Поет світання

289

До 100-річчя з дня народження Андрія Малишка

Успішний, здавалося, тріумфальний поет, а душу його ятрив
невигойний біль.

35-річний Андрій Малишко уже мав у доробку понад двадцять
збірок і «Вибрані поезії» в двох томах, – чи ж не винятковий це успіх?

У 1950 – 1960-х роках він – наймолодший із живих українських
поетів-класиків, життєписи і твори яких вивчалися в школі, – був заключним у
видатній ієрархії: П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, А. Малишко. В
підручнику «Українська література» для 10 класу, виданому 1955 року, в розділі
«Тема Великої Вітчизняної війни» (так тоді іменували та й нині ще декотрі так
іменують Другу світову війну, яка для України «Вітчизняною» не була) окремим
абзацом відзначалося: «Кращими (у розумінні «найкращими». – М. Ш.) творами
української радянської літератури на цю тему є роман «Прапороносці» О. Гончара,
поема «Прометей» А. Малишка».

За цю, створену 1946 року, безперечно, майстерну поему
Андрій Малишко, власне, й потрапив до шкільних підручників. Можливо, тоді,
відразу після війни, яку поет пройшов як військовий кореспондент, він,
щасливий, що живий, не так близько брав до серця те, що радянський «соцреалізм»
не про все дозволяв писати. Але з роками це щораз більше гнітило А. Малишка як
людину совісну, як чесного українця, і в його виступах не раз проривався
протест. Владі поет завдавав багато клопоту, але запроторити його в буцегарню
вона не наважувалася, – це вже були не 1930-ті роки, та й усе-таки – автор
«Прометея»!

Народ, правда, більше любив (і любить!) Андрія Малишка за
славетну «Пісню про рушник», яка – з музикою Платона Майбороди – відома у
всьому світі. Неабияку популярність здобули й такі пісні А. Малишка – П.
Майбороди, як «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Пісня про
вчительку», «Стежина». А хто в дитинстві не захоплювався блискучою Малишковою
мініатюрою для найменших «Кіт-воркіт біля воріт Чеше лапкою живіт…», яка, як
правило, запам’ятовується назавше?

Не дожив, на жаль, Андрій Малишко до Незалежності, щоби
виповісти свій біль відкрито, аби на душі полегшало. Його молодший побратим
Олесь Гончар дожив, і 7 грудня 1993 року з приводу статті О. Левади, в якій
похвально згадувалися «Прапороносці», записав у щоденнику:

«Якби довелось говорити про враження, то сказав би йому
(Леваді. – М. Ш.) так:

– Олександре Степановичу, у статті все правильно: і що…
Малишко та Майборода справді щиро оспівували тодішнє життя, і що автор «Прапороносців»
писав істинну правду про своїх фронтових побратимів…

Все це так, чимало в житті було світлого, будувались
Дніпрогеси, і були хати-читальні по селах, але ж це не вся правда! Щоб була
вона повнішою, треба було згадати і Соловки, і Колиму, і голодомори, всі оті
гулаги, де гинули мільйони українців… Ото була б повна правда! І стало б ясно,
чому цей чоловік (Гончар. – М. Ш.) пішов на розрив із КПРС і чому писав ті
зболені листи-крики Горбачову, наївно вірячи в «доброго царя». (Гончар О.
Щоденники: У 3-х томах. – Київ, 2008. – Т. 3. – С. 498 – 499).

Можна не сумніватися, що А. Малишко, якби був живий у період
так званої горбачовської «перебудови», так само пішов би на «розрив із КПРС» із
тієї ж причини.

Свого часу А. Малишко та О. Гончар разом виступили проти
хрущовського русифікаторського закону про мову. На похороні В. Сосюри 11 січня
1965 року з уст Малишка пролунали слова, які відчутно піднесли український дух,
а з другого боку викликали особливу лють ревнителів режиму. «Над Твоєю труною у
цей холодний зимовий день, – казав промовець, звертаючись до спочилого в Бозі
метра української ліричної поезії, – ми клянемося, що будемо любити свою мову,
свій кароокий народ, як Ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну».

Не відав тоді А. Малишко, що через п’ять років і його
понесуть услід за Сосюрою. І шістдесяти не прожив – режим не сприяв.

(Народився А. Малишко 14 листопада 1912 року в родині шевця
у селі Обухові, що на Київщині, неподалік знаменитого Трипілля, – помер 17
лютого 1970 року. Голодомор 1932 – 1933 років, звичайно, не обминув і родину
поета – тоді вже поета, бо почав друкуватись Малишко 1930 року).

Цькували Андрія Малишка то нишком, то відверто, починаючи
від перших повоєнних літ, – як тільки розпізнали, що не рабська в нього кров.
До війни не встигли, бо в 1934 – 1935 роках служив у Червоній армії, потім
працював у газеті «Комсомолець України», в журналі «Молодий більшовик», відтак,
як говорилося, перебував на війні. Мав славу поета – «комсомольського сурмача»,
– нелегко було до такого присікатися.

Здається, перший, хто присікався, – Олександр Корнійчук. У
доповіді на пленумі письменників України 1947 року він звинуватив А. Малишка,
як редактора журналу «Дніпро», у тому, що Малишко нібито через приятелізм
(«гнилі відносини»), знехтувавши, мовляв, партійною принциповістю, опублікував,
на Корнійчукове переконання, ідейно шкідливу повість І. Сенченка «Його
покоління».

Страшно і гидко нині читати цю вірнопідданську доповідь
сталінського часу.  «Це велике щастя, –
блюзнірствував О. Корнійчук, говорячи про 1930-ті роки, – що розгромлено
буржуазно-націоналістичні організації, розчищено дорогу для нових радянських
передових письменників…» (Корнійчук О. Про виконання Спілкою Радянських
Письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». –
Київ, 1947. – С. 10). Найбільше дісталося на цьому пленумі М. Рильському та Ю.
Яновському. Демагогічна маячня О. Корнійчука просто вражала безглуздістю і
нікчемністю. Громлячи Ю. Яновського за роман «Жива вода», він, зокрема, цитував
його давній лист до М. Хвильового (чисто чекістський метод!), у якому Яновський
зізнавався, що «вікном у великий світ» були для нього твори англійських та
американських письменників. «У нас Ленін був, у нас партія була, країна
будувалася, – обурювався Корнійчук (і це було зустрінуте… оплесками), – а він
ось де шукав «вікно у великий світ». (Там само. – С. 20).

Цей і йому подібні уроки фальші та угодництва чи ж не мали
викликати в А. Малишка, як і в багатьох чесних українських письменників,
розчарування у «найгуманнішому радянському способі життя», чи не сприяли
переосмисленню ними своєї позиції в такому, як сказав би Т. Шевченко,
«нежитії»?

Зрештою, в єзуїтстві «радянського гуманізму» А. Малишко мав
змогу переконатися ще до війни. У цитованих уже 
«Щоденниках» О. Гончара – у записі від 24 вересня 1962 року – читаємо:

«Потрясаюче було те, що розповів Малишко на своєму ювілеї (в
«Україні»).

Брата старшого засуджено до розстрілу.

– Ідемо з Обухова з мамунькою в Київ до Петровського
Григорія Івановича. Зайшли, вона каже:

– Падай на коліна, Андрійчику, повзи!

І я впав і повз.

Не раз я потім ще повзав так у житті. А брата розстріляли.
Вернули нам його картуз і сорочку закривавлену…»  (Гончар О. Щоденники… – Т. 1. – С. 305).

Чи ж вигойний це біль – пережити таке, ще й не мати права
про горе своє казати!?

Щодо «повзання у житті», то, скоріше всього, мав на увазі А.
Малишко не таку вже свою покірність, як те, що написав під дією певних чинників
супроти свого бажання. Написав – потім мучився написаним. Так, була в нього
збірка «Дарунки вождю» (1952), були дифірамби Микиті Хрущову, видав книжку
віршів «За синім морем» (1950) у дусі офіційної радянської ідеології щодо
Сполучених Штатів Америки та Канади (зрозуміло – з «викриттям і засудженням
світу капіталістичного варварства і розбою», як сказано в передмові Л.
Новиченка до книжки), похвалив не раз те, що хвали було недостойне. Щось із
такого, чого гріха таїти, написане із переконань – переважно молодечих,
тимчасових, але більшість подібних творів постало на хвилі моменту, коли поет не
встояв проти спілчанських чи видавничо-редакційних замовлень, доручень із
якоїсь нагоди (на війні його хтось, а чи він сам себе, за асоціацією з
Нестором-літописцем, жартома назвав «Малишком-нетописцем»), не встояв проти
«рекомендацій згори», не без того, що й проти погроз. А поетові, який писав
багато і надзвичайно легко, – чи то ліричний вірш, чи поема, – що було
ушкварити якийсь-там мадриґал, аби відчепилися? Писав красиво, народнопісенно,
– як, приміром, у «Прощанні» (присвята П. Тичині): «Ой напій коня, Каре оченя,
Сизокриле голуб’ятко, До побачення!»

На зустрічі у Львівському університеті в рік свого «полудня
віку» (50-річчя) Андрій Малишко скрушно за¬уважив: «Я свідомий того, що з моєї
творчості, може, колись залишиться невеликий томик».

На щастя, вагомого й значущого із творчості А. Малишка маємо
нині не на томик, а на томи. Це більшість віршів із майже кожної його збірки,
це такі чудові книги з останнього поетового десятиріччя, як «Віщий голос»
(1961), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968),
«Серпень душі моєї» (1970), це окремі його статті, промови, а головне –
непроминальної краси та благородної сили його пісні.

У поезіях Андрія Малишка часто присутні Т. Шевченко та І.
Франко, М. Рильський та О. Довженко.

Дзвінкий, на диво чистий, із світанковою свіжістю голос А.
Малишка самобутній і неповторний. І світанковість – врешті, віра в український
світанок – буквально струменить із його поезії. «На обрії зоря моя досвітня», –
возвіщає поет у вірші «Отак собі гарненько сам посиджу…». А в поезії «Чогось не
вгледів наостанку…», де сумну дійсність, зокрема, характеризує фраза «вдова у
хаті лічить літа із трудоднем своїм тугим», твердить: «Світанки в сурми грають
трубно І сушать ночі каламуть». Читач світився від поетової віри: «І на
світанку біля мене Струмки дзюрчатимуть ясні» («Думка»).

Форми поезій А. Малишка – традиційно-класичні, з особливим
тяжінням до народної пісні. «Українська пісня, – писав поет, – має своє глибоко
національне звучання, а в ідейному розумінні вона є історичним літописом
народу… Не існує народної пісні на загальну тему – вона завжди розкриває певну
подію, пригоду, конфлікт, в ній живе людина з її настроями і думами» (Малишко
А. Думки про поезію. – Київ, 1959. – С. 68, 69).

Одна з улюблених літературних форм А. Малишка – сонет (у
збірці «Рута», приміром, – «Сонети обухівської дороги», «Сонети вечорів»,
«Сонети синього квітня»).

Нетерпимо ставився А. Малишко до усякої штучності, до
трюкацтва в поезії, – авторам таких, із дозволу сказати, модерних творів
протиставив шевченківську геніальність простоти. Приклад – Малишкова філіппіка
«Антитеза»:

 

Землю тривожать
галактик акорди,

Транспозиційних
енграмів орди.

Відеотрони. Плутони.
Фотони.

Кібернетичні кричать
Фултони.

Синтези. Тези. Формули
стислі.

Цереброквантифікатори
в мислі.

«Тр., Пр., Гр., Мжи» –
абревіатури, –

Як солов’їні пісні з
натури.

З кутів і граней, із
серця й складності

Шляхів шукаєм для
невідкладності,

А більма жаху
вкривають гору,

Ядротермічну,
атомнокору.

 

– Рости, рости,
тополенько,

Все вгору та вгору!

 

Олесь Гончар на питання, як ставиться до поезії модерністів,
маючи на увазі, звичайно, псевдомодернізм, заявив: «Усі штукарські викрутаси
сучасних модерністів для мене не варті двох Малишкових рядків, колись почутих
на фронті» (Гончар О. Щоденники… – Т. 3. – С. 500). Що це за рядки, Гончар не
каже, але, очевидно, ті, які не раз цитував і які найперше зринули в його
пам’яті при звістці про Малишкову смерть.

«Помер Малишко, – нотує О. Гончар у щоденнику 18 лютого 1970
року в потязі, вертаючись із Москви до Києва. – Так глибоко вразило це…

Згадую його виступ в Клубі Ради Міністрів у 1956 р., коли
один з літераторів сидів у залі (чи не сам автор щоденника? – М. Ш.), злякано
зімкнувши руки, щоб не аплодувати, сидів і тер їх від страху – такі безстрашні
речі говорив з трибуни Малишко. Вийшов на трибуну малим, на паличку спирався
(щось було в нього з ногою), плохенький такий, – з трибуни вертавсь клубком
вогню, титаном, і паличку свою на сцені забув…

Складна була людина. І нелегка. Але в цьому ось вся його
правда: «»Україно моя, мені в світі нічого не треба. Тільки б голос твій чути і
ніжність твою берегти». Він не був від природи аж надто хоробрим. Але ж ми
бачили його відвагу, моменти безстрашшя.

Мужнім його робила любов». (Гончар О. Щоденники… – Т. 2. –
С. 59 – 60).

Цей Гончарів запис, крім усього, свідчить, що А. Малишко
справді не був покірним (не «повзав») у житті.

У згаданому 1956 році поет мав, зокрема, неабияку
дрогобицьку халепу.

Після урочистого вечора в Дрогобицькому театрі з нагоди
100-річчя І. Франка А. Малишко і ще кілька письменників були запрошені на
вечерю до першого секретаря обкому партії (Дрогобич тоді був обласним центром).
До столу там підносила – прислуговувала – приємна жіночка, яка розмовляла все
російською. Малишко прийняв її за служницю в домі і запитав, чому вона
розмовляє з ним, українським поетом, російською мовою. Дама – а це була дружина
першого секретаря обкому – образилася, поскаржилася чоловікові. Той відразу
доніс у ЦК («центральний комітет» компартії), звинуватив Малишка в «буржуазному
націоналізмі».

Про те, як розглядалася ця «справа» на письменницьких
партійних зборах у Києві, оповідаю, як чув від Дмитра Павличка – учасника цих
зборів.

Головував на зборах Ю. Збанацький. Малишка збиралися
виключити з партії, засудити. Збори були напружені. «Я давно казав, що такому
не місце в нашій письменницькій спілці, в партії!» – гримів Іван Ле. Накинулися
на поета й інші «вірнопіддані», особливо Сава Голованівський. Зал же
невдоволено гудів: де, мовляв, за таке карати? Були й виступи на захист А.
Малишка, серед них і Павличків. Та найкраще захистив себе сам Малишко. Вийшов
на трибуну збуджений, червоний…

– Ви що!? Я ж – боєць Червоної армії, пройшов своїми ногами
всю війну. Я – автор творів про Леніна, поеми «Прометей», оспівував і оспівую
радянську Батьківщину, – і ви будете мене звинувачувати!?

Одне слово, із захисту перейшов у атаку. І це подіяло. Тим
більше, що зал був невдоволений судилищем.

І диво: Малишкові навіть догани не дали, а записали, як це
робили «парткомівці»: «…вказати».

Уже згодом, у середині 1960-х років, виступаючи в Будинку
вчених у Львові з нагоди Днів латвійської літератури в Україні, А. Малишко
накликав на себе аналогічну напасть. «Я, – сказав поет, – у 1939 році визволяв
Львів, – тоді тут усі розмовляли українською мовою. А нині я вийшов вранці з
готелю – всюди чую хіба російську. Чому?..»

На цій письменницькій зустрічі був горезвісний партійний
вислугач В. Маланчук. Допоки, каже Д. Павличко, українські столичні письменники
доїхали до Києва, їх уже там чекали. А. Малишко, а з ним Д. Павличко як
керівник групи, пішли прямо з потягу до ідеолога ЦК А. Скаби. Той першого
покликав Д. Павличка – Малишко мусив чекати під дверима. А. Скаба люто
накинувся на Павличка, але, звісно, наткнувся лиш на оборону Малишкової
правоти. Вийшов Павличко та й каже: «Готуйтеся, Андрію Самійловичу, – гаряче
буде!». А Малишко, почервонівши: «Ну їх – під три чорти! Не буду
принижуватись!..».

У Скаби Малишко повів себе досить твердо, і це партійного
бонзу ще більше розлютило. Заявив Скаба, що не світить Малишкові більше ніяке
депутатство, ноги його у Верховній Раді більше не буде тощо. При тому сказав
фразу, яка стала тоді ходячою: «Таких Малишків і Павличків ми можемо нині знайти
сорок!».

Добре, що в цій справі тоді вирозумілу позицію зайняв П.
Шелест.

Андрій Малишко – єдиний із письменників, кому Дмитро
Павличко у радянський час довірив таємницю, що був у юності в повстанській
сотні. Андрій Самійлович ніде про це не проговорився, не відсахнувся з боязні
потрапити під ще пильнішу увагу КДБ, – навпаки, щиро полюбив, наблизив до себе
Павличка. Хіба як програвав у карти (любив Малишко в колі друзів «перекинутися
в карти»), жартівливо дорікав йому: «Ах, ти – бандерівцю! Чи ти в лісі так
наловчився?..».

Д. Павличко виголосив блискучу доповідь на 50-річчі автора
«Пісні про рушник». Його ж, Павличкова, вступна стаття і до прижиттєвого
зібрання творів А. Малишка в п’яти томах (1962 – 1963), і до посмертного
Малишкового десятитомовика (1972 – 1974).

Передова українська інтеліґенція цінувала А. Малишка, вірила
йому і часто зверталася до нього за підтримкою, не відаючи, як йому не раз
самому тяжко.

«Про ті нац[іональні] невесели, що ти мені писав, –
інформував Василь Стус 25 січня 1963 року приятеля-журналіста А. Лазоренка, – я
нашкрябав одному з київських літераторів, написав гостро, з вереском, згадав
усі «ізми», згадав Валуєва указ 1863 року і наш 1963 року. Він, мабуть,
перелякався такого адресата, коли, звичайно, одержав». (Стус В. Твори: У 4-х
томах, 6-ти книгах. – Т. 6, додатковий, кн. 2. – Львів, 1997. – С. 27).

Тим «київським літератором» був Андрій Малишко. Навіть як
отримав він такого листа, то чи багато у тій ситуації міг зарадити? А вже, що
не «перелякався», і, тим паче, не побіг застрахуватися адресат перед КДБ, хоч
знав, що цей лист «по дорозі» перлюстровано, – то це точно!

Байдужим, коли йшлося про українські справи, Андрій Малишко
ніколи не був. Якось у Москві О. Твардовський, який білорусам прямо нав’язував
російську мову, твердячи, що їхня неповноцінна, що це діалект великоросійської,
насмілився подібне, хай і в м’якшій формі, заявити про українську мову групі
наших письменників. Краще було б, мовляв, якби все українське письменство
перейшло на російську мову, – адже в Україні всі її розуміють, та й весь союз
читав би українців без перекладу. Один письменник-молодик із групи улесливо
підтакнув Твардовському. Малишко негайно указав молодикові на двері. Мабуть,
через те О. Твардовський так недоброзичливо ставився до Малишка в останні роки
життя українського поета.

У житті Андрій Малишко, як і кожна людина, мав свої
слабкості і свої плюси. Був період, коли, зацькований режимом, топив горе у
чарці, і тільки дружина, поетеса Любов Забашта, врятувала його від білої
гарячки. Багато курив. Був гострий на слово, хоч і не скрізь об’єктивний.
Кепкував, приміром, із Миколи Бажана, що той занадто курить фіміам «власть
імущим», проте й сам щодо цього не був безгрішний.

Мав унікальний талант не лиш до поезії, а й до співу. Любив
співати в дуеті, особливо з Платоном Майбородою.

З гордістю носив вишиванку. І на портреті у 8-томовій
«Історії української літератури» (Т. 8. – Київ, 1971. – Між 288 і 289 стор.)
представлений у вишиванці (фото із 1968 року).

Як дитина, умів зачаровуватися красою природи. Був завзятим
рибалкою. Разом із Максимом Рильським, Остапом Вишнею, а з молодших – із
Миколою Сомом, не раз, не два виїжджав «на чисте плесо сонячних заплав, де чути
щуки бій і видно зелень трав» («А потім небо не міняло вроду…»).

Жаль, засувора Малишкові судилася доля – й до копи не
дотягнув.

Сьогодні видатному співцеві України, лауреатові
Шевченківської премії Андрієві Малишку виповнюється 100 років. Ушануймо цю дату
якнайкраще – він вартий нашої любові!

 

м. Дрогобич на
Львівщині

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!