«Поезія – це те, що за словами…»

299

На плесі днини соковите літо золотою павутиною сонячної яси
вимальовувало картину чаруючого пейзажу довколишнього світу, що ароматною
пеленою кольорових барв непомітно сплітався із внутрішнім «я». Пригадалася
минулорічна липнева зустріч із митцем слова, котрий наділений магічною
здатністю дарувати оточуючим найпотаємніші струни душі, нічого не вимагаючи
взамін. Мабуть, казкові краєвиди Карпатських гір, міфи й символи Гуцульщини
(батьківщини поета), що зрослися із ним в одне ціле, виплекали, викохали
неординарну, талановиту особистість, члена НСПУ, лауреата Шевченківської премії
Василя Герасим’юка, який знову завітав на гостини до Бессарабського краю, аби
поділитися скарбами поетичної мережки.

Полиці із книгами, що у Новодністровській міській
бібліотеці, одразу ж привернули пильну увагу митця, який із цікавістю
переглядав то одне, то інше друковане видання, аж допоки затишна атмосфера
невеличкої кімнати по-родинному зібрала палких шанувальників творчості
київського літератора, бо, як зазначив сам В. Герасим’юк, аби слухати поезію,
достатньо й п’яти осіб, не кожен сприймає і розуміє мову віршів, адже: «Поезія
– це те, що за словами…». Піднесеному настрою митця передували цікаві поїздки у
супроводі побратима по перу і хорошого друга, ломачинчанина за родовідним
корінням Івана Нагірняка мальовничими місцинами нашого краю, враженнями про які
пан Василь із задоволенням ділився із аудиторією, адже, як зізнався майстер
поетичного слова, він відкрив для себе Бессарабію з багатющою насиченістю
первозданності природи. Це і Галицький монастир, побудований у стрімких скелях,
що урвисто звисають над синіми водами древнього Дністра; і Гостра скала у с.
Ломачинці, з котрої відкривається широченне плесо ріки – Дністровське
водосховище, товщина вод котрого таїть минувшість століть – урочище Плитава,
легендарне село Вишнева тощо; історична Бакота (на жаль, від цього древнього
поселення, затопленого Дністром, залишилася лише назва і неперевершені краєвиди
понад рікою) Кельменецького району, де колись бував Данило Галицький,
відвідуючи тамтешній монастир. Мабуть, через те і тематика Герасим’юкових
віршів тієї днини усе звертала до історичної минувшини прабатьківської
української землі з її традиціями, звичаями, обрядодійствами, закликаючи «танцювати
аркан, […] відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як
тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати і зупинити цей танець». У
мелодиці липневого полудня, відбиваючи такт кожного рядочка, зазвучала поезія,
свято торкаючи заспані серця, потужною силою зрушила зі звичного місця
запліснявілий рій думок, звертаючи до міфології, коли «був такий леґінь, який
мав силу богатирську, але боявся своєї п’яти, бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало» («Ахіллесова п’ята» (версія), згадуючи
легендарного Довбуша і його фатальну історію любові: «У плесо небес космацьких
я іще не впав. Я тільки запитав себе: «Олексо, а як би ти у ратуші вмирав?..»
Поцілив Штефан. Довбуш падав. Не вдарив грім і бурелом. Не срібний волос нині зрадив.
І яре зерно ні при чім». В уяві тихесенько «на світанку стихав дощ», останніми
прозорими краплинами торкаючись дніпровської мелодії, і вже від отого
дива-дивного сходило «багато небесної краси на кичери лисі […], за ґражду
свободи». Прочитувалось поміж рядків патріотичне «ми на камінь поклали мечі, і
в ріці наших коней купали», а потім обухом тривоги важко впало несподіване «нам
сьогодні отут полягти […]. Притулилась до неба вода, в небесах наших коней
гойдає… І з’явилась лисиця руда з-поміж хмар на північному краї». Ніжно линуло
поетове зізнання найріднішій у світі – матері у вірші «Люблю мамин почерк». У
розкошуванні переливами поетичного перевесла заключними акордами зазвучала
інтимна лірика, бо кохання присутнє поряд завжди, але щоразу змінюючи декорації
на веселі чи сумні, часто задаючись риторичними питаннями: «Чи ж він доскаче?
З-під копит встає…Чи ти доплачеш? Та невже ти віриш у милосердя долі і своє?!»
або ж співпереживаючи: «Важко прокинутись і піти в ранок похмурий. «Де мій
коханий?» – питала ти сторожа мурів. Вічна сторожа, звісно, не спить. Погляд
відводить. Мовчки відводить погляд століть. Гордо відходить»…

Швидко пролетіла годинна зустріч із поетом Василем
Герасим’юком, залишаючи по собі яскраві враження та свіжий подих небесного
натхнення, котре, безсумнівно, запише у мій записник нові рядочки народжених
віршів, які до цього довгий час непорушно лежали на дні втомленого єства.
Благо, що Новодністровськ багатий на таких талановитих, невтомних особистостей
як І. Нагірняк, бо лише завдяки Івану Семеновичу ми неодноразово знайомимось
ближче із творчістю визначних столичних літераторів. А міська бібліотека щоразу
збагачується цінними подарунками – збірками зі щирими автографами від поетів та
письменників, ряд котрих поповнила і книга віршів Василя Герасим’юка
«Космацький узір».

м. Новодністровськ на
Буковині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!