Поетична ґравітація Павла Вольвача

Павло Вольвач. Судинна пошта. Поезія: К.: Ярославів Вал,
2011. – 96 с.

Автор у контексті доби. Саме так можна говорити про поетичні
зваби творчості Павла Вольвача. Поета, який постійно оновлює твердження, що він
належить до поетичного простору. Підтверджує це не псевдобогемними
літтусовками, таким собі життям на камеру, а поетичними збірками, що рік у рік
поспіль виринають з духовного етеру. Одна, не встигнувши ще інсталюватись у
сучасному контексті метафор, вже відштовхується іншою. Але чи можна зловити
цього автора на скоростиглості? Навряд. Скоріше, вочевидь, треба говорити про
об’ємні вольові акти духовних дисциплін поета. Потрібно зробити тут крок у бік
і сказати, що Вольвач подеколи з’являється як перекладач. Нещодавно читач
отримав збірку білоруського поета Володимира Некляєва “Вічний вітер”, де разом
з автором “Судинної пошти” переклади виконали Тарас Федюк і Василь Герасим’юк.
Постать цього білоруського письменника вибрана, як на мене, не лиш через
високий вольтаж його поетичної розмови. Вочевидь, упорядника Павла Вольвача
цікавила також постать в’язня сумління. Людини, що пробує розбиватись об
систему у ментовській країні (йдеться про сучасну Білорусію). Ми можемо до краю
захоплюватись нашими Мирославом Мариновичем, Миколою Руденком, Михайлом
Осадчим, іншими, що завжди йшли проти течії, але ось тут, поруч, у тих самих
умовах, що й колись вони, є інші, подібні. Дізнатись про них можна і у спосіб
читання їхніх поетичних одкровень. Це потрібно – ми самі через власну атрофію
духовної чутливості вже зробили заступ на територію страху і несвободи. Кожному
своє, патологія емпатії сягає вже крайніх меж – “помри ти сьогодні, а я завтра”
стало, по-моєму, вже загальним гаслом. Тому входини в актив української
літератури збірки Некляєва має доволі вагому аргументацію. Тим паче, що
поетична сугестія настрою здатна тримати увагу читача, відкриває інші грані
духовних світів: “Був я – як усі – напів… / Жив – за що плачу. / Гнів небес  і тверді спів / Звідав. Бачив. Чув. // Наче з
долею і без / Ткав життя габу… / Спів землі і гнів небес / Ні до чого був”
[Некляєв В.П. Поезія: пер. з білорус. / Володимира Некляєв; передм. М.
Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 88].

Говорячи про Вольвача в контексті сучасної духовної
території українців, потрібно нагадати, що на сайті “Буквоїд” цей автор
пропонував як цінну лектуру книжку грузинського письменника Отара Чіладзе
“Ґодорі”. Це роман про формування у Грузії системи ЧК, де художні події цього
твору фіксують саме патологічного покруча, що переходить з покоління у
покоління в цій системі. Роман хороший, важкий і заразом потрясаючий. Увага до
нього поета, постановка акценту саме на цьому творі також прояснює внутрішній
уклад життя Вольвача.

Подібні, начебто на перший погляд невидимі з’єднання
вподобань автора формують певне про нього уявлення. Оскільки поет бере у свій
духовний актив якесь коло лектури, це безумовно стає плацдармом для розгортання
його метафоричного, саме такого, а не інакшого дійства. Біобібліографічний
метод ще ніхто не скасовував, думаю, він може бути добротним інструментом для
інтерпретаційних моделей щодо творчості поета.

У кількох розмовах про поетичний світ Павла Вольвача можна
було почути / почитати, наче він “здувся”, перестав говорити звичною для нього
манерою гасла, заклику, минулась “туга за героїчним”. Любителі стьобу у своїх
опусах, при спробах аналізувати поетикальний континуум автора, щоб уникнути,
скажу м’яко, надінтерпретацій, змушені би були бути обізнаними з тим, що існує
така річ, як зміна духовного життя, що зумовлює стильову динаміку. Ці
трансформації, зрештою, у Вольвача достатньо виразні. Він став старший і погляд
обертає частіше назад, згадуючи минуле, друзів, що пішли, пережите: “Дві сині
торби справедливості / за скроні кинуто мої” [Тут і далі посилання за виданням:
Павло Вольвач. Судинна пошта. Поезія: К.: Ярославів Вал, 2011. У цьому випадку
краще, можливо, звучало би “дві сиві торби”, як маркер пережитого, посивілі
скроні (не знаю, чи так є насправді, але як поетичний прийом, як художня
умовність, ці рядки приблизно так і відчитуються). Але у даному контексті нас
більше цікавить поворот уваги поета у минуле, рефлексія архівів пам’яті,
осмислення того, що все минає: “Мої кращі. Ось вінки їм. / Та гіркі заломи
губ”, або ось доволі експресивний мазок: “Яблук стільки нападало… / В барви
хтось барв долляв… / Друзі мої на Байковому. / Вінгран. Улян”. Поезія Вольвача
доволі прикметна тим, що автор часто застосовує прийоми присутності тих чи тих
конкретних персон, знаних у просторі літератури, причому вони, стаючи тут
своєрідними персонажами у ліричних сюжетах, привносять з собою у світ тексту
власні силові поля. Залучення образу Вінграновського, Ульяненка, Холодного,
Солов’я, дає авторові можливість складати панно з образів, що здатні промовляти
самостійно, це додає сили поетовому голосу. Попри серйозну тональність про
проминуще, подекуди присутній також іронічний малюнок: “Пощо на них
вивертаються очі – / Звинних, грудастих? – он бабця навпроти / Весело свідчить
руїною плоти: / Ось чим кінчаються мрії всі – ось чим”. Дещо
середньовічно-чернечий погляд на жіночу природу. До речі, потрібно сказати, що
іронія як поетичний прийом загалом не характерна для поезії Вольвача. І ці
рядки як виняток лиш підтверджують правило. Авторові прикметний більше важкий,
тужавий, екзистенційно густий тон.

Якщо говорити про стильову динаміку поезій Вольвача, то
потрібно, все-таки, звернути увагу на те, що ритміка, а краще сказати колишня
аритмія, проминула у цього автора. Поет перестав говорити жорстким,
джихатівським темпом. Попередня збірка “Вірші на розі” дала інший регістр, що
доволі різниться від “Крові зухвалої”, і видно, що рух до стильових видозмін у
творчості Вольвача не зупиняється. Це зафіксувала збірка “Судинна пошта”, яка
навіть зеленим кольором обкладинки промовляє про іншу тональність,
споглядальний спокій. Якщо у Вольвачевих “Маргінесах”, у вірші “Травнева
ретроспекція” можна зустріти щось таке, про що пише у своїх віршах Андрій
Охрімович: “Цілувати груди радісній меті”, судоми радості, молодого наснаження:
“Ще молоді печалі в мене / Надій і часу – досхочу. / І травень, мокрий і
зелений, / Обтрушується від дощу”, то вже “Судинна пошта” має погамований
поетичний ландшафт, але через те, можливо, у певних моментах глибше проартикульовані
певні речі: “А дійсність всесильна / Не визнає ані слів, ні зусиль. / Їй ні до
чого тюрма пересильна, / Смерть, і рядок, і якийсь там Василь”. Тільки про ці
кілька рядків можна розгорнути довгу розмову. У кількох словах стиснуто великий
український світ. Тюрма, смерть, рядок, Василь асоціативно в’яжуться зі
Стусовою відчайдушністю, але проговорено тут і те, що зусилля його не
“включені” в дійсність, Богом чомусь не побачені, не побачені через “Спокій
мільйонів… Тишу мільйонів”. Фактично це фіксування атрофованого національного
нерву, який не реагує на історичні рани. Доволі сумно звучить (його краще
назвати псевдооптимістичним вірш “У зелен-банківському листі”, де є наступні
рядки: “І що там далі – те не знається. / Планет пришвидшений крутіж… / А що
лишається? Лишається / Тримати голову пряміш”. Від сказаного лиш стискуються
щелепи. Невже це все, “Та далі йти. Боками. Скоками”? Але цей вірш можна прочитати
і як певний заклик не чинити так, “в безсмертя вірячи душі”.

Слід сказати, що поезія у Вольвача має одну доволі прикметну
рису. Можливо, це надто суб’єктивно, але трапляються випадки, коли твір можна
назвати в принципі з нульовим коефіцієнтом значень, порожнім, але поміж рядків
видирається один-два, до яких липнуть читацькі рецептори, і вони (ці рядки)
фактично витягують всю текстуру. Такий прийом застосовано у поезії “Що значать
ці кольори і звуки?”, тут є рядок “Світобудови синь – до ніг”, яка вносить в
цей поетичний контекст буттєві смисли ліричного героя. Це як небо, як щось
незнане між нами, що промовляє цілком протилежно до Драй-Хмарівського
“Індустріальний велетень епохи / Риштуванням небо перекрив”. До речі, щодо цих
цитованих рядків Вольвача тут згадуються слова Вінграновського “Я від Дніпра до
зір!”. Висновок про сказане – Вольвач промовляє саме через метафору, розташовує
її серед рядків як своєрідну приманку, яка у контексті його творів працює
доволі вдало. Можна бачити також перегуки з раннім Тичиною (“О панно Інно”) у
вірші “Знаєш-но що, омано? / Щось там з-за океану / Ось затремтіло. / Чорно та
біло. / Тіло. / Або Фортеп’яно. // Діють inferno, певне, / Ті, що в тобі – на
мене… / Але не в тому річ. // Все воно несказанне. / Завжди. І це – так само. /
Спи. Засинай-но, панно… / В вашому світі ніч”. Тут застосовано прийом алітерації,
повтор літери “н”, що зумовлює плавну ритмічність вірша.

Трапляються у цій збірці вірші, що і ритмікою, і образною
конфігурацією позасвідомо викликають підвищене серцебиття читача. Часто це
козацько-гайдамацька тематика: “З-за гори гуде, ніби військо йде / в потайних
полях, де на Київ шлях, / і розлам ярів, ніби прірва брів, / що забути їх – то
даремно… / Ріки всі навспак – отакий от знак, / і пливуть голоси, що, мовляв,
єси / ой, не знав козак Бондаренко // Ну а хто там знав, із яких полтав /
дожидать жону, з клен-древа труну? / Тож чи сніг, чи ні – а в піснім вікні / в
крапку стислися видноколи. Між шабель і маж, ніби отченаш, / ще без слів і
назв, викликали нас / чигиринських снів аятоли…”. Ці рядки нагадують Вольвача
колишнього, вибухово-зухвалого, поета степової стихії, вихрастого руху, такого,
хто здатен носити в халяві поетичне вістря. Ось ще один приклад, який, звісно
(це суб’єктивно), викликає асоціації з “Чорним Вороном” Василя Шкляра. Можна
припускати, що поетичні рядки навіяні згаданим романом: “Вітер вітряний. Він та
я. / Та слова з тонких володінь… / Дві гори, як два вівтаря. / Шлях. Ворон.
Туман. Кінь…”. Можливо, географічний ландшафт навколо Мотриного монастиря у
Холодному Яру чимось подібний. Сказати тут важко, але енергетика цього чотирирядка
відповідна до цього місця.

Поет не приховує, що розбурхування його внутрішнього
простору відбувається також через згадки, натяки на історично вивірені постаті,
що викликає поетичний монолог поета. Ось уривок: “Темні трави травня видно з
осені, / Очі теж – порядно, по хресту… / Каже хтось: “То хлопці Кривоносові…” /
Йдуть мені мурахи по хребту”. Тут потрібно нагадати, що у сотню козака
Кривоноса відбирались лиш особливі відчайдухи – один міг підсісти під коня і
підняти його на плечах, другий – переплисти Дніпро, пройти човном-чайкою через
Дніпрові пороги, а рев від збуреної між порогів води чутно було на кілька
кілометрів. Одне слово, він керував такою собі спецназівською сотнею, яка
здатна викликати дрож захоплення у чоловіка, що цінує силові історичні злети.

Окремої розмови заслуговує поезія “На смерть Ульяненка”, де
автор намагається говорити з тим, кого вже немає, звертається до нього, як до
згустку метафізичної сили, розуміючи, що життя триває далі, але вже без Уляна:
“Як він дзижчить, цей нестерпного кольору / Київ, в котрому я сам… / Щось
розповість галілейському столяру / З Хорола пацан. // Що там розводитись піснею
гопною / Рано. Не час. / Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь. / Щас…”. Про таких,
хто зробив безліч, хто писав сильно, стріляв влучно, по тюрмах сидів гідно
(вочевидь, про М.Сороку, М.Симчича, Ю.Борця і подібних), а тепер двонога
байдужість мовчить про них, у Вольвача є свій сум: “Усе твоє, як є… І синява
нарозпаш / над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив. / Знакує небо нам,
високе, ніби розпач, / яка ти справді є… І ми які під ним. // А ще оті, оті…
Хто снігом став, туманом… / У степовій сльоті / їх душі бродять десь – хто з
віршем, хто з наганом, / в острожному взутті. // Без них тут сіють-жнуть.
Байдужіють. Голосять. / Така двонога глуш і впевненість могил. / Отак. Але
ковил торкає вітер косий, / від херувимських крил…”. Таке осмислення історії
здатне проговорювати без порожнього фразерства, з відсутністю пафосного
порожняка, який часто зустрічаємо у сучасних творах на тему національного відродження.

Багато можна ще сказати і про тему, що перекрокувала сюди з
минулих збірок автора – тему життя уркаганів з передмість Запоріжжя. Вона дуже
виразно прописана у романі “Кляса”. Поет у доволі своєрідний спосіб вишукує у
цих людей насамперед волюнтаристичні риси, непрямо протиставляючи їхнє життя
нудному, спокійному плесу буття нічогонепочуваючого міщанина. Це образи Супи,
Цигана, Терьохи, які прийшли сюди зі збіркі “Вірші на розі” та згаданого роману
автора. У цьому не слід шукати “ментальності уголовника”, як хтось окреслив так
світогляд автора. Дмитро Донцов у праці “Тип Запорожця у О. Стороженка”,
окресливши сильні риси січовиків, у кінці своєї розвідки говорить про
ментально-антропологічний тип людини з його (Донцова) країв. Це Мелітополь, степова
Україна; він твердить, що там люди залишились ті ж самі, з юнацьким вогнем в
очах, тільки, від себе вже додам, змінилась політична ситуація. Аналогічно і у
Вольвача. Він пише про нащадків, які залишили собі вольові натури, але не
можуть утриматись від переступів у цьому псевдозаконному світі. Автор через
метафору показує когерентність цих історичного і сучасного світів. Окрім того,
відкриває художню територію для соціальних маргінесів, що у світовій літературі
далеко не новина, згадати хоча би “Записки из мертвого дома” Ф. Достоєвського.

На ще одну поезію з доволі сюжетним каркасом хотів би
звернути увагу. “В останній раз його я випадково” є своєрідною міні-поемою, де
поет рефлексує над образом для багатьох одіозного, але заразом до краю
талановитого Миколи Холодного, який приходить до нього як з’ява, своєрідний
фантом, але увібрано це все у шати певного сюжету короткотривалої зустрічі. І
можливо навіть не так зустріч двох, як антураж навколо неї викликають до цього
твору інтерес. Згадка про “поетів-комсомольців”, позичання 50 копійок на каву,
“Шевченківський принишклий комітет” (очевидно, тут прикметник характеризує
події навколо роману “Чорний Ворон”, а можливо, і відмову надати цю премію
Василеві Портяку). Кожен відчитає щось своє. Але є тут цікава характеристика
миті: “Однак відчув я щось… / Він так ішов – / Мов позивався з городом і
світом…”. Напевно, оцей виклик, який зумовлений ганьбою, про яку згадує у творі
автор, дають цікавий і нетиповий образ Миколи Холодного. Точніше, лиш мить його
об’яви на вулиці Прорізній.

Якщо говорити про загальну траєкторію руху Павла
Вольвача-поета, потрібно вказати на безумовну поетикальну його змінність,
своєрідну пошукову еволюцію, геологію метафізичних надр людського буття. Але
заразом “Судинна пошта” не перекваліфікувала поета в якусь іншу, відмінну
іпостась, з’явилась лиш домінантна рефлексуюча нота, що спонукає до спокійного
способу поетичного говоріння, внутрішні вири поета приборкуються спокоєм
метафор.

Львів

28 вересня 2011 р.