Похорони

Таких, що перевертали душу, було
поміж них небагато… Йдеться, уточню, про похорони нашого брата-письменника,
бодай споглядальна причетність до яких за лічені, бува,   хвилини пересотворювала середину, де
література й людське життя зчаста всього лиш перемовляються. Наразі ж приходять
на згадку і вимагають вислову враження та стани безмірно складніші…

Наприкінці березня 1965 р. мене,
студента 2-ого курсу російської філології Дрогобицького педінституту,  послали до Львова на похорони Петра
Козланюка.  Чому саме мене? І чому з іще
тоді тільки початкуючим франкознавцем Зеноном Петровичем Гузаром, який в
автобусі зі мною майже не розмовляв? І нічогісінько про небіжчика не
розповідав, своїм мовчанням тільки підкреслюючи нашу з ним, з огляду на різний
вік і різні освітні переваги, розчуженість. Хоч, не виключено, саме тоді щось
моє в мені і його у ньому порозумілися: років через  п’ять 
ми  стали   майже  
товаришами. Без сторожкого притирання, розмов…

Аби не тратити час на
багатоступеневу преамбульність, одразу назову те, що за цим тепер бачиться:
диво веденості  сходинками долі задовго
до того, як сама твоя доля зверне на тебе увагу. Це не означає, що хтось
справді усе про нас знає наперед; доля, гадаю, не любить існувального сміття. А
от  її слуги… Вони просто змушені час од
часу кудись нас підштовхувати, протирати нам очі. Йдеться, наголошу, не про
простий збіг обставин – це подарунки людям апріорно  щасливим, а легкі чи й досить відчутні
струси. Або й удари по тім’ю, якщо ти надто довго залишаєшся тим, ким бути не
повинен. Вже не повинен: до учора ти міг пиячити, казна що писати, а зараз
настав час… Твій час.. Дивитися й бачити…    

Тоді у Львові – Львів. При першій
спробі вступу до його університету я не був ще готовим до розмов із камінним
його мовчанням, його специфічно вихованим чи й недовихованим людом. Пригадую,
що сумарним настроєм передармійських львівських тижнів керував сміх дівчат,
трамвайний передзвін. Те, що це місто не для мене, єство вже знало. Розум теж.
А хтось в мені третій бунтував. Клято заздрячи хлопцям, які будуть тут вчитися,
їздити на побачення. Чому не я?!!  

«Тому що, – тихо-тихо промовляв
хтось четвертий,  – що це не твоє». – «А
що моє?»  –  «Страждання». Слова «метафізичне» я тоді ще
не знав і, вочевидь, саме тому вказівка на просто страждання виглядала
знущальною. Василь Герасим’юк, якому я оце щойно телефонував, теж про нього
зчаста говорить. «Що робиш Василю?»  –
«Нічого.»  –  «А точніше?» 
–  «Страждаю». І опісля  додає: «На одміну від вас». Виходить, воно у
кожного своє. Навіть коли його не видно.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Утім, більшість наших страждань
до того, що промовляється, приміром, «Реквіємом» Моцарта, не доростає. Надто
при врахуванні  катарсисних збурень духу,
після чи поряд з якими серце защемлює дяка життю за те, що ти у нім є. Щорік
інший попри те, що єство твоє не міняється, а всього лиш яснішає. Аби краще
прозирався внутрішній твій доокіл, де бродить стільки незрозумілих тіней,
коливається чи й не сонячна якась пляма… Стареча далекозорість колись розпізнає
Божий на ній знак, що рідною твоєю мовою перекладається  – 
Любов. До світу смертного і безсмертного…  

Будинок вчених, де стояла труна з
прахом зовсім невідомого письменника, повнився саме нею. Принаймні, до початку
громадської панахиди, коли невеличкий гурт сільських родичів Козланюка, що
слухав і чув Моцарта, як і я,  уперше,
був відтертий не пам’ятаю ким. Загального жалобного настрою, його європейського
естетичного шарму це не поміняло; я просто не мав відтоді на кого порозуміло
дивитися. І зазирнув у себе, звідки 
висока й простора зала, сяючий кришталь старовинних люстр, притлумлений
дедалі чутнішим говором спів прибрали мене того, що з оцим ось вінком до
Львова  їхав.  І з 
цим  же  вінком 
йшов  через  усе 
місто  теж  не  я,
а одмита Моцартовою  печаллю  сутність 
мене  завтрашнього,  який 
нічого  аж  надто цікавого в повісті Козланюка «Юрко
Крук» не знайде і шукати ніколи не буде. Але навіки запам’ятає ходу до
Личаківського кладовища у тому ж ритмі і з тими ж супровідними умонастроями, що
їх родив сорок дев’ять років тому мертвий Франко…

З літератури російської в
літературу українську  мене було
переведено саме тоді. А те, що 
березневого того дня я слухав виступ над могилою Козланюка якогось
Бориса Буряка і думав про цей виступ різне, 
–  то всього лиш похідна
переосвячувального цього дійства. Хоч саме тоді майбутній науковий мій керівник
цим керівником бути перестав. Ще ним не ставши.     

 

ІІ

Двома з половиною роками
пізніше  я вкотре приїхав до Києва у ролі
не кого-небудь, а соліста ансамблю, що був у очах міністерства культури
взірцевим самодіяльним колективом України. Самодіяльним, зрозуміло, на папері:
ми щонайменше два рази на тиждень мали виснажливі репетиції, їздили без кінця з
концертами. Зокрема на кращі (без перебільшення!) сцени Вільнюса, Риги,
Каунаса, Таліна, Москви. Мали б попасти і на якийсь фолькфестиваль у Парижі,
але виступ у Київському університеті наш офіційний імідж зіпсував. Не з нашої,
звісно, волі: я більше години не міг оголосити про кінець концерту через те, що
на сцену виходили якісь хлопці і читали (гарантую – такі собі) вірші, говорили
гарні слова про Україну. А до зали (я це з авансцени бачив і вже тоді багато
чого зрозумів) один за одним просочувалися гебісти… Попри граничну
роздратованість тими, хто  примазувався
до  сказаного нашими піснями й танцями
устократ дохідливіше й краще, ми  роздали
їм топірці й валізки з костюмами і цим від арешту на виході з червоного корпусу
врятували. Що ансамбль ударило під самий дих: у закордонних візах багатьом з
нас через місяць було відмовлено. Столиця на це, правда, не зважила; ми й далі
запрошувалися на кожен урядовий концерт, де овації після нашого виступу завжди
пробувало погасити дикторське: «Народний артист Радянського Союзу Дмитро
Гнатюк!». Пробувало та не гасило: розігріта нами публіка буквально шаленіла й
без співу. Підозрюю, що народний артист свідомо на це розраховував, чому й
повіз наш «Пролісок» (уже без мене) до Москви на вручення йому премії
Ленінського комсомолу. Але коли я 
спробував цей здогад перевірити (це було на другому поверсі холу
оперного театру), почув всього лиш голосне: «Якими ж молодими ми тоді
були!»  

Я б особисто сказав інакше:
«Якими ж тоді ми були чистими!» Прекрасні роки і прекрасні вечори в благеньких
гуцульських строях, але з гарним оркестром, позапорівняльним співом Богдана
Базиликута, Корнелія Сятецького, нашими з Михайлом Ванівським стрибками в
гопаку, моїми «зрадами»  обом партнершам
в краячих людську душу «Червоних маках». Чи чувся я тоді лицедієм? Ні – тільки
собою, на якого після концерту в Старому Самборі чи Турці чекала ще одна
винагорода долі – спів у погашеному автобусі 
дівчат, що обов’язково згадували й про принишклого десь у кутку Штоня,
який дивився на нічні за вікном Карпати, а був… на небі. Де ще раз лунало: «Мак
червоний між житами…», потім «Тихо над річкою, ніченька темная…», потім…

Тоді б і вмерти  і не знати ніяких Київів, академій,
університету. Не судилося.

Вересневий день 1967 р., до якого
оце подумково йду і не можу дійти, мав би початися з легкої якоїсь репетиції
(що за концерт на нас тоді чекав – убий не пам’ятаю), але на правах людини, що
з ансамблем (мене вже прийняла школа) внутрішньо попрощалася, я втік на Байкове
кладовище. І був там задовго до того, як туди мали привезти прах померлого
напередодні П.Г.Тичини. Знайти недалеко від входу  свіжовикопану яму, відійти  (приїде ж багато офіційних персон)  від неї на 30-40 метрів і десь між
хрестів чи пам’ятників примоститися, 
було простіше-простого: на кладовищі не прозиралося ані душі. Правда,
недовго: десь через півгодини то біля одної могили, то біля іншої стали
з’являтися не люди, а людиноподібні ховрахи, що застигали на приналежних рідним
небіжчикам територіях і ані звуку… Ще через півгодини цих ховрахів стало
стільки ж, скільки довкола горбилося гарно прибраних могил. І я із здивуванням
почув: «Заходите сюда». Жінка, що це сказала, одразу ж відкрила двері залізної
огорожі, і я опинився у повній (натовп сюди не дістане)  безпеці. А коли мені порадили: «Становитесь
на скамейку»,  – я зрозумів, що мої
ангели-охоронці десь поруч. І перестав думати про те, як і коли звідси
виберуся, що там на мою адресу каже зараз Михайло Петрович Кочерган. Зрештою, я
не артист, а  філолог, який звик вже до
думки, що наступної осені буде вступати до аспірантури. Не ленінградської (були
й такі задуми), а київської. Отож треба себе одержавнювати, бо хто знає, як
життя складеться. Ану ж стану знаменитим. У якій саме царині – середи­на не
знала, але цього, грішна, хотіла. Більше того – була впевнена, що й в столиці я
не загублюся. На цій впевненості я ловив себе тисячі разів, і стільки ж разів
себе дурняв. Та натуру не переробиш. А може, не натуру, а інтуїцію, що багато
чого знає наперед, тільки не знає справдешніх форм здійсненності її
передбачень.       

Так чи так, але обраним я
почувався і на Байковому, де за лічені хвилини з’явилися військовики, машина з
небіжчиком, не стала заповнюватися, а враз 
заповнилася трибуна, з якої розпочав говорити щось невиразне й
малосильне О.Т.Гончар. Після нього ще хтось, ще хтось…

А де ж оркестр? Рік чи два тому я
не читав, а спивав реквійні частини поеми «Похорон друга», літургійна хода яких
змусила забути всі обивательські кпини з великого цього поета. Невже оці всі
мужі не мають їх за авторський заповіт? Хто так ховає митців? Кому дозволено
(це стосувалося й самого Тичини) відрікатися від церковного хороспіву? Навіщо
ці команди й майбутні  постріли?  Кого 
за  це   буде  
покарано?  Небесами, поетів там
мають за святих. А тут…

Краєм ока я давно вже вловив
двійко стареньких киян, що протискалися між могил, аби краще, напевне, чути
промовців. Чи бачити (ця патологічна цікавість до поховальних ритуалів людей
похилого віку мене досі відштовхує), як саме труну з мар знімуть, як стануть її
обгортати мотуззям, як те мотуззя урешті-решт з ями виймуть… Проте щось у геть
сивій жінці, що дріботіла попереду свого маленького, як і вона, чоловіка мене
розпогодило. Це ж не бабуся, а дитина. Глянь, як розрожевилася. Саме на цій
думці тонкий камінний хрест, якого торкнулася тремтлива стареча рука, прогнувся
і впав. Не на землю, а на голову дідуся, що одразу ж закривавилася… Це
некрофілів розвернуло, і вони хутко-хутко подріботіли назад. Боячись криків
тих, хто за хрестом наглядав…    

Зайняла ця мізансцена, може,
кілька секунд, а може й цілу хвилину. Упродовж якої ненависть до казенщини
поміняла свій оскал на цілковиту розгубу. Куди вони втікають? І від кого?
Невже  їх справді хтось з оцих ховрахів
(моя «господиня» до них явно не належала) ладен був би ще й ще раз вперіщити за
випадкову цю шкоду? А оркестр грав. І «тарілки дзвякали». І багато хто з тих,
кого я мав чи маю зараз за добрих знайомих, кидали на поетову труну грудки
землі, що забере усіх нас. З якого світу? І в який? Не намолений, чи намолений?
А якщо намолений, то ким? Не державою і не Спілкою… І не народом. Про церкву
мовчу – вона той самий народ.

Молімося Словом бодай ми. Щоб
його не розстрілювали біля могил ті, кого воно мало цікавить. Або цікавить
офіційно. Цураймося  владоможців. Хай
ховає нас Бог. Чи наші лиш Ангели. Якщо ми їм не збридилися. 

 

ІІІ

Самогубство Григора Тютюнника
поставило край на  давньому українському
ідеалізмові, що твердо стояв на апріорній безгрішності простого народу, на
нього молився і сподіваннями на духовну його незламність доточував й доточував
собі віку. Зосібна  тим, що поширював цю
безгрішність на літературу і її творців, чимала частина яких (найперше,
зрозуміло, Шевченко) були морально непідсудними. Хотілося б, звісно, знати
чому, але питати про це ні в кого: урапатріоти заклюють, а «п’ята колона» (у
парі з тим же народом) наговорять такого, що прорве греблю наймоцнішого
терпіння. І таки доможеться свого: ти, щоб не ставати бранцем безнадії
(контраргумент є подовженням життя аргументу), або замовкнеш, або загарчиш і
тільки тим себе пригальмуєш. У сповзанні до рівня своїх «опонентів».

Шістдесятники (принаймні, левова
їхня частина) нічого, як на мене, в суто духовній площині не відроджували і не
народжували, а просто ще раз підняли знамена переднаціональної нашої
учорашності, на яких мудрі діди, бабці, наші дядьки і тітки своїми  поглядами нас усіх совістили. Підкреслю  –  
всього   лиш   поглядами,  
бо   інтелектуальний   багаж 
про  них  письма 
не відзначався жодною новизною. Інша річ – сповідана цим письмом
чесність, не роблена (але загрозливо традиційна) поетичність, душевна чуйність,
а з тим і сумарна українськість суто художнього антуражу, де над усім
володарювала і всі концептуальні недохопи затушковувала м о в а, яка Тютюнника
у письменники й висвятила. Вона ж його перетворила на мученика. Фрази, стилю,
невідривної від того чи того героя ідеї. І це в той час, коли авторство знову
ставало у кого вдатнішим, у кого ні ремеслом, що й відчахнуло вічно молодого і
вічно наївного Григора від більшості колег по перу. Та й з любленою ним
меншістю у нього теж було мало спільного, бо цій меншості абсолютно не боліло
те, що боліло Тютюннику – розокремленість з селом. Найперше, фахом письменника,
потім способом рефлексувань з приводу зображуваного, яких (раджу над цим
замислитися) у його текстах практично нема. Та й сам Тютюнник селянином не був.
Вже не був. І глибоко-глибоко у собі вважав це зрадою сільській біді, сільській
незахищеності, сільському люду, про якого він писав ніби всього лиш серцем, а
насправді – тим різновидом художнього всебачення, яким саме народне буття
ніколи не володіло. Хвороба, що його гризла (назви її не знаю, але коли про неї
розповідав Віль Лігостов, то втямив, що йшлося про психічні  якісь схити), тільки додавала гостроти  невиліковній духовній печії, котру він
погасив мотузкою. Хоч міг би (але не захотів!) бодай трохи зі світом
порозумітися. І мужньо змиритися з тим, що він, як людина, у цім світі не
норма, а всього лиш вийняток. Норма його ховала.

Закінчення в наступному числі