Поетичне позачасся

184


Неоніла
Стефурак – тонкий знавець людської психології, калейдоскопічності людської
натури. Як медик за освітою, вона глибоко опанувала таїни і реалії
фізіологічної сутності людини, а як літератор надбала, а, можливо, сприйняла
згори як найвищий і безцінний дар – здатність «прочитувати» письмо людської
душі, заглиблюватися у загадковість тієї стилістики, зрозуміння якої
виливається у дивовижні строфи за умови глибокої віри. Так, її особистісна віра
і наука віри – це та духовно-сакральна вісь, що пронизує раціосутність, тримає
її; віра поетичного мислення – це те коромисло, на якому урівноважено
тримаються знаки земної сутності, людського буття і найвищого прагнення
наблизитися до непізнаного, незнаного, але увіруваного. У кожному поетичному
творі цей мотив є визначальним; саме він і спонукає, і прогнозує, і вивершує
словотвір. Віра як сакральний феномен, як приховано-виявна філософема і
заземлює поезію Неоніли Стефурак, і водночас виносить за межі збагненного.

На лівій шальці терезів віра, і тільки вона; на правій –
усе похідне, як любов і ненависть, щастя й безвихідь – усе геть, чим наповнена
людська сутність.

Віра як міра і як кредо життєбутності людини, її єства –
чи не основний чинник високого стилю, якоїсь возлетності слова, що нерідко нами
бачиться  у янгольській оздобі, у
розкриленій яві духа.

І ще діамант, що його видобуваю з віршотворення пані
Неоніли, – це сповідальність. Якщо можна бодай частково погодитися з її
твердженням про те, що усе їй «надиктовано» небаченою силою та ще й з
«латинським ферментом», то що ж тоді має робити «холодне» раціо? А що не вірш,
поетична магма розпікає уяву, спонукає до прийняття позиції авторки: то вона
«розповідає» про земні хиби-вивихи, то, без права на осудження, докоряє собі і
нам, сущим, за гріхи, за «малість» – і це є сповідальність; то, утримуючи в
душі «світильник слова», просить-взиває до Месії: «Навчи мене… дивитися тільки
вгору!» – і це також благальна сповідність.

Поезію Н. Стефурак пронизує молільна взивальність до
Бога, аби милосердний дав сили дійти, світла – «між терня і між зірок», погляд
тверезий, «владу над серцем»:

 

…стою перед
Тобою навколішках.

Не прошу ні
багатства, ні слави –

лише крихту
любові вділи мені

від Твого
осяйного серця,

щоб могла я
ступати

серед каміння
світу цього,

щоб могла я
відгортати

каміння світу
цього

для тих,
котрі йдуть позаду.

 

Своєрідна вишуканість писати листи до Бога немов би
зобов’язує авторку не тільки констатувати земні голосіння, плачі, прокльони і
благання – оцю «долину страждань», «земне гетто», а й просити ключ до
порятунку, до щоденної подячності:

 

Дякую Тобі,
Господи,

на завершення
днини

за єдність
душі природи

з душею
людини…

 

Я б так
хотіла, Отче, до весни

Перечекати
під плащем Франциска!

 

Характерною виосібленістю «Сакрального простору» з-поміж
інших книг Неоніли Стефурак є високоморальна запитальність до Вчителя,
відкритість шукань-блукань, але в надії на поміч серцю і душі: «…чому про
відсутніх говорять: «Вони померли»; «і тільки одне питання мені не дає спокою:
заплутаний шлях до Тайни…»; «чому не зостався, Боже, жоден із них – питаю…»;
навіщо «читати душі, як книжки…»; чому ж «душа людини – рабиня зваб і насолод»;
«хіба не безум: хробакам давати крила?..»; «…чому в стражданні гинуть люди,
якщо Ти смерть стражданням переміг?!»; «людина –  вінець природи? Чи пиха – її кінець?..».

Як старий рамник, що ретельно підганяє-підрихтовує
чотири кути в надії бодай уявно уздріти в центрі своєї праці саму суть –
зображення рукою маляра чи фотохудожника, так і на поетичній площині авторка
книги дбає про ті «чотири кути», на перший погляд, наче й прозаїчно-описові,
але фактично – це той концентратор мислительного поля, що і восередює в «раму»
ядро думки-повчання, думки-перестороги: «Боже розради», навчи існувати в
байдужжі… літати в неволі навчи… зроби із лякливих хоробрих… під зорями їх
прихисти!».

Ще один архиважливий контрапункт сакрально-морального
творення тексту – це своєрідна благально-обнадійлива «наказовість» – ні, це не
Творцю, хоч до Його сутності звернене слово авторки, це і собі, і усім мислячим
і небайдужим. Таке враження, що Неоніла Стефурак з рядка до рядка, з вірша до
вірша пройнята смисловим перезавантаженням: їй недосить проконстатувати
біблійну істину,  вона її розшифровує,
якось аж до фізичного відчуття й зрозумілості розщеплює на атоми, де з кожного
відтак якоюсь лавинно-вулканічно вибухає несхибна думка, що якби фіксує
істину-абсолют («я в позлітці життя – в ритуалі»; «подорожні – з нічого в
ніщо»; «забрано все: і сльозу і сміх»; «за невігластво, Боже, прости»; «Боже
кріпкий, мою вітчизну з мапи всесвіту не зітри!».

Неоніла Стефурак не боїться добротної й доброзичливої
дидактики: не стільки дбає про блиск форми, як про філософську сутність
вираженого. Її верліброва протяжність мовби у стиснутій пружинності несе
просвітницьке опромінення, стинає злоякісні нарости на сумлінні: «чим більша
плата – тим страждання ближче до фахового вміння, не до серця…»; «за Божу іскру
сором брати гроші, хіба дещицю – тільки за зусилля, щоб іскра та не жевріла, не
гасла, а, в полум’я роздмухана, світила»; «цей світ оглух – його не зцілить
пісня, хіба що меч архангела святого отруйну гілку зиску відрубає»; «кожен з
нас засуджений до страти, зранений й оголений, як нерв». Отож, як бачиться,
кожна думка заядрена ідіомним зрощенням, афористичністю вислову.

Притаманною рисою прочитаної книжки є вмотивована
розповідність, що охоплює як земну, так і небесну сфери художнього освоєння. Це
тонке психологічне проникнення у світ мислячої, високої духом і вірою людини,
звернення до живої природи й іррауявлення, й тверджень. Поетеса якось аж
дитинно-довірливо змальовує картинки: «райські пташки спурхують з ікон»;
«…вийшов братик місяць і смичком торкає струни – гратиме ноктюрни»;
«молоденький голуб полохливо зернята видзьобує з руки»; «сьомий ангел вже магму
ллє»; «дерева плакати не вміють: переболить – скидають цвіт»; «ми хочемо бути
разом: людина, метелик, пташка».

Філософський нерв, немов натягнута струна на задану
тональність, віддає внутрішній біль за «вуста медоточні», що
заговорили-заобіцяли-заманили-забрехали долю українства,  не «відрізали правду від брехні» – і понад
двадцять літ блукань у прижмурі або й наосліп. Куди повернуто ходу – в бік п’ят
чи, може, нам ще сотню літ колінкувати? Де ж сонця скрик, де зір ріка, ще
скільки «оберемків марень та гріхів» пошлем собі й прийдешнім у своїй недолугій
вічній пошуковості істинни. Де ж вона: чи має вигляд, колір, звук, яка вона на
дотик, смак ?.. Оці вічні, як всесвіт, філософеми розкладає поетеса на духовні
«множники» і кличе ваговитим словом вийти з «краю безодні», хоча твердо певна:

 

А як поглянеш
на все очима

живої віри –
побачиш ясно:

немає жертви
– немає й чину,

немає ґноту –
світильник гасне.

 

Які б смислові константи не лягали під перо у
мислительно-образній верстатні, найвищим виміром, на потвердження поетеси, є
слово. Воно у неї – світильник, що «то займається, то гасне»; «… і віра у те,
що Ти справіку існуєш у Слові»; «От і світило простелене в Слові»; «по крихті
слова збираю, щоб в Слові свій храм створити». Цей геннотворчий діамант вона готова
відпустити до «небесної Книги»:

 

Зберу слова і
відпущу у вирій,

нехай летять
за вітром, за птахами…

 

Через кожен текст, усю книгу проходить-відлунює
рефреном: любов! Люби! З любов’ю будь – й тебе почує час: «Сура чи Тора, Талмуд
чи Писання – однаково: тільки люби!»; «…не руками обійматись – крилами, і
знати: це свобода, це любов!»; «…Нема України, як нема любові».

Оцією настановою любові до людини і світу цього
закоронована нова праця визначного українського таланту на царині поезії –
Неоніли Стефурак.

 

м.Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!