Похорони

139

Закінчення. Початок в ч.4

Чутка про смерть Григора Тютюнника цьвохнула мене в кав’ярні
і була сприйнята як (це траплялося і трапляється донині) наслідок удару по
серцю чаркою, дозувати налив і частотність якої мало хто вважав за потрібне.
Крім чинодральних різних паскуд і людської мілкоти невизначеного національного
карбу; героєм України підрадянського часу вважався і був добрий пияк, добрий
мордорихтувальник і добрий (але 
перебірливий) бабій. Тільки надвечір (після багатьох  коньячних і кавових доз) я у когось
запитав:   

– До речі, а від чого він помер?

– Він (відповів, нарешті згадалося, Анатолій Шпиталь) не
помер, а повісився.

– Не зрозумів.

Трагіпіднесеного (нещастя по-своєму збуджують) настрою як не
було; я дивився на кавопитне товариство майже з огидою. Чого ж ви цілий день
мене морочили? І чого ми тут?

«А де накажеш нам бути?» 
– відповіли очі інститутської братії. Справді, це  смерть  
не   нашого  діяльного 
чину.  Але  ж 
йдеться про Тютюнника!

Я пішов у «Еней», потім ще кудись. І урешті-решт заночував
(здається, з обома Шклярами) в Медвідя. Чи ми опинились там вранці?.. Так чи
так прийшов час йти до Спілки, наставляти комусь руку для жалобної пов’язки і
кілька разів вистоювати біля труни насупленого (просто Григором я ніколи
його  не 
називав) небіжчика. До очей зрідка приступало щось схоже  до 
сліз, але на них треба було мати право. Таке, як у отого он жіноцтва
(стільки гарних тернових хусток і ще гарніших чорнобрових молодиць я в одному
місці ні до того, ні після не бачив)… Та й жіноцтво це, бач, не плаче, а лиш
змахує сльози з очей, чия суворість нищівна. Не лише для твоїх баньок, а усієї
цієї дерев’яно-кахляної зали. Включно з невеличким гуртом хору Вірьовки, що
плакав завчено гарно й недовго…

Тоді я вперше роздивився Анатолія Авдієвського. Правда, зі
спини; уславлений диригент до зали не заходив, лише стояв у коридорних дверях
і, похитуючи головою, відбивав такт не співові, а задумі. Вони з Тютюнником
були дуже схожі.

Чому я на кладовище дістався не разом з усіма, а окремо –
сказати важко. Щось мене від усіх відпихало. Те саме, напевне, відчував і
чоловік у гарній рудуватій дублянці, з яким ми зупилися метрів за сто від
місця, де чимала громада слухала дзвінкий голос Яворівського, котрий, як на
мене, зловживав звертальною формою 
«Грицю». Чоловік (я вже впізнав Івана Миколайчука), зробив кілька
затяжок, жбурнув недопалок на сніг і пішов з кладовища геть. Я (куди менш
рішуче) теж рушив  униз і почув: «Грицю,
йди в отой он автобус».

– Чого?

– Ти (Анатолій Шевченко вийняв і показав мені якийсь
папірець) є в списку. Григір мав нас зібрати… Я,  – поправився він,  –  мав
за його наказом зібрати… З нагоди премії. Йди і чекай.

Далі пам’ять знову нічого значущого не пропонує. Аж до тої
миті, коли жіночий голос з вбиральні, де Тютюнник   звів 
рахунки  з  життям, бадьоро покликав усіх нас (Гуцала,
Дончика, Коваленка,  Петра Кравчука, ще й
ще когось включно з Мушкетиком) сполоснути руки. Я не пішов. І  голубці, смажену капусту, різні м’яса їв лише
як противагу випитому упродовж дня. Опісля тим же складом  (але без Мушкетика) ми опинилися в «Енеї», де
до мене одразу підійшов Драч з двома повними склянками горілки. Одну з них
протягнув мені, а свою артистично випив до дна. Я теж. 

Пригадую, що невдовзі я причепився до Гуцала. Мовляв, без
Тютюнника йому доведеться працювати за двох. Аби те, що вони робили, й надалі
не давало місця всілякій халтурі.

– А що ми робили? Я своє, він своє.

Те саме відповів і Валерій Шевчук: «Ми з Грицем різні. У
нього була своя гора огляду, у мене своя. Різне бачили і по-різному дивилися».

– Але ж зміст…

– Змісту однакового нема. І не може бути.

Пояснити, що я мав на увазі не власне зміст, і навіть не
сенс, а духовні еманації від робленого, не встиглося. Та й у почутому від
Шевчука з Гуцалом правди (і літературної правоти!) було незмірно більше від
моїх потуг прирівняти втрату Тютюнника до літературної катастрофи. Що не
завадило шепнути на вухо Леонідові Коваленку: 

– Гляньте на Гуцала. Бачите, як розпросторюється?         

Гуцало справді дивився у себе й (нікого, звісно, не бачачи)
на всіх нас з виразом якїсь очудненості. Безперечно, думками про літературу.
Без нових оповідань Григора.

– Гріша, не видумуйте. Він зовсім не той, за кого ви його
маєте.

– А за кого я його маю?

– Вам краще знати. Я – додому. А ви?

– Ще не знаю.

Ведений і бережений тою самою силою, що тримала мене на
ногах і ногах абсолютно тверезих упродовж усього дня, я (очевидно на
таксі)  дістався за північ  Ірпеня. Під час спілчанської панахиди мені
хтось шепнув, що Загребельний заради товариських поминок очистив на добу увесь
1-ий корпус. Куди мене  після першого ж
стуку впустили, радо привітали, дали всіх побачити… Крюкову з Шеренговим, Чіпа
з дружиною, дружину Яворівського і самого Яворівського, який білозубо поспитав:

– Гриню, як я виступив?..

Відраза  до  літературного 
найманства,  яке   багато 
кого  вирізняло   й 
збагачувало тільки тому, що держава потребувала про себе книжок і,
бажано, книжок небезталанних, непомітно поповнилась спротивом письму й мисленню
народославному. Надто у виконанні майстрів серійного духовного складу, що
прицінювалися до місць Панча, Головка, Гончара, Стельмаха не тому, що збиралися
їх заперечити, а з певністю, що на ті самі ідейні «висоти» можуть   винести прапори свої. З модернішого трішки
матеріалу, не так грубо пошиті. Більшість з них вже були кудись обраними,
дехто, сподіваючись на швидше одержання Шевченківської премії, став вступати до
лав КПРС. Не всіх з них туди, правда, приймали одразу, що спричиняло щирі
образи. «Невже вони не розуміють, що це майбутній секретар Центрального
комітету»,  –  обурювалася, приміром, Л.Голота, коли  її чоловікові П.Мовчану призупинили посування
до офіційного радянського бомонду.

Література на очах спродувалася і на тих самих очах
позбувалася решток встиду, що й продемонструвала доблесна шістдесятницька
«гвардія», яка першою поміняла галасливе своє «ленінство» на таку саму
галасливу антикомуністичну патріотику. Правда, не вся: Б.Олійник партквитка не
здав. Не пристала до Д.Павличка, І.Драча, П.Мовчана, Р.Лубківського, Р.Іваничука,
В.Яворівського, Ю.Щербака й Ліна Костенко. Те саме стосується В.Шевчука,
І.Жиленко, В.Дрозда; майже кожен з них не просто цінував, а дорожив творчою
своєю свободою,   яку    втрачати  
заради  суто   риторичного  
діяцтва  й  далеко 
не риторичного діляцтва означало втрачати самих себе. І все ж, і все ж,
і все ж… 

Чогось літературі, якою вона у 80-і роки вимріялася,
бракувало. Не задля того, щоб нею пишатися, а всього лиш заради розуміння, що
це література воістину незалежна від вад і неподобств недавнього минулого.
Саме  тоді й повернувся до Києва В.Стус.
У металевій труні, біля якої нашвидкуруч відроджена українська церква
спробувала нагадати віруючим і зневіреним про совісність. Нічого ж  значнішого у християнських цнотах нема;  якщо 
тебе  в  тобі 
ніщо  не   зупиняє 
від  гріха і якщо гріхом не є
самовідступництво – ти моральний бомж, приречений жити на всецивілізаційному
смітнику. А priori безнаціональному.   

Щурі в подобі народних самовисуванців у храмі, де йшло
відспівування, трималися окремо від тих, хто зазнавав таких самих принижень, що
й  трійця викопаних з північної мерзлоти
політкаторжан. Аби не бруднитися рукопотисканнями й розмовами з цією нечистю, я
відвоював собі місце у лівому від олтаря кутку і звідти бачив, як крок за
кроком, схит за схитом учорашні донощики зі свічками в руках наближалися до
мертвої їхньої альтернативи… Щоб позувати перед теле- й фотооб’єктивами у
якості  духовних Стусових побратимів… Так
ненавидіти, як я їх ненавидів тоді, більше 
не  довелося:  у 
яму  зі  Стусовою 
труною лягла незримою й надія на вседержавне каяття… Чужиною всього лиш
мучаться. 

Коли люд довкола почав рух до виходу, я іще щільніше
притисся до церковних   стін,   аби 
ніщо  не  змусило  
мене  до  усіляких 
життєвих   мимовільностей, серед
яких найбільш встидною могла б бути 
з’ява на церковному подвір’ї за крок-два від молодиків, які несли мощі
перепоховуваних страждальців. Про те, чого 
я остерігався раніше, якось забулося: людина натовпу, хоч би як вона до
цього прагнула, собою не є. Неподалік церковних дверей моє тіло  стисла молодь, що гуртувалася, аби ступити за
поріг з, так розумію, співом. Не здатний визадкувати з-поміж приязного її
гурту, я просто застиг на місці в очікуванні її руху вперед і враз відчув,
як  голови доторкнулася чи й не сама
ніжність. Спина й груди відповіли   
на    це    щемким   
отерпом. Я   звів  очі 
й   побачив,  що 
уверху схитуються уперше в такій кількості зібрані синьо-жовті прапори,
один з яких по мені сковзнув, аби сказати: «Не переймайся дурним. Ми
поруч».   

Я послухався, проте на подвір’ї пішов супроти
довколахрамового обходу, бо вже знав, що мушу діставатись на Байкове. Не в
мікроавтобусі, від якого мені дружньо махали сановиті антиподи, а самотужки. З
виходом на Хрещатик, де зігрівся чимось кавово-м’ясним, спустився в метро і
майже  побіг від палацу «Україна» вниз.
Потім ліворуч, уверх до крематорія, а після крематорія – на галяву з трьома
глибокими серед почесних надгрібків ямами. Чекав я неподалік від них на похоронну
процесію близько двох годин. Змерзти не змерз, але вихолодився. Надто після
з’яви чолов’яги в цивільній шкірянці, який мене під грубезним деревом ніби не
помітив, хоч якісь команди супроводу стишив. А там  прийшли й ті, чиї голоси (Коцюбинської,
Сверстюка, Орача…) я вислухав з тілесним вже 
тремтом:  внутрішнє тепло в мені
поволі вичахло. Без нього, але з відчуттям хто зна за що прощеності я
повертався назад тим самим шляхом і так само один. Поки не виник нізвідки Орач,
що охрипло вигукнув:

– О, Грицю, добре, що тебе зустрів.

Від Олега пахло горілкою, ковток якої не завадив би й мені,
але про це не могло бути й мови: більше як рік тому я з нею розсварився.

– Де ти стояв, що я тебе не бачив?

– Там… за деревом.

– Поїхали до Стусів. Валя казала, без когось зі Спілки не
приходити. Ліна Василівна відмовилася.

– А я чого поїду?

– Треба. Біля цирку може прихопимо і Ліну Василівну. Якщо
вона передумає.

– Без мене. Сам подумай…

– Нема що думати.

– Не пори дурниць. Там же будуть одні зеки. Уявляєш, ким я
буду серед них?

– Знайшов, чого боятися. Гайда в автобус.

– Якщо Костенчиха буде чекати, я з автобуса вийду.

– Вийдеш-вийдеш. Поїхали.

Непитущий, мовчазний і ні з ким з присутніх за столом не
знайомий, я чувся у хаті Стуса скверно. Навіть при тому, що сидів сам. Але
поруч з його портретом, бо решта сіла уздовж стіни, за якою пошумлювали гості
Стусового сина. Пити Стусові однокамерники й друзі практично не пили. Натомість
жваво (у них, гіркувато подумалося, був слухач) згадували то те, то те. І
позиркували зрідка на мене, який багато чого з того вечора справді запам’ятав.
Не ословленого, а відчутого.

Мені здалося, що тих, до кого доля мене біжки притулила, я
навіть осягнув. Напотім. Як усе ще не зістарених ідеалістів не від книжки, а
від температури крові. І примхливої непокори мізкових звивин, чиє мисленнєве
функціювання було непередбачливо вільним. Хоч вчувалося у багатьох  вигуках й сміхові (надто сміхові Ірини
Калинець) дещо від пози. Задерикуватої, не витраченої…

Я цих людей тоді любив. Як поза Стусовою домівкою не вмів і
вміти вже не навчуся. Проте досить і цього. Тобто досить знати, що вони були і
все ще є. І цим знанням себе коли докоряти, коли підтримувати. А коли й з ним
сперечатися. У справах літературних, які теж полюбляють волю. Як тоді
вирозумілось – не безрідну. Дяка Богові й за це. 

 

            24-27 лютого 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!