати?
…………………………
Та що Василь за господар? Криваві
реберця,
Розлилися чорні ріки з мужицького
серця!..
Ми
не будемо знати всієї правди їхніх стосунків. Бо завжди на перешкоді до
зрозуміння стоятиме постать дружини Марка Черемшини – Наталії Семанюк, „злого
Ангела“ Черемшини:
„Горіла,
як царівник над рікою.
Ой,
чічко солоденька, забув бих ті швидко,
Аби
з мого подвір’ячка на твоє не видко.
Бодай
тото подвір’ячко вогнем ізгоріло,
Щоби
мене, файна любко, к тобі не кортіло.
Як
калина, малиною крашена; брови шовкові, очі, гей очі – чорні, як темінь, така
глуша, такий туск коло тої хати з тополями, бувало, як переходжу.
………………………………..
Називаю
тебе грубими іменами, бо скриваю своє серце, рву свій біль…
А
біль лишається вічно свіжим від твоїх очей…
А
усміх твій блимає, як один великий сумнів…
Тужу
жагуче, щоби відійти від тебе, та знаю, що все верну.
О
мріє моя! Любове! Яка ти сильна! Даєш життя і відбираєш…“
Марко
Черемшина створив найвеличніший реквієм українському селу. Він не знав, що його
часова візія стане пророчою. Інакше б не писав: „Вже нема села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха
і німа стая гроби пасе…
Мерці
з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом
банують.
Були
хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари…
Оті
печі, що село вигрівали, лежуть тепер перевалені на снігу, як непоховані
велетні з роззявленими ротами.
Ворон
там сідає, хіба звір там навертає.
Такий
чорний туск б’є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки
села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори“…
Ми
приречені не розуміти письменників. Інакше б мусили відновити інквізицію і
спалювати їх на вогнищах індивідуальної ненависти до Правди людської. Яка
вічна, і яка вічно переслідується , і яка відроджується, бо така її Суть – бути
гнаною, бути переслідуваною і бути вічно спраглою у пошуках самої себе: „Минуло
півсотні літ, відколи він на ріллю зійшов. Помірки схарчували всю силу його дєді, його мами і його братів, весь їх
піт випили і всі кості їм потерли. І ровесників та ровесниць їх з’їли і дальше
з’їдають їх дітей і внуків, а однако не наїлись. Самі вони стовкли і
скорчилися, як ребра голодних великанів, і ждуть свого великодня. Але прийде їх
великдень, і вони наїдяться, розростуться і вирівняються“.
Черемшина
залишається незнаним Карбівничим Української Правди. Залишається легендарним
Керманичем Українського Поетичного Духу. Залишається Самотнім Сонцем
незнищенної матерії Української пісні, яка в серці, в душі, в крові… „Сумно
одинокому сонцю у безкраїх облаках. Що тільки навернеться ід котрій зіроньці,
так сей час вона тахне, гасне, щезає з-посеред його гарячого лиця. Що тільки
надлетить у полуменях гарячки ід тьменній ночі і в обіймах приголубить її хоче,
утікає вона яркою блискавкою, не глянувши йому навіть в лице. І з досади плаче
палке, гордовите сонце ранньою росою.
Ні
з ким йому погуторити, ні з ким в парі погуляти…
Сумно йому, одинокому…“
Ми
приречені не знати Марка Черемшину. Ми приречені не любити. Бо тільки в
нелюбові чуємося певними. І не можемо побачити живими очима живого серця живої
краси життя/смерти: „У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як
дрібненьку запашну отаву, гладив би. як паву.
Дивіть,
хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів
би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів
рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.
Сухі
надмогильні квіти на цминтарних, струпішілих хрестах.
А
хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.
А
хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш
би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити“…
Це
він – Марко ЧЕРЕМШИНА. Іван Семанюк.
Людина. ТВОРЕЦЬ вічних світів, до яких ми йдемо темними стежками
власного незнання і власного небажання пізнавати ЛЮДИНУ.
м.Івано-Франківськ