Поетичний рушник Михайла Шевченка

227

Вірний побратиме в будь-які свята, славний козаче Михайле!

Ти увійшов в храм поезії не з бокових дверей, а через
головну браму. І силою Богом дарованого таланту переконав, що ти в цьому храмі
був завжди, позаяк куди не кинь в рідній словесності – всюди відчуєш твою
добротворчу енергію – і в організації літпроцесу в іпостасі Секретаря СПУ, і в
пропаганді рідного слова в ролі директора Бюро пропаганди, і в допомозі
новобранцям стати на крило, і як оборонець українського слова від безкореневих
глобалістів. Одне слово, без тебе, Михайле Васильовичу, уже немислима наша
поезія. Ти щоденно намагаєшся бути гідним носити прізвище свого геніального
предтечі. Є щось глибоко символічне в тому, що народився ти на Золотого Спаса. І
найперше в тому, що як твій святий покровитель ти прагнув і прагнеш не
прикупляти собі, а дарувати себе!

Хай же тобі і всій родині під омофором вір¬ної дружини
Світлани ще многая і многая лєта устеляють дорогу до людей геніальні
Кролевецькі рушники.

З ДОЗЕМНИМ ПОКЛОНОМ
ТВІЙ ПОБРАТИМ 

БОРИС ОЛІЙНИК РАЗОМ

З УСІМ УКРАЇНСЬКИМ

ФОНДОМ КУЛЬТУРИ 

У великому розмаїтті сучасної поезії є книжки, які легко
сприймаються читачем і стають його добрими помічниками. Поезія Михайла Шевченка
належить саме до цієї категорії книжок, які мають велику аудиторію
шанувальників високого поетичного мистецтва.

Читаючи вибрані твори М.Шевченка у трьох томах, що кілька
років тому побачили світ у видавництві «Просвіта», насамперед звернув увагу на
концептуальність трьохтомника. У першій книзі, яку автор назвав «Я і Час»,
представлена інтимна лірика. У другій книзі під назвою «Час і Я» – громадянська
лірика. А в третій книзі, що має назву «Час поза мною», автор пропонує найкращі
зразки своєї філософської лірики. Поетична думка Михайла Шевченка, як
інструмент чуттєвих вражень автора, легко відтворюється у вільному художньому
слові у вигляді природних алітеративних звуків, мальовничих картин, підсвідомих
асоціацій та логічних домислів митця. Глибока поетична думка – це головна
домінанта його творчості. Тому художнє слово Михайла Шевченка вбирає в себе усі
елементи багатожанрового поетичного мистецтва завдяки творчій логіці його
чуттєвої душі. Поет з легкістю уміє вловити й висловити життєві мотиви, не
вигадуючи захмарних образів для їхнього штучного поетичного втілення, навіть у
інтимній ліриці. Проте сьогоднішня поезія Михайла Шевченка – це поезія
боротьби. І в цьому полягає великий здобуток поета. У числі необхідних
чинників, що притаманні поетам-трибунам, на перший план у творчості Михайла
Шевченка виходить сучасність. Своїми творами він переконливо доводить, що поет
більше за будь-кого має бути безкомпромісним сином своєї епохи, сином свого
часу.

 

…Не смійте! Молитись від ляку – це зрада!

Це в чорних коморах відсидіти знада.

В молитві – розпуста душі від покори.

В молитві – смиренність. Вона не поборе…

 

Як поет Михайло Шевченко виховувався на класичній поезії
національних традицій, на добротній поезії виняткових особистостей та
історичних подій, що безпомильно спонукало його поетичну думку горнутися до
поезії життєвих реалій, до поезії народних традицій. Автор прекрасно розуміє,
що завдання реальної поезії полягає в тому, щоб знаходити поезію в буденній
прозі життя й вражати людські душі силою слова. «Доля не помиляється, / Доля –
правда сама! / Від одного сахається, / Іншого обійма…» Образ народної правди
знаходить цікаве подальше відтворення у багатьох віршах поета. Ось як,
приміром, автор уособлює її образ:

І прийшла вона, і сказала,

Охопивши могильний мох:

– Я всі сльози твої злизала

Із потрісканих щік епох…

Правда у творчості – головне письменницьке кредо М.Шевченка,
незалежно від кон’юнктури. У розумінні М.Шевченка бути поетом – означає мислити
поетичними образами, а не дзеленчати пустопорожніми мелодійними звуками. Щоб
довести свою поетичну правду, треба мати не дрібне бажання висловитися, не
захмарні фантазії словесних медитацій, не вигадані почуття, не нарядну печаль,
а треба мати могутнє співчуття до людського болю. Тому митець не стоїть
осторонь соціальних процесів суспільного життя. Поетичне слово Михайла Шевченка
переконує і читачів, і фахівців: щоб художня творчість здобувала інтелектуальні
перемоги, треба мати в письменницькому арсеналі широку світоглядну палітру.
Адже тільки культура розуму робить можливою культуру духу. Оскільки кожний поет
– або боєць думки, звитяжний «лицар духу», або убогий паразит, який тішить
інших убогих паразитів дрібними фокусами безплідного фіглярства. Середини
немає. Поет – або титан, що у великій напрузі долає гори споконвічного зла, або
ж комашка, що риється у квітковому пилку, переспівуючи всім відомі речі. У наш
бурхливий час великих звершень та жахливих руйнацій можна бути позитивним
реалістом, не будучи поетом. Проте бути справжнім поетом й у той же час не бути
глибоким та свідомим реалістом – абсолютно неможливо. Відірваний від реалій
поет у наш час нагадує спритного шарлатана або здібного неука. Суб’єктивна
натура літератора прагне швидко висловити те небагате, що в ній зосереджено, та
впасти у літургійну манерність.

Михайло Шевченко за сорок років творчої діяльності добре
усвідомив, що в душі кожної людини є серцевий клапан, який відкривається лише
за допомогою справжньої поезії. Тож усією своєю творчістю Михайло Шевченко
доводить, що сучасна література не терпить політичного насильства, оскільки в
іншому форматі вона може перетворитися на рупор популістських ідей
кон’юнктурної чи екзальтованої інтелігенції. Про це Михайло Шевченко наголошує
у своїй громадянській ліриці у книзі «Час і Я» трьохтомного вибраного, у
розділі «Майдан»:

Тепер нема ні брата, а ні друга.

Дивись, в отару збито твій народ.

Тепер від Берестечка чорна туга

Гадюкою повзе до Жовтих Вод.

 Михайло Шевченко
переконаний, що поет має обома ногами стояти на рідній землі, і лише тоді його
голос звучатиме на повну силу. Тому в його інтерпретації поезія – це передусім
життя, а потім вже – мистецтво. Автор чудово розуміє, що поезія існує не лише в
книжках, вона живе у кожному поруху життя, в усіх його проявах, у природі, в
історії, в національних традиціях, в побуті людини. Національний колорит в
поезії Михайла Шевченка є невід’ємною частиною його поетичного письма,
органікою його словотворення. Адже, чим більш довершений поет, тим він більш
національний. Чим глибше він розуміє національне мистецтво, відчуває суспільний
нерв, тим глибше він осягає геніальні миттєвості свого часу, своєї нації,
правдиво відтворює природні процеси у взаємозв’язку із буденним життям.

Коли ж виходиш з відчаю й скорботи,

Щоб гордо встать і вистоять з людьми,             

Поезія грудьми ламає дзоти,

В ім’я життя багнети гне грудьми!

Поезія! Вона не має ймення.

Облич у неї – тисячі, не сім.

Поезія у світі – це знамення,

Яке відкрите Господом не всім.

  Отут варто згадати,
що Михайло Шевченко у свідомість багатьох своїх читачів увійшов як натхненний
співець кохання, неперевершений майстер інтимної лірики, про що свідчить перший
том вибраних творів «Я і Час». Його поетична муза яскраво відтворює внутрішній
стан ліричного героя, передає ніжні почуття закоханого чоловіка, створює ніжний
образ коханої жінки. Поет низько схиляє голову перед життєвим подвигом
жінки-матері, перед самовідданістю коханої дружини, перед ніжними почуттями
коханої подруги.

Змахни на крузі білою рукою

Лети, закохуйся, твори-люби.

І не шукай ніколи супокою.

Усе життя – це пошуки скарбів!

 У своїх ліричних
творах Михайло Шевченко сердечно відгукується на все, що його хвилює і
тривожить, торкаючись найболючіших струн людського буття. Ліриці поета ніщо
людське – не чуже. Радість і страждання, захоплення і горе, гордість та
приниження, юнача завзятість і стареча мудрість, любов і ненависть, життя і
смерть – все це у віршах Михайла Шевченка позначено глибокою філософією життя,
зігріте безпосередністю почуттів, висловлено у лаконічних формах. Чимало творів
поета відблискують діамантами афоризмів національної огранки, що притаманні
українському народові, його споконвічній мудрості. «Важко помирать, як хочеш
жить, / Важче жити, коли жить не хочеться…» чи «Хто впав перед слугою на
коліна, / Від того вже слузі добра не жди!» або «Українцем бути – це не
почесті, / Українцем – це стоять на смерть…» Таке національне,
загальнолюдське начало визначає сутність високої поезії Михайла Шевченка. А
головне, що у зболеному серці поета завжди живе співчуття до обездолених людей,
яких в Україні з кожним роком стає більше, а населення країни зменшується з
катастрофічною швидкістю.

Як же так сталось у нашому храмі,

Що поросла лобода?

Що бенкетує тверезо лиш крамар, –

Брате, біда.

Все перепродано красно і вільно

Од родоводу і до сповитка.

Наша вітчизна під співи весільні

Продана вся з молотка…   

 Поет підсвідомо
вимагає читацького співчуття до нашого народу, щоб у нашому житті було менше
сліз і горя. Уважно вдивляючись у сутність глобальних, світових подій, митець
розуміє їхню діалектичну супереч¬ливість, стверджуючи неухильно, що хід історії
перебуває на боці сил добра і прогресу. У цьому сенсі цікаво охарактеризував
життєву позицію та творчі обшири Михайла Шевченка поет-академік, Герой України,
голова Українського Фонду культури Борис Олійник: «Світоглядна орієнтація
Михайла Шевченка – лівоцентристська, як і в більшої частини суспільства, котра
при межі бідності, а інколи – й за межею. І тут він завжди залишається
послідовним, ніколи не виторговував місць у комфортних таборах, хоч нерідко
були ходаки-агітатори із звабливими, на їхню думку, пропозиціями. Саме така
незглибима вірність своїм верствам «у товщі народу» і послідовність, яка ніколи
не допускала вібрації, й визначає вектори його громадянської поезії, котра
часто переходить в інвективу супроти нинішніх очільників, мільйонерів та
мільярдерів, що добули статки за рахунок безсоромного, одвертого пограбування
десятиліттями надбаного народом. Характером крутий, гарячий, яким чи й можливо
управляти. Михайло такий же радикальний і в поезії. Деякі його випади супроти
тимчасовців і олігархів настільки гострі, що навіть нині за відсутності прямої
цензури лякають видавців. Але що вдієш, коли чоловік говорить сувору правду? До
речі, не лише про ворогів, а й про своїх…».

  Варто згадати, що у
своїх глибоких літературознавчих дослідженнях Михайло Шевченко першим назвав
Бориса Олійника великим українцем, найбільшим нашим поетом на перевалі ХХ-ХХІ
століть. Заслуговує особливої поваги і плідна, звитяжна співпраця Михайла  Шевченка в Українському Фонді культури, який
вже чверть століття очолює Борис Олійник.

  А шлях у літературу
Михайло Васильович починав через пресу під час навчання на зоотехнічному
факультеті у Полтавському сільгоспінституті, з першої своєї молодіжної газети
«Комсомолець Полтавщини», де вперше зустрівся з Іваном Боким, з яким нині вони
видають багатотиражну популярну газету «Селянська правда». Певний час Михайло
Шевченко працював і заввідділом у «Молоді України». Паралельно писав вірші,
видав понад два десятки книг, творячи, як він сказав «і в опалі, і в пошані
суспільства та влади». Гадаю, за жодну видану книжку Михайлові не соромно, адже
і в художньому, і в змістовному плані книжки відповідають найвищим вимогам
красного письменства. Михайло Шевченко – заслужений діяч мистецтв України,
лавреат премій ім. П.Артеменка, ім. П.Усенка, ім. В.Сосюри, ім.
І.Нечуя-Левицького, ім. М.Островського, Міжнародної премії ім. Г.Сковороди.

  Михайло Шевченко
п’ятнадцять років працював і працює нині після багаторічної перерви секретарем
Національної спілки письменників України. Працював і відповідальним секретарем
Київської організації НСПУ. Був одним з перших організаторів Міжнародного
Шевченківського свята «У сім’ї вольній, новій…». Сім років він керував
Літфондом України. Це відбувалося у найжорстокіший період розграбування
народного добра, коли було розпродано всі будинки творчості письменників
колишнього СРСР. Тоді жодного не лишилося навіть у Росії. А в Україні всі
чотири (два в Криму, один – в Одесі та один в Ірпіні), завдяки Шевченкові,
лишилися в майні НСПУ. Варто згадати й нетривале директорство Михайла Шевченка
у Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, під час якого з ініціативи Михайла
з’явилися земляцтва у Києві. Були створені земляцтва: Сумське, Полтавське, Чернігівське.
Михайло Васильович став засновником і першим головою одного з найпотужніших
сьогодні у Києві – Сумського земляцтва. Потім заснував і рідне районне
Кролевецьке земляцтво. Восени 1995 року з легкої руки Михайла Шевченка
започаткували Всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль «Кролевецькі
рушники», який нині став Міжнародним за програмою Міністерства культури і
туризму України.

 Поетичне обдаровання
Михайла Шевченка та його організаторські здібності – багатогранні. Рушник його
поезії має різнобарв’я відтінків. Він складається з унікальних за змістом
візерунків. Усі жанри, в яких працює поет, заслуговують на особливу увагу. У
чому поет бачить смисл своєї творчості, які проблеми його найбільше хвилюють,
про це, звичайно, краще й у деталях можна дізнатися з творів Михайла Шевченка –
дзеркала його поетичної душі, з його мистецького Кролевецького рушника, який
став творчим і політичним символом письменника. Кожний візерунок на поетичному
рушнику Михайла Шевченка захоплено розповідає про автора і про його Час, який
став знаковим для всієї України.

 

м. Київ

 

Від редакції. Редакційний
колектив УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу Михайла Шевченка
з нагоди його 65-річчя. Козацької наснаги і нових творчих вершин, шановний
Михайле Васильовичу!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!