Погрібний як несуєтний текст

143

Цей шерег книжок – певно, єдиний
в сучасній Україні видавничий проект, що не жебрає читацької уваги, надсадно
волаючи до потенційного читача дизайном ряхтливих обкладинок, у чотирикутниках
яких кічеві симулякри етнографічного українства сусідять з нарізаною під формат
презентацій комп’ютерною графікою. Тут інша тональність і акустика, інші
месиджі, ширше – інша буттєва настанова: майже увесь простір палітуркової
сторінки засадничо виповнюється монохромними барвами (світло-брунатною,
тамовано-червоною, попелясто-сірою), що аскетичною колірністю своєю
вияскравлюють строгу простоту обрисів медалі лавреата найвищої в Україні національної
відзнаки. Її Анатолій Погрібний був удостоєний 2006-го, трохи більше ніж за рік
до свого відходу, коли шановні, чиновні й сановні таки вимушені були
дослухатися до думки поспільства. А нині у «Бібліотеці Шевченківського
комітету», де вже побачили світ ошатні книги Григорія Кочура і Василя
Голобородька, В’ячеслава Медвідя та Івана Дзюби (тобто видання, які не лише
мали б стояти на  полиці бібліо­теки
кожного українського села й містечка, а й тривко увійти у свідомість загалу) –
томик його вибраних текстів – «Поклик дужого чину». Той поклик, що його на
радійних хвилях легендарної вже  передачі
«Якби ми вчились так, як треба…» протягом заледве чи не десяти років чула  всенька соборна Україна, змушує замислитися –
і то не лише об тім, про що йдеться під цією несуєтною палітуркою…

Почавши бодай з відповіді на
питання, концептуальна значущість якого для нас лише зараз починає
проявлюватися у своєму монструозному гмахові: у якому ж, зрештою,
комунікативному (й екзистенційному!) позиціонуванні мають співвідноситись
модуси українського читача і українського автора? Бо, як любили писати «во дні
оні», так склалося історично, що протягом останніх літературних сезонів
словесність наша в особі якщо не найвизначніших, то вже запевно найбільш
комерційно успішних репрезентантів упадала за укоханим читачем, як альфонс за
розлученою дочкою мільйонера. Усі його, читача, забаганки відразу ж підносилися
до рівня сакральних імперативів, що їх належало не обговорювати, а
беззастережно виконувати. Читач бажав мати на «середній полиці»
детективно-пригодницьке читво – воно посипалося, як з рогу достатку. Відповідно
стурбовані громадяни отримали змогу сублімувати власне лібідо в бартівське
«задоволення від тексту», прихильники езотерики – тішитися вирізаними з картону
мольфарами і повітрулями. А над усім почав вивищуватися скандал alma mater
промоції та єдиний канал соціальної комунікації з тим-таки загадковим і
вередливим читачем. Так, дорогою розкручуючи в еротичному танкові цілих
дванадцять обручів, письменство і пішло до свого читальника, тішачи себе надією
на оплески  та щедрі чайові. Згадувати за
якийсь читацький обов’язок перед рідною словесністю, що змушував, наприклад,
несогірших наших інтелігентів на кшталт В. Горленка та Б. Грінченка роками
очікувати на появу другої частини «Повії» Панаса Мирного, прочитання якої вони
мали за людський і національний обов’язок кожного українця (і очікувати не
пасивно, а мірою власних спромог спонукаючи письменника до її написання), стало
просто ознакою поганого тону. Майже такою, як і демонстративне читання на очах
у високоінтелектуального товариства новел Архипа Тесленка чи чогось на кшталт
«книгоспілчанського» видання «Миколи Джері» з передмовою Андрія Ніковського –
наліпку ретрограда і загумінково-рустикального народника вам гарантовано.

«Поклик…» А. Погрібного, власне,
за надзавдання своє і має якщо не виправити цю задавнену хворобу (зусиль однієї
людини, хоч якою б був масштаб її творчих спромог, тут навіч замало), то
принаймні запропонувати громаді курс інтенсивної терапії. Тут читача не
зваблюють «задоволенням», припрошуючи до сторінок книги, ніби до фуршетного
столу, – тут змушують згадати за обов’язок. Найперше – за рідномовний
обов’язок, естафету плекання науки про який від Івана Огієнка перейняв в
Україні доби Незалежності саме «народний професор» Погрібний. Жмуток його
публіцистичних статей, вміщених у цій книзі (вони публікувалися ще за його
життя, одначе нині, коли гауляйтери з Печерська фактично ведуть до  відновлення чинності Емського указу,
сприймаються як непочуті пророчі застереження), вияскравлюють в окресленому
дискурсі визначальні точки біфуркації: «Божа мова – рідна мова» – то осмислення
ролі й місця в релігійному житті народу української мови, яку чорносотенці і за
царя-батюшки, і за урядування двоєдиного ВВП продовжують називати
«неканонічною»; «Світовий мовний досвід і українські реалії» – виважене, оперте
на величезний масив фактичного матеріалу спростування шовіністичних спекуляцій
довкола «Європейської хартії регіональних мов»; «Про мову роду та фальш одного
етикету» – роздуми про духову й історичну підставовість поняття «рідна мова»;
«Щоб кожен мав претензії і до самого себе» – самою назвою текст
щонайпромовистіше звістує за свій змістовий «контент».

Проте ця лінгвістично-націєобо­ронна
іпостась надто часто – особливо для людей з-поза наукового середовища –
залишала в затінку інші виміри його «дужого чину». Насамперед –інтелектуальні,
бо хоч яким би був огром публі­цистично-просвітницьких інтенцій, визначальною
для тієї тотальності, яка окреслюється іменем Анатолій Погрібний, завжди
проявлювалася царина мисленнєвості й інтелектуального пошуку. По суті, маємо
вести мову за те, що він був одним з найвизначніших наших інтелектуалів
останньої чверті XX віку, у  працях якого
українська літературна класика по багатьох десятиліттях більшовицького її
цензурування та культивованого Шамотою і його поплентачами
поверхово-ілюстративного насвітлення проявилась як субстанційна підстава
цілокупної національної бутності. Під цим оглядом Погрібний – також і гідний
продовжувач традицій Сергія Єфремова, який, вибудувавши «канон» сенсотворчих
текстів та імен нашого письменства, наріжним каменем українського «дому буття»
концептуалізував ідею «повинності». Повинності автора (і не меншою, а може, й
більшою мірою – читача), на якого покладено обов’язок не обмежувати свій овид
знайомством лише з тими книгами, до яких, поцьвохкуючи батіжками скандалу й
піар-розкрутки, женуть слухняні гурти «володарі дискурсу». Читач зобов’язаний
найперше в актуалізованій своїй пам’яті утримувати архетипи й синтагми
«українського ізводу» класичного письменства. Навіть якщо йому це «не цікаво» –
зобов’язаний. Це – як молитви: вони поза регістрами «цікавого» й «не-цікавого»,
ти просто доконечно мусиш їх знати, переживаючи їхню реальність в
безпосередньо-особистісному контакті; а якщо вже так «не приймає душа»
Олександра Кониського та Івана Манжуру, то проблема не в них, а в тобі, у твоїй
екзистенційній «конституції».

У найновішій книзі Погрібного
континуїтет  українського класичного
письменства розгортається в перспективі кількох оптичних конкретизацій, які,
відповідно до уреальненої в них наративної інтенсивності, структуруються як
«Портрети. Силуети. Наближення». Семантичним осердям тут – три повноформатних
українознавчо-біографічних нариси, присвячені Якову Щоголеву, Борисові
Грінченку та Олесю Гончару. Вибір персоналій навіч не випадковий: Щоголів,
«непривітний співець» не лише Слобожанщини, а й цілої автентичної,
коренево-міцної України, першим у пошевченківській добі повернув вивільненій
від риторичних нашарувань силабо-тоніці чар достеменного артистизму – і в
чесний його слід ступали згодом культові поети «войовничої неокласики» – Микола
Зеров та Євген Маланюк, покликаючись, як на свого попередника,  на автора «Слобожанщини»; харизматичний
Грінченко, який, за Франком, знакував своєю постаттю в інтелектуальній (та й
політичній!) історії нашій перехід від доби інерційно-українофільської до
етапу, що вивершився постанням УНР та ІV Універсалом, нетлінними скарбами
живомовного «Словаря» вже ціле століття з гаком пробуджує оспалих з
летаргійного сну – досить згадати за Григора Тютюнника, якого саме «Словарь»
змусив перекласти українською свою новелу «В сутінках» і відтоді більше ані
рядка прози не написати чужою мовою; лавреат Сталінської премії і водночас
творець непроминального «Собору» Гончар – чи не на найконтраверсійніша постать
усієї соцреалістичної плеяди, над загадкою якої й досі б’ються палкі
шанувальники і не менш затяті деконструктори.

 Розгорнуті інтелектуальні метафори «Портретів»
віднаходять продовження у викшталтуваних есеїстичних модальностях «Силуетів» та
«Наближень» – циклі текстів, що в цілокупності своїй потенціюється своєрідним
варіантом «Четій Міней» нашого письменства XІX–XX ст. Іван Котляревський,
Микола Цертелєв, Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Чубинський, Марко
Вовчок, Олександр Русов, Олена Пчілка, Михайло Косач, Іван Манжура, Трохим
Зіньківський, Володимир Леонтович, Грицько Григоренко, Валер’ян Підмогильний,
Борис Антоненко-Давидович, Олег Ольжич, Докія Гуменна, Павло Тичина, Григорій
Ващенко, Василь Симоненко – довкола цих імен центрувалися семантичні потоки
української бутності, до того ж кожен і творчий, і людський сюжет неодмінно
проектується Погрібним на складне плетиво дискурсів та викликів і тамтої, і
нинішньої доби. Два артефакти тут – поза конкуренцією: «Гарячий Куліш»  та «Всевидяче око України». Розкішна
поліфонія письма – густого, пластичного, второваного на практики тих-таки
Куліша й Нечуя-Левицького, про яких у цих текстах і йдеться – відлунює якоюсь
високою старожитньою нетутешністю. Так дискурсивно-підставово і разом з тим
непоквапно-щиро вмів колись писати Василь Горленко – «батько» української
есеїстики, тексти якого в часи домінування кліпової динаміки відеокадру
сприймаються як зросла на випаленому пустирищі дивовижно-містична квітка. «І в
час, як валка земляків численна // Знай сунулась назустріч орденам, – //
Вивчати край і залишити нам // Книжки, як дзвін сонетного катрена», – у такий
спосіб поцінував Горленків набуток у відомому сонеті Микола Зеров. Рядки ці
навдивовижу римуються і з поставою Анатолія Погрібного та його
книжками-дзвонами; єдине, за чим лишається шкодувати – це те, що Погрібний
навіть за феноменальної своєї працездатності так і не встиг за всіма
громадськими клопотами  дати завершеної
«Історії українського письменства». Тож, перефразовуючи знаний афоризм, шерег
ненаписаних книг нашої літератури, попри всі сподівання, не уривається…

Наполегливо спонукаючи читача
повернутися «лицем до класики» (на гадку спадає відоме гасло періоду
українізації – «Лицем до села»), Погрібний кожною сторінкою «Поклику…» з’ясовує
її для сучасного українця неперебутню значущість. Бо чутися в тамтих
харизматичних модальностях своїм треба не для того, аби вразити товариство
ерудицією (для останнього досить нахапатися цитат з Дена Брауна чи Коельо або,
за московською модою, повторювати пришелепкуваті мантри «Третього Райху»), а
тому, що в хитавиці знаків і синтагм «суспільства спектаклю» лише вивільнене
від маркетингового диктату може бути підставою, ґрунтом, опертям.. Тим, що
«позаду» і заразом «попереду», що повсякчас відтворюється і ніколи не
перетвориться на притрушений пилом експонат музейної вітрини –
просвітлено-релігійний мелос Якова Щоголева, котрий, за Анатолієм Погрібним,
задовго до Фолкнера дав нам спізнати на смак трагічну зникомість взорованої на
ілюзорні чесноти ностальгії; рокованість пророчого антитехнократизму
Пантелеймона Куліша, який «хуторянськими» розмислами випередив Шпенглера з
Бердяєвим; серафітичне письмо Тичини – прозоре і тендітне, яке, не дочекавшись
захисного омофору, роздерлося на самокрутки колгоспними бригадами…

Тодось Осьмачка у своїх спогадах
про Єфремова згадує, що на поч. 20-х чи не кожен молодий український інтелігент
мав поряд з «Кобзарем» на своїй книжковій полиці його «Історію українського
письменства». Та лектура, на відміну від і тоді поширеної, за словами
Нечуя-Левицького, «української декаденщини», не обіцяла легкого читання – саме
тому ці люди і спромоглися на духовий чин Відродження. Можливо, якщо нині ми
таки візьмемо собі за звичку читати тексти Анатолія Погрібного –  теж спроможемося на щось вартісне…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!