Поет, смиренний перед Богом, Болгарією і натхненням

31 січня виповнюється 79 років з дня народження видатного болгарського поета, драматурга, класика, майстра сонетної форми Радко Радкова (31 січня 1940 – 1 вересня 2009). Радко Васильєв Радков народився у місті Велико-Тирново, закінчив Духовну семінарію в Софії, пізніше – класичну філологію Софійського університету. Засновник і головний драматург болгарського Античного театру. Радко Радков – автор книг, які ввійшли в золотий фонд сучасної болгарської літератури: «Візантійські заспіви» (1978, 2001, 2007), «Сонети» (1978), «Слово про Тирновград» (1991), «Царські сонети любові» (1996), «Сатиричні сонети» (1998) та «Sonets for Love» (2006). Крім того, він – автор понад двадцяти театральних п’єс, які донині з великим успіхом йдуть на світовій сцені. Серед них найвизначнішими вважаються «Болдуїн Фландрія» (1969), «Хан Аспарух» (1970), «Патріарх Євтимій»(1975), «Сонети для гробниці Казанлик» (1978), «Теофано» (1981), «Костянтин і Фружіна» (1982), «Джон Цезар» (1990), «Всесвітні апостольські традиції» (2005).
Радко Радков – лауреат багатьох національних і світових нагород. Цікавим фактом його біографії є виступ з «Похвальним словом для Слова» перед папою Іоанном Павлом ІІ на запрошення Ватикану, який відбувся у 1985 році з нагоди 5-ї річниці проголошення Кирила і Мефодія святими покровителями Європи. Після чого папа Іоанн Павло ІІ, обійнявши великого болгарина, сказав: «Коли я дивлюся Ваші п’єси, мені здається, що я дивлюся п’єси сучасного Шекспіра».В тому ж році за трагедію «Болдуїн Фландрія» видатний болгарський драматург був удостоєний звання «Кавалер французької культури», отримавши Почесний Хрест Французької Академії наук, літератури і мистецтва. Радко Радков – єдиний автор, який двічі отримав міжнародну нагороду «Solenzara» Французької Академії наук: вперше – за драму «Феофано» у 1983 році, вдруге – за п’єсу «Всесвітні Апостольські традиції» у 2005 році.
Почесний громадянин міста Велико-Тирново, Радко Радков глибоко шанований у своєму рідному місті, де на алеї Золотої Слави на мармуровій плиті йому присвячені наступні рядки: «Великому царградському поетові, смиренному тільки перед Богом, Болгарією і натхненням. З-під копит Ваших зоряних коней завжди будуть сіятися зірки на нашу землю».
Сонети Радко Радкова в перекладі українською:
 
Алея
Мов слюда, алея світлом дивно грає,
до метелика, троянди простяглась,
ніби вже торкнулась легко небокраю
і слідкує мрії, тій, що не збулась.
 
Все сп’яніло, все розкрилося навзаєм,
ти – на тлі багрянім, світлий мій талан,
і здається, знову сам себе втрачаю,
що краса у світ небесний піднесла.
 
Переможна ця краса сильніша смерті,
та пригаслий день уже зникає в Леті,
і кудись мене в світи алея зве,
 
ти – картина золотава на мольберті,
мов шипом троянди ніжної подертий,
захід сонця закривавлений увесь.
 
Покликання
Люблю в полоні лагідних вітрів
зі світлим сумом ув очах блукати,
немов король у невпізнанних шатах
в часи, коли немає королів.
 
Аби зустріти сяючі вгорі
у гуркотняві міст, в димах кошлатих
немиготливі, та потрібні надто
жовтогарячі очі вечорів.
 
В розкритій книзі, як далекий спомин,
твоє обличчя раптом віднайти,
як самота огорне невимовна.
 
Вночі в село незвідане зайти,
в якому глек видзвонює уповні,
і в серце ллється струмінь золотий.
 
Втрати
Ілюзія? Дивлюсь в самотині,
з вустами, злегка торкнутими болем,
як юнка ніжна і струнка поволі
в дощі дрібнім зникає вдалині.
 
«Стій, мите!» – звідкись чується мені
і разом: «Часе, плинь!» На видноколі
тонка фігурка, ніби спомин долі,
дитинства птаха в житі осяйнім.
 
Літа пішли, згубились в часоплині,
але кохаю зниклу, ту, єдину,
яка осінній віддалась добі.
 
І флейти трав, похилених в журбі,
і шепотіння пломеню калини
вже ні про що не мовлять далебі.
 
З болгарської переклала Інна Ковальчук
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал