Покелішкуймо, брате Тарасе Мельничуку!

188

Тарас збуджував себе чаєм. Зрештою, мені видавалося, що йому
і без нього добре – він ніколи не розм’якав. Завжди був напружений, дещо
нервовий, любив сперечатися, інколи спалахував.

Панові Григорієві
Штоню.

Шановний пане Григорію!

Не випадає
сперечатися з покійним, але хочу запевнити, що до приїзду Тараса Мельничука на
35-ту зону я вже мав укладену збірку «Світогляд Святовида» (1973) і викінчував
збірки «Звениславині купави» та «Дванадцята сумна книжка». Все інше прочитаєте
у моєму спогаді, що Вам надсилаю. Спогад датований квітнем 1993 року. Мені
прикро було місцями читати Вашого «Тараса» (УЛГ ч. 8, 2011 – Ред.), точніше,
висловлювання Тараса.

З повагою,

Ігор КАЛИНЕЦЬ

 

Пане Сидоржевський!

Прошу  при 
можливості надрукувати лист до мене Ігора Калинця. Його
самодостатня  історико-літературна  вартість неміряно перевищує мою до нього
причетність.

                    Григорій ШТОНЬ.

                    5 травня 2011 р.

 

…Час ллється ліниво

мов круторогі меди

покелішкуймо брате

року мамаєвого

Ігор КАЛИНЕЦЬ

 

Цю фразу я витяг зі свого таборового вірша («Міф про Козака
Мамая», 1975), але вона вихоплена з уст Тараса Мельничука. Однак у таборі
келішкувати нам не доводилося?– ми забули про смак міцних напоїв,
хоч, правду кажучи, пригубити чарку не було нашою аж такою надокучливою
мрією. Були речі важливіші, яких баглося. Ми пили чай (ще 1974 року дозволялося
придбати щомісяця чай без обмежень на тих 5 крб., дозволених на закупку харчів
у табірному магазині – «ларьку») – і це був наш щоденний «алкоголь». Правда, на
свята чи якісь небуденні оказії (день іменин, народження, отримання посилки, на
прибуття нового в’язня чи перед звільненням) запарювався чай міцніший. Для цієї
нагоди спеціально треба було зекономити, приберегти пачку-дві доброго чаю,
кращого гатунку. У такій урочистості кожен уже пив зі свого горнятка («кружки»
– металевого банячка), а не з одного, що йшло по колу, коли кожен учасник
дійства пив по два ковтки і передавав далі. Дійсно, чаювання «мамаїв». У
нашому, політичному, таборі не чеферили як «блатні» (кримінальні злочинці) – це
було не до лиця. Тарас любив міцний чай. Зрештою, такий напій пили переважно
всі («купецький» чай) – кави ж не було. Хіба від такого відмовлялися ті, у яких
голова не дозволяла на таку розкіш. До них належав я?– не витримував
міцного чаю. А,?наприклад, Іван Світличний таким чаєм лікувався: йому постійно
дошкуляв біль голови.

Тарас збуджував себе чаєм. Зрештою, мені видавалося, що йому
і без нього добре – він ніколи не розм’якав. Завжди був напружений, дещо
нервовий, любив сперечатися, інколи спалахував. Звичайно, причин у лагері для
переживань було аж занадто. Прибув він до нашої зони (ВС-389/35-лагер у
Пермській обл.), здається, із сусідньої 36-ої дещо пізніше і, можливо, на
початку 1974 р. Йому залишалося відсидіти з нами ще рік. Заарештований 1972?р.,
він отримав найменше з-поміж нас усіх – всього 3 роки – за свої вірші –
рукописну книжку поезій «Чага». Тарас майже вписувався в наше вже зігране
товариство – готове до всього. Ми вже більше року працювали підпільно,
витворюючи письмову продукцію різних жанрів, щоб її «випуляти» у «велику зону»,
а звідти вже за кордон. «Діло» було налагоджене, воно вимагало акуратности,
чіткости, підпорядкованости. Тарас для цього не надавався: надто експресивний,
гарячкуватий, не вмів схитрувати з ментами. У таборі він був Поетом, хоч не
відмовлявся брати участь у різних протестаційних акціях і товариських розмовах.
Він був загартований життям (хвалився, що «пройшов Крим і Рим»…), байдужий до
побуту, невибагливий до їжі, до одягу. Багато хто з нас «чепурилися», бо у
кравецькому цеху працювали непогані кравці-політв’язні (Д.?Верхоляк,
В. Підгородецький…), які старалися нашому жахливому одягові надати якоїсь
пристойности. Тараса такі речі не хвилювали. Отож, він був Поетом. Писав
дуже багато – списував цілі учнівські зошити у дві колонки на сторінці.
Переважав верлібр, який місцями міг римуватися, переходити у строфи. Але
верлібр не терпить багатослів’я (навіть пісенного) – і тут саме підстерігала
поета небезпека віршових довгот. Писав дрібним, але розбірливим почерком. Іноді
«козацьким» скорописом із бароковими завитками. Такий зошит заповнював за одним
присядом?–
забивався десь на годинку в куток у токарному цеху (здається, працював
токарем). Маю враження, що до того написаного не повертався ні в той
день, ні пізніше. Хіба як згодом компонував збірку. Покреслень у зошитах не
було, жодних слідів редагування. Вірші сипалися як із рукава, він співав, як
соловей. Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого
знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати. Дивовижні
метафори, приголомшливі асоціації… Але часто їх треба було визбирувати як
самородки серед блискітливої ріні, але все-таки ріні. Хвиля натхнення викидала
їх на берег?–
залишалося підняти їх і оправити, злегка огранюючи. Але він не надавався
(принаймні у таборі) на гранувальника. Він, очевидно, не вважав за потрібне
допрацьовувати те, що написане у натхненні, маючи створене за остаточне. Тарас
надто легко розлучався зі списаними зошитами – і невідомо, чи хтось зуміє
позбирати їх у різних краях від різних осіб. Мені теж трохи дісталося тих
«помережаних» аркушів. Переглядаючи ті декілька листів, які отримав від Тараса,
будучи вже на засланні – 1979–1980?рр., вичитую таке: «Дякую тобі
за лист і за те, що ти зберіг і прислав мені мої вірші, бо в мене нічого не
збереглося, а я хочу зібрати все докупи, перебрати, відсіяти зерно від полови і
вже починати готувати книжку лірики для видавництва «Рад. пис». Може ти і все
прислав, що мав моє, я не знаю, але якщо не все, якщо ще в тебе є якийсь мій
вірш (навіть у чорновику), то пришли, будь ласка, бо я, на жаль, не пам’ятаю
напам’ять жодного рядка, написаного мною на 35-й зоні. Отже, якщо в тебе щось
збереглося з того часу, то буду вдячний, якщо ти мені пришлеш якнайшвидше. А
якщо більше нема, то нема. Я сам винен, що все розкидав і нічого не зберігав.
Звичайно, то все в минулому, але мені самому цікаво, як я писав у той час, і,
може, щось з того і ввійде до майбутньої книжки».

Лист без дати, але є в ньому віншування з 1980-м роком,
тобто десь із кінця 1979 р., писаний із лагеря у Вінниці (ИВ ЗО1/86,4 отряд, 43
бр.). У цьому листі є ще прохання звернутися до Зіновія Антонюка з тим же
питанням. Отож цей витяг із листа підтверджує сказане мною вище. Для мене
особисто цікавим є місце:. «…перебрати, відсіяти зерно від полови», що
свідчить про критичний підхід поета до своїх творінь. Можливо, це було сказано
для красного слівця. Хоч зрештою… Те, що я зберіг із табору і вивіз щасливо
на заслання, я тут же відправив Тарасові. І цим він скористався. Бо згодом
назвав свою збірку «Князь Роси» і туди увійшли поезії, збережені мною. Хоч не
виключено, що ще хтось йому повернув. Вірші Тараса переписували у листах, а
також у «ксивах» (нелегально) – і відсилали инші в’язні. Наприклад, Ів.
Світличний, З. Антонюк… Тому, хто візьметься зібрати всю рукописну творчість
поета, буде дуже нелегко. Та не все було гладко в мене з Тарасом. Бо я перед
тим, як вислати йому збережені рукописи, на свій смак і розсуд повибирав місця
із розлогих текстів і скомпонував дві маленькі книжечки: «Князь Роси» (для
дорослих) і «Я мандрівка невеличка» (для дітей, хоч ці поезії не писалися
спеціально для них). І ці книжечки переслав у листах до пані Анни-Галі Горбач у
Німеччину, але, видно, не зумів із цензурних побоювань чітко окреслити
авторство?–
ім’я та прізвище. Тарас дуже хотів, аби його видали на Заході. Мого наміру не
зрозуміли, автора не відчитали – і книжок не видали (у діаспорі все-таки вийшла
збірка Тараса, але вона скомпонована з інших джерел). Я довго чекав
підтвердження про вихід, навіть, здається, писав Тарасові, що книжечки напевно
вже вийшли. Тільки через 10 літ я довідався, що там не розгадали мого заміру,
навіть гірше – сприйняли ці поезії за мої. І ще трохи були б включили до моєї
«Невольничої Музи», переславши вірші Данилові Струкові до Канади. А не
друкували їх тому, що я перед тим, відсилаючи свою поезію за кордон, дуже чітко
висловився проти друку. Мені тоді йшлося тільки про надійне збереження віршів,
а не друк. Отак не пощастило Тарасові. А можливо, і на добре вийшло. Бо коли
він отримав мій варіант своїх віршів, укладених у збірочки, то розізлився. На
жаль, не знаходжу того листа (а може, то було усно сказано пізніше при
зустрічі), де він обурюється моєю вівісекцією текстів, мовляв, я покалічив його
вірші. Та все-таки маю сатисфакцію, що, якщо не повністю, то частково врятував
йому «Князя Роси». І що моя спроба «редагування» не пропала марно: у виданій
збірці під такою ж назвою 1990 р. чимало верлібрів подані у стислій формі.
Отже, все-таки «відсіяв зерно від полови». Можливо, і редактор книжки поет Іван
Малкович також переконав автора у цьому. Адже згодом, при висуванні «Князя
Роси» на здобуття Державної премії України ім. Т. Шевченка, високо поціновуючи
Мельничука, І. Малкович пише («Кілька необов’язкових міркувань про «Князя
Роси», Л.У., 6 лютого 92р.): «Ось таке життя. І спробуй удосконалювати свої
вірші, виправляти чи переписувати їх! Тож не дивно, що в поета чимало
самоповторів, невиправданих довгот, а то й просто «недовіршів» (мова про ті
численні твори, які ще неоприлюднені й до публікації яких треба підходити
надзвичайно вимогливо)».

Це було написано ще за життя Поета. Не вдалося мені з
Тарасом покелішкувати за вихід його чудової збірки, хоч Львів від Коломиї не
така вже віддаль. Тим більше, що ми обоє були на волі. Я не міг поскаржитися на
брак образів у своїх віршах. Але, спілкуючись у таборі з Тарасом і будучи
приголомшений його несамовитими метафорами, їхньою фольклорною красою,
відчував, як поетична енергія, що струменіла від нього, огортала й мене. Чи
варто було опиратися? Вона спонукала мене до творення у тому ж ключі. Отак
з’явився цикл «Різдвяне алогійне» та деякі інші. Цикл спочатку був присвячений
Тарасові Мельничукові, і десь згодом, сам не відаю, чому так сталося, присвята
загубилася. Тарас дав мені імпульс до нового. Читаючи ці мої речі, він не
впізнавав (чи вдавав, що не пізнає) «подражаніє», вважаючи, що таке писання
само собою зрозуміле, і що тут нема його заслуги.

Крім поезії, він щиро ділився зі мною згадками про рідні
сторони, про Уторопи, про своє непутнє життя. Згадував про свою дочку?– і
навіть дав мені в’язку її листів, дуже незвичних: готові поетичні образки. Не
знаю, де вони. Можливо, потім я повернув їх Тарасові. Шкода, щоб такі
листи загубилися. Наразі їх у себе не знаходжу. Розповідав і про сконфісковані
1972?р.
свої вірші, які згодом, 1994?р., видав у Коломиї під назвою «Чага».
Переглядаючи цю об’ємну книжку, дещо загроміздку, що в’язала поета з періодом
учнівства, з чужими впливами, я відчув у ній ту Божу точку, з якої мав
визріти, розпочатися «Князь Роси». Його князювання припало на час ув’язнення –
такі парадокси українського митця у ХХ столітті.

На засланні я дещо був згіршений якимось писанням Тараса у
газеті. Тепер справді не пригадую, що там вже було. Я навіть перестав відзиватися
листовно. Ось лист Тараса – відповідь на мою мовчанку: «Не знаю, що таке. Може
ти місце змінив, а може щось інше, але я від тебе не маю відповіді… Бо скоро
я не зможу тобі писати, напевно буду там, де ми були. Але справа на цей раз
цивільна. А може ти був образився трохи, що я був зв’язався з газетою: не
думай, я ту газету дістану і тобі пришлю. Там чисто інтимні речі (про внуку,
ліс тощо). Та й за «Магдалину» і «Золотий дощ» (це мої цикли віршів – І.К.) я
переборщив, бо ці обидві речі мені припали до серця, але більше «Магдалина». Не
знаю, може це буде мій останній лист, а може і його не допишу, але все одно
кваплюся… Зрозумій мене! Жаль мені, шо Ірининих віршів хоч би на пам’ятку не
маю. А мені її поезія подобалася […] А тепер кілька своїх віршів, а решта
переклади з чеської дорогого тобі Вітезслава Незвала, автора «Віщуна»,
поеми-коляди «Пастирів», яку я вам послав, та ін. Бувайте! І не забувайте!..»

Це поезії і «переклади» (Незвал – це ніякий не Незвал, а сам
Тарас). Зазначено також, що «переклад» Павла Тичини. В іншому листі зазначено
таке: «Цветан Спасов (1919–1944), студент, поет, активний учасник молодіжного
руху. Загинув у нерівному бою з фашистами у Плевені. Тепер мої переклади на українську
його віршів:

Стум.

Все дим? Скорбота золота?

Плачем зайшлося небо.

А ти он гілку освіти

рожевим німбом,

щоб бджоли не втікали

у чужі сади.

Живе дорога полум’ям слідів?

Знов облітають пелюстки годин?..

Дарма.

Десь квітнуть пращури

у сивині віків…

Ракета ж ген до п’ят

заборсалась в полин

й пройдисвіт-день

напевно репне

од залізних динь,

бо ми – скорбота золота,

ми плач, ми – дим.

Земля у нас не та,

і вимерзла мета,

й не скажеш ти мені:

ходім в червоний хоровод калин.

Гір кратери уже димлять

і закипає сонце не в осмуті,

і невмирущістю зціляється земля

спускаючись у ад

на парашуті рути. 

Не скажеш ти,

Не гримнеш в листя вікон.

І звіздарем не розхитаєш

церкву світу,

аж поки ночі антрацит

не вдарить

в домовини цинк.

А це ж тоді уже не треба:

не вдержиш волю за хмарину,

ні за крило згоріле небо,

ні за гіллячку батьківщину.

То ж чуй, звіздарю,

чуй і катуй

вогнем вишневим

церкву серця,

А ні – навіки день свій

заґратуй –    

й хай твоє сонце

розірветься!

Не знаю, чи був такий поет у Болгарії (треба заглянути до
енциклопедії) – це не суттєво. Вірш, без сумніву, Тарасів. Це, далебі, не
містифікація – це маскування перед цензурою. Міг бути і такий лист: «Посилаю
Вам його вірші» (десь 1979?р.). Кого «його» – відповіді нема. Але є вірші Тараса.

Не пригадую, чи переслав мені статтю з газети, чи переконав
мене, що це «пусте». Ми на той час були дуже вразливі, можливо, понад міру до
всіляких публікацій у пресі, не кажу вже про каяття. Очевидно, що і я щось
переборщив у діях Тараса, який рятувався від літературного усамітнення чи від
повторного ув’язнення.

Знову ж в іншому місці (з Уторопів, зима 1979 (?), перед
Водохрестям) тільки одне речення до мене, а решта-поезії: «Здоров, Ігоре! Одне
рятує – поезія. А все інше – мана. Оце кілька віршів Готура Олеся». І цей Готур
– теж Мельничук.

«Маю клопіт і жду ще більшого. Наліз мені один ґазда на
честь, я дав йому відпір. Йому обійдеться, а мені ні. Привід є, а цього й
ждано. Вінчую Вас оцими творами, поким ще не розлучився з рідними горами». Лист
без дати, але «… вже Йордан минув, святкував, як голий піп у терні». Це було
перед другим ув’язненням 1979 р. Ще в іншому листі:

«Скоро я буду там, де в 72. Вірші з уявних книжок «Флояра
Мольфара», «Князь Роси», «Фрески», «Лице глини» тощо різних періодів».

У цих листах були поезії: цикл «Царівни моєї царини»,
«Бранці»?–
історична балада на теми XIII ст., «Лісові інтермеццо» (поезії в прозі – для
родини Коцюбинських). Одні поезії датовані, інші – ні. Або зазначено: «Всі ці
вірші писано цієї ночі». Писав запоєм. Дуже прикро мені, що ці листи
збереглися не повністю, бракує окремих аркушів. Не можу пояснити, чому так
сталося: чи комусь «позичав», чи загубилися у дорозі з Читинської області до
Львова. І ще тому, що маю невпорядкований архів, хоч сам до арешту 1972 р.
працював архіваром.

І ще хочу згадати про один лист, на сей раз датований: 14?січня
о 2 год. дня «Ще поки що Уторопи» відразу зазначає адресант. У ньому дуже
цікаве оповідання «Анна», датоване 1968 роком, як вказує автор, написане після
смерті батька. «Воно не викінчене, але хай буде так. Мені світ чорніє в
очах, а не те, що доробляти щось […] А оповідання потребує скорочення.Та й
взагалі не знаю, чи це оповідання, чи це якась химера».

У цьому оповіданні відчувається Мельничук більше, аніж у
його першій збірці, очевидно, просіяній – «Несімо любов планеті» (Ужгород,
«Карпати», 1967?р.). Цікаво, чи, окрім «Анни», є ще прозові твори у доробку
Поета?

Зустріч у лагері була вже другою. Перша відбулася в Ірпені –
1967 р., де були запрошені молоді письменники на республіканський семінар
авторів перших книжок. Фотографія цього зібрання фіксує частину літературної
братії: Ніна Гнатюк, Тарас Мельничук, Данило Кулиняк, Борис Демків, я і ще
хтось, кого не можу розпізнати. Як писав Д.?Кулиняк («Молодь України», 2 березня
1991): «А поки що на фото ми усміхаємося й оптимістично дивимося в
майбутнє…» Поки що… А це тому, що на фотографії «поряд зі мною – Ігор
Калинець, Тарас Мельничук (через кілька років вони обидва будуть ув’язнені, і я
зустрінуся з ними лише наприкінці 80-х?рр.».

У тих епізодах, що винесла моя пам’ять із перебування в
Ірпені, Тарас майже не фігурує. Не думаю, шо він поводився як сільський хлопець
тихо і скромно – і загубився у літературному товаристві. Певно, я зблизився з
іншими. Також не пригадую наших застіль. Та неможливо, щоб за такої оказії вони
не відбувалися. А це мусило бути наше перше (і останнє) чаркування з Тарасом.
На дружбу нашу тоді не заповідалося: познайомилися і розійшлися. Я,?здається,
недовгий листовний контакт зав’язав із Леонідом Талалаєм, а Тарас?– із
Ніною Гнатюк. Тільки взимку 1972 р., коли я довідався, що Тарас за­арештований,
я долучив його прізвище до інформації, що пішла зі Львова до Москви в
дисидентські кола. Крім того, я надумав зібрати матеріали до антології
ув’язнених цього року. Почав обережно напитувати людей, хто що має. Тоді я від
когось отримав першу збірочку Тараса, хоч не був надто захоплений нею. Та не
про це тоді йшлося. Напевно, в Ірпені він подарував мені цю книжечку, але куди
я дівав її, не знаю. Своїм наміром я поділився з одним товаришем, який на той
час був змушений до спів­праці з КГБ, про що я не підозрював. Він охоче
підтримав мій задум. Такого збірника на взірець «Лиха з розуму» нам не судилося
підготувати. Не хочу на когось грішити, але не виключено, що однією з причин мого
арешту була ідея антології. Правда, ніде в обвинуваченні цього не зазначено.

Після усіх наших ув’язнень келішкування також не відбулося,
хоч нагоди (одна-дві) були. Десь при кінці 80-х Тарас забіг до мене до
бібліотеки (наукова б-ка АН ім?В.?Стефаника), де я працював. Та
я не мав (сувора дисципліна!) тоді змоги вискочити на каву. Тарас у Львові був
коротко, чого він приїжджав, не пригадую. Так само не вдалося почаркувати з ним
у Києві за дуже поважної оказії – отримання Шевченківської премії 1992 р.. Ми з
ним ділили одну (того року була купа премій і якісь чудернацькі
розполовинення). Зближення не відбулося. Правда, було приємно, що саме з ним, а
не з кимсь іншим, розділяю нагороду. Бо то Поет від Бога. До того ж, гнаний. І
наша «невольнича муза» удостоєна високої нагороди. У?той день було чимало
метушні – ми хіба перекинулися кількома словами в Будинку вчителя, де
нагороджували за головування Олеся Гончара, а згодом?– у палаці «Україна», на
Шевченківському вечорі. Тарас Мельничук там мав довше слово.

Більше з ним не довелося зустрітися. І заклик «покелішкуймо,
брате!» так і залишився закликом. Прикро, що через віддаль географічну і, може,
не тільки таку, і я, і ми всі не змогли вберегти Поета, хай із буйним
характером, але з ніжною і вразливою душею. Не можу сказати, що я втратив
інтерес до співв’язнів, але культивувати зеківське мамаювання тільки із
сентименту до минулого мене не захоплювало. Бурхливі події початку 90-х, про
які годі було навіть наснити в таборах, відсунули на другий план невольниче
побратимство. Ми п’яніли свободою. Та кожен по-своєму.

 

м.Львів 1998 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!