Поезія і поза

192

1. CLS. Трохи історії

Комп’ютер з Інтернетом – як труси загального користування:
без вірусів там не обійдешся. От і я, грішний-горопашний, упіймав собі
шкідника. Цікава така програмця, називається – «Erato.exe» й ховається в папці
«Recicler». Спершу я думав, що те ерато – щось корисне, бо  розставило мої статті в алфавітному порядку,
чого я сам зробити не міг через брак часу вивчити абетку. А потім звернув увагу
на дивний файл із назвою «Kak_delat_stihi.doc», який мовчки й без дозволу
притулився в кутку монітора. Оскільки своїх файлів я так збочено не називаю, то
вирішив, що це чудесо пролізло в мій лептоп тією ж діркою, що й «Erato.exe». І
відкрив почитати, що воно таке. Відкрив – і сів мимо стільця (на диван). Бо, як
виявилося, підступне ерато насмикало з моїх нових і давніх статейок довільних
цитат і зліпило з них один великий пельмень. Проковтнувши його та добряче
посидівши, я нарешті збагнув, що й до чого.

Для тих, хто платить за Інтернет великі гроші й не має часу
читати цей кібертекст до кінця, коротко скажу, про що він. Проаналізувавши
стратегії й тактики сучасного віршотворення, машина виробила певний алгоритм,
якого варто дотримуватися всім, хто хоче стати успішним поетом у межах своєї
тусівки.

 

2. Вимкнути струм

Емоції – це те, що відрізняє поезію від техне. Отже, поезія
– це не хрест, який треба тарабанити на свою особисту Голгофу, а «огонь в одежі
слова» (І.Франко) або ж – струм. Немає струму (емоції) – немає іскри, немає
іскри – система лишається мертвою, продукуючи мертві структури.

Саме душа – це той генератор, який пропускає крізь себе
струм і переплавляє емоції в живі метафори. Тобто передумовою з’яви
життєздатного твору є не тільки спромога відчути, а ще й уміння сказати. Кожна
душа здатна крізь себе пропускати струм, але далеко не кожна людина має в мозку
«поетичний процесор», головною характеристикою якого є «індивідуальний спосіб
поєднання думки та емоції» (В.Новиков). Цей процесор іще називають талантом. За
тим-таки В.Новиковим, для поезії необхідний «талант, його інтуїтивне відчуття
гармонійних пропорцій і творча здатність утілити ці пропорції в матеріалі». А
на поезії Новиков таки розумівся, бо ж написав ґрунтовну «Книгу про пародію».
Розумілись на поезії також О.Пушкін, котрий визначив її як союз «чарівних
звуків, почуттів і форм», та В.Маяковський (поезія – це «думка, яку
відчуваєш»). Е.Фромм не сумнівався, що «будь-яка творча думка – як і
будь-яке творче досягнення, – нерозривно пов’язана з почуттями», а С.Антонов
потверджував, що «художнє слово освоюється не тільки думкою, а й почуттям
письменника». Перевірити наявність живого струму в творі дуже просто: коли
читаєш вірш і твої зіниці розширюються, на очі навертаються сльози чи тілом
бігають мурашки, отже, заряд є і він тобі передався. Отож писати поезію,
зрештою, як і читати, – це велика робота душі. Не дивно, що поетичні душі так
швидко згоряють.

Однак уже 1927 року, в часи бурхливої автоматизації та
автоекзекуції, таке собі Арго заявило, що «ліквідація міфу «про святе
натхнення» є завданням сьогоднішнього літературного дня». Розгорталась
електрифікація всія Радянської імперії, а струм святого натхнення
проголошувався міфом, так само, як і внутрішній генератор людини – душа. Отож
аби вже нині не заробити тавро «представника шістдесятництва у двотисячних»,
слід узяти думку О.Вайлда, що погана поезія народжується з палкого почуття,
озброїтись літературознавчими агітками сталінської доби й відімкнути свій
«внутрішній генератор». А «поетичний процесор» може працювати й без струму.
Недарма ж М.Уельбек зауважив, що «інтелект не допомагає людині писати хороші
вірші, але може завадити їй написати погані». Одне слово, «класична пластика, і
контур строгий, і логіки залізна течія – оце твоя, поезіє, дорога» (М.Зеров).
Дорога куди? Однак це запитання в тусівках інтелектуалів уважається
непристойним.

У результаті відключення струму матимемо на виході продукцію
двох типів:

1)         Записана
стовпчиком проза, що за художньою вартістю дорівнює щоденниковій нотатці.

2)         Вірші, які я
об’єдную в категорію «професорська поезія».

Прикладом першого типу може служити творчість більшості
учасників колективного проекту під назвою «двотисячники», а також їхніх гуру
(див. «Пісні для “Мертвого Півня”» Андруховича, «Марадону» Жадана, добірку
Іздрика в журналі «Сучасність» №1-2 2009 р. тощо). До другої категорії належать
поетичні вправи поважних філо- (логів та софів), у яких надміром інтелекту
глушиться струм душі (див. поетичні добірки та книжки
Г.Штоня, О.Астаф’єва, Б.Чіпа, А.Мойсієнка, Ю.Ковалева, Анатолія Дністрового).

А якщо в людини зношується чи взагалі конструкцією не
передбачений «поетичний процесор», продукція матиме приблизно такий
стронґовський вигляд:

 

народився

вчуся

пишу

комусь є щось сказати більше?

 

Поезії нема, зате є чим пишатися. Як ото в «Рамаяні»
М.Розумного (тобто він написав не «Рамаяну», а всього лише «Рамаян»):

 

Лінія мого носа –

над плесом, над вербами,

у небо.

 

3. Стати на конвеєр

Або за станок. Що кому більш до вподоби. Конвеєрно-станочне
виробництво артефактів – річ не нова. Хтось пише, як дише, хтось пише, мов
креше, а впевнений у собі трудар у галузі літератури пише, як теше. І віршики
виходять у нього рівненькі й гладенькі, як дошки чи брусочки. Він їх і
штабелює: ось вам сонети, ось тріолети, а ото нарубав рубаїв, – вибирайте.
Таким чином робляться й гуморески: ремісник обробляє на верстаті сивобородий
анекдот, заганяє його в рамки рим – і готово. Не знаю, як тепер, а колись таким
ударно займались А.Гарматюк (зб. «Нескорений сміх») та його молодший колега по
гумористичному цеху В.Євтушенко, хоч і крім них є безліч охочих приміряти
лавровий вінок козака Вінка Руданського. Як сировину можна також використати
давньогрецькі афоризми та давньоримські максими. Можна брати навіть чиюсь
віршопродукцію, і тоді ваші груботесані гуморески п[р]одаватимуться як пародії.

Щоб у своїй тусівці вважатися поетом, досить поставити на
конвеєр присвяти всьому і всім у межах рідної організації, як те зробила,
наприклад, В.Дворецька (зб. «Мій радіомеханічний»). Ця майстриня не обійшла
присвятою жодної з академічних груп, де була класним керівником, жодного свого
колегу-викладача. Більше того, присвятами забезпечені й бібліотекарі, й
бухгалтерія, і відділ кадрів, і господарська служба, й навіть кабінет
народознавства. Ось шаблончик для наслідування:

 

Ми веселі і співочі.

Чесно дивимося вам в очі.

І живем душа ми в душу:

Два Миколи, Влад, Андрюша,

 

Паша, Ігор, Макс, Альоша,

Гена, четверо Серьожей,

Два Єгора, Стас і Вова,

І Євгенів двоє знову;

 

Юра, Вадік, Діма, Рома

Кожен з хлопців добрий, скромний,

Ще є в нас Олег, Артем.

І для рішення проблем

Маєм старосту Богдана.

……………………………………

Нам цікаво жити.

Будемо дружити!

(«Групі К-514-13»)

 

Поки ми на першім курсі,

Всі веселі, в добрім дусі,

Не посваримось ніколи

Ігор, Серж, Антон, Микола,

 

Владислав, Артем, Ірина,

Аня, Льоня, Катерина,

Три Людмили, Дмитрик, Рома,

І Данило – хлопець скромний,

 

Юлі дві, Михась і Оля,

Ще подарувала доля

По чотири Лен і Тань.

Хто ми є – нема питань…

……………………………………………….

Будемо дружити

І цікаво жити.

(«Групі Е-494-11»)

 

Конвеєрне виробництво можливе не лише в літературі, а й у
малярстві. Новинкою потішив Деміен Херст: він вигадав і запатентував машину для
малювання. Вона швидко крутить папір із нанесеною фарбою, рівномірно її
розподіляючи. Упродовж двох виставкових днів кияни на кількох таких агрегатах
наляпали 1200 картин.

Той-таки незникомий В.Новиков зазначав: «Одна з необхідних
умов глибокого сприйняття високої поезії – просте читацьке розуміння: я так не
можу». Застаріла, скажу прямо, позиція. Якщо ви «так не можете», отже,
недостатньо використовуєте сучасні технічні ресурси. Нагадую: цивілізація з
часів царя Панька І (Гороховича) сягнула далеко вперед, і комп’ютери з розряду
предметів розкоші перейшли в розряд предметів побуту.

 

4. Робота з базами даних

Якщо у вас негаразд із власним «поетичним процесором», можна
використовувати той процесор, який є в будь-якому комп’ютері чи лептопі. Щоб
машина стала вашим надійним помічником у створенні надмодної поезії, треба
забамбурити в її пам’ять 4-5 гігабайтів найбільш ходових словосполук, образів,
кодів та знаків культури за різними рубриками (кібер, фольк, урбан, пастораль),
тобто створити своєрідний банк так званих ключових слів. Потім пишете
елементарну комп’ютерну програмку – і машина відповідно до заданих параметрів
видає вам щось на зразок:

 

Мамо, моя мамо, рідна моя ненько,

Ти мене, будь ласка, розбуди раненько,

Я візьму відерце, піду до криниці

І тобі напитись принесу водиці.

 

Цей шедевр із великим успіхом виспівує заслужений Віктор
Кавун. Судячи з того, що текст складається з самих штампів, його писала розумна
машина.

Схожий прецедент був у середині минулого століття. Тоді
німецького читача-гурмана приголомшила книжка віршів молодого автора Ульріха
Краузе. І вже коли поважні критики дали свої перші захоплені оцінки його
творчості, з’ясувалося, що збірка – суто кібернетичний артефакт. Просто такий
собі професор М.Бензе зі своїми колегами проаналізував мову найпопулярніших
поетів, заклав найбільш ходові вислови у спеціальний процесор, і той із запропонованого
набору виготовляв оригінальні метафори. Технологія виробництва була межово
проста: процесор ставив перший іменник у називному відмінку, а другий – у
родовому…

У статті «Програмування прекрасного» («Іноземна література»,
1966 р.) Є.Головін писав: «На зустрічі кібернетиків, що відбулася в
Ганновері  1963 року, обговорювались
конкретні пропозиції щодо розробки автоматів, здатних виробляти енну кількість
текстів з енним ступенем досконалості.

Текст! Магічне слово, яке допоможе нам прочинити двері в
потаємні лабораторії літератури. Для чого втомливе розмаїття жанрів, форм, назв
– вірш, драма, роман, стаття тощо? Текст – щось, що цілком підлягає законам
математичної логіки, щось таке, що можна зібрати, розібрати, виміряти,
обчислити, надати у вигляді схеми, формули, комбінації одиниць і нулів. Отож
саме до тексту як мегажанру має тяжіти сучасний автор, якщо він хоче бути
справді сучасним. І писати «тексти з елементами» – роману, лірики, драми,
сатири… Як ото продукт у вакуумній упаковці «м’ясо зі смаком курки».

Кібертекст можна розпізнати ще й за тим, що він – творений
центонним шляхом – нагадує випадкову матрицю, отож розпадається, як
конструктор, на взаємозамінні деталі. Ті деталі можна з текстів ви-
окремлювати й конструювати з них новий текст. Від перестановки рядків смисл у
кібертексті не змінюється (не з’являється). Яскравий приклад матричного письма
можна знайти в книжці О.Хмельовського «Усе по колу» (2008). Ось початки двох
віршів (стор. 44 і 45 відповідно):

 

1) ЗЕЛЕНІ ШАТИ ОДЯГАЄ ЛІС,

Нагадує мені прийдешні зміни.

Він проліски, як світлі переміни,

В долонях трав із трепетом підніс.

 

ЦЕЙ ЛІС – НЕМОВ ЖИТТЯ, ЩО МАЄ ЗМІСТ –

Тут воля є своя і заборони.

 

2) Зеленим листом вкрилися сади,

ВЕСНА З РОЗГОНУ НАБИРАЄ СВІТЛА.

І днина усміхається привітна,

Лишає цвіту білені сліди.

 

Земля стрічає ранок молодий,

ДУША ВЕСНІ ЗРАДІЛА І РОЗКВІТЛА.

 

Змінюємо деякі параметри, й комп’ютерна програмка видає ще
один самодостатній текст:

 

Зелені шати одягає ліс,

Весна з розгону набирає світла.

Цей ліс – немов життя, що має зміст –

Душа весні зраділа і розквітла.

 

Єдиний недолік таких програм-кіберпоетів – це те, що
численні варіанти, які вони видають за лічені миті, доводиться редагувати й
адаптувати для тієї чи тієї читацької аудиторії, бо не всякому навіть
найпросунутішому любителеві сучпоезії налізе на голову, наприклад, отакий
текст, створений за принципом випадкової матриці:

 

Розпухла житниця. Коли ми наїмося

Мінорних звуків і васалових скиглінь?

Давно слонячий целюліт стоптала моська.

До нас, незайманих, впритул підкралась тлінь.

 

Печаті рабства пов’язали рушниками.

Ярило наш такий безвольний та блідий.

Впряглися в страх – довіку бути візниками.

Нам світять ребрами Гераклові сліди.

 

Випадкові матриці ще в ХІХ столітті в О.Пушкіна відшукував
М.Полєвой. Так, у нарисі «Бесіда в молодого літератора» («Московський
телеграф», 1831 р.) він виводить образ поета Епітетіна, який декламує:

 

Вот сердца горестных замет,

Ума холодных наблюдений,

Незрелых и увядших лет,

Бессонниц, лёгких вдохновений

Небрежный плод моих забав…

 

І закінчує:

 

Залог достойнее тебя

Хотел бы я тебе представить,

Вниманье дружбы возлюбя,

Не мысля гордый свет забавить…

 

Це не що інше, як посвята до «Євгенія Онєгіна», перевернута
догори дриґом. Що цим фейлетонним ходом хотів сказати Полєвой? Відповідає
неуникний літературознавець В.Новиков: «Що Пушкін, мовляв, став писати такі
гладенькі, беззмістовні вірші, де навіть рядки можна поміняти місцями, а смисл
не зміниться, бо його взагалі-то й нема».

Та оскільки Олександр Сергійович комп’ютера не мав (хоч і
міг його собі дозволити, бо гонорари мав чималенькі), то у використанні високих
технологій звинуватити його не можна. Спишемо на те, що геній у своїх творчих
інсайтах передбачив добу машинної творчості й дав неперевершені її зразки,
послуговуючись лише своїм «внутрішнім процесором». Те саме можна сказати і про
інших класиків…

 Опанувавши комп’ютер,
можна продукувати терабайти шедеврів, не виходячи з кімнати кабінетного типу. І
скептично посміхатися, згадуючи Ліну Костенко з її «Неповторністю». Наш-бо
девіз – усе по колу!

 

5. Виживає PR-ас

Оскільки й машинні, й машинальні тексти робити нескладно,
конкуренція на цьому поприщі зростає в геометричній прогресії, як кількість
користувачів Інтернету. Отож на плаву (на слуху) тримається не той, хто
ефектніше позує в поезії, й не той, у кого чотириядерніший «пентюх», а той, хто
вміє піарити себе та тих, хто піарить його самого.

Можна піти шляхом конфронтації з літературною більшістю й
завалювати всі доступні видання своєю текстопродукцією, однак це шлях довгий і
тернистий. «Він надсилає вам свою галіматню з такою залізною регулярністю, наче
ми її друкуємо», – казатимуть про вас у всіх доступних виданнях. І то так: один
у полі не воїн, а опудало.

Можна піти шляхом особистих домовленостей або корпоративної
змови: divide et impera, що в перекладі на загальнодоступну приблизно
перекладається як «ти мені – я тобі, а тоді ще й собі». Цим шляхом і йде
більшість угруповань, цехів, куренів та різноманітних «десятників». Коротше,
тусівки. Причому справжні PR-аси не забувають журналістам нагадувати: мовляв, я
ніколи не був (не була; не було) у стаді, я – окрема одиниця (десятка, туз).
Але це можна казати вже тоді, коли те чи те угруповання зробило достатньо для
вашого піару.

Досвідчені PR-аси намагаються втертися в коло
літературознавчих критиків, а то й прямо замовляють їм рецензії, передні,
середні й задні слова, а також некрологи. Радикальні PR-аси – всі оті слемери,
спамери, шУмери, гАмери, дИмери та інші вільні барабанщики – створюють навколо
себе мікротусівки, а також влаштовують різноманітні акції. Крім того,
намагаються частіше з’являтися на всіляких імпрезах (не гребують ані чужими
презентаціями фуршетного типу, ані принагідними автопробігами, куди з’являються
без квітів і машин, але з торбою книжок і презентабельним виразом рила). А ще –
демонстративно вішаються в Інтернеті й окуповують окремі періодичні видання.

Колись невгамовний М.Полєвой дорікав Пушкіну та його тусівці
(Вяземському, Баратинському, Язикову, Дельвігу) за надмірну «гладкість письма».
На думку всюдисущого В.Новикова, вона з’явилася внаслідок байдужості до живого
життя народу, «замкнутості на вузьколітературних інтересах, «кастовості»
художнього мислення, схильності звертатись у віршах один до одного, до «своїх».
Чим не гідний приклад для наслідування? Згадати хоч би блідий привид нашого
«станіславського феномену» (підпадьомкали вже й про «сумський феномен», а
невсипущий критик І.Бондар-Терещенко взагалі веде мову чи не про окремий тип
слобідської духовності). Не забудьмо присмолоскипівську колективну каліку ХХІ
віку «двотисячників», Аутсайдерів Українського Письменства, чий головний офіс
знаходиться, певно, на кухні Тараса Федюка, ще з десяток принагідно створених і
закономірно нечинних об’єднань – і побачимо процес, але не зовсім літературний.
Тобто літературний у надвузькому, тусовочному розумінні. Який на широких
теренах нікому, за великим рахунком, не заважає. Скажімо, Б.-О.Горобчук пише:

 

Олег Коцарев працюватиме
на заводі «Агробудіндустрія»

ми з ним будемо в одній бригаді і битимемо сто двадцяті –
вдвох по шість на день

Олег Коцарев сильний і тому
накидатиме бетон у підготовані і

заармовані мною форми…

 

Пише в надії, що О.Коцарев не змовчить і двине йому щось у
відповідь, та не просто так, а через тусовочну пресу. От і пішла приємна тепла
хвиля (принаймні в межах двох окремо взятих організмів). Головний закон
тусовочності сформулювали брати Капранови: «Отже, пропонуємо кожному
визначитися з колом своїх і не стріляти по них, навіть якщо не подобається те,
що вони цієї хвилини роблять. Подобається – допоможемо. Не подобається –
утримаємося від публічних коментарів» («Закон Братів Капранових», 2007). Втім,
іще Ю.Андрухович передбачав ситуацію, «коли в літературних оцінках переможе
«чуття ліктя», а вирішальним стане гасло «наших б’ють!» (журн. «Критика», 1999,
№6).

Яппі нової літвійни, чия заповідь – слава, прагнуть
вирватися за межі літературної України, отож продукують тексти, максимально
пристосовані до перекладу. В ідеалі – до машинного. То ранній Тичина міг
писати: «Не дивися так привітно яблуневоцвітно очима чесними
христовоскресними», і його вірші в перекладі на англійську (другу мову
інженера) виявляються галіматнею, такою далекою від оригіналу, як моя крайня
плоть від Крайньої Півночі. Неперекладна, мовляв, поезія, бо не машинної, а
душевної роботи. Натурпродукт!

Нині нема коли чапіти над натур-
продуктом, треба ж бо випередити конкурентів і мерщій злупити дивіденди у
вигляді лаврових спецій, аплодійних овацій, а якщо пощастить, то й зарубіжних
стипендій. Отож і пишуться (цілодобово!) тексти, як в О.Коцарева:

 

колись я йшов додому

і хотів купити картку для телефона

зазирнув у вікно з тіткою і подумав

от вона!

за 25 гривень

і кажу дайте мені картку за 25 гривень

і навіть даю гроші

а вона:

ні:

25-гривнева картка коштує 26 гривень.

я кажу ні спасибі й забираю гроші […]

 

Через кількадесят метрів Ліричний Герой таки вчинив вартий
поеми подвиг: придбав бажану картку за її номінальну вартість! Гепі-енд:

 

я переміг

торговку на одну гривню

 

Це щоб електронний перекладач довго не морочився. Є,
звичайно, й підлі автори, які виставляють перекладачеві майже нездоланні
перешкоди, як-от Д.Лазуткін:

 

Таксист дістав витрушену біломорину

(отже ж перекладачеві буде проблемка)…

 

Але це просто невинний жарт майстра, – душа збрикнула. А
загалом його «бензинні» тексти – досконала поезопроза.

Що менше метафор, то краще. В ідеальному сучасному тексті їх
не має бути взагалі. Чи ж переплюнуть наші нинішні яппі футуриста Семенка з
його реді-мейдом «Тиждень»? (Не дивуйтеся, реді-мейд – це не тільки сантехніка М.Дюшана
чи дохлі корови Д.Херста. Він існує і в літературі, що красномовно й довів
автор «Кобзаря»). Як мовиться, життя покаже. RUN.

 

Селище Буча на
Київщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!