Поет на землі

180

Відбулася зустріч студентів університетської філологічної спеціальності «Літературна творчість» із відомим поетом, лавреатом Шевченківської премії Василем Герасим’юкомЗустріч перетворилася на жваву дискусію, адже сучасному студентству важко всидіти в ролі слухняного сприймача директив, писаних чи усно висловлених істин… Тому студенти запитували, поет відповідав, і навпаки: поет запитував, студенти відповідали.

Існують питання щодо творчості, які повторюються десятиліттями або й віками. В чому ж її секрети? «Мова – ось основний секрет поета». Василь Герасим’юк розкрив цю істину своєрідно, говорячи про очікуване й про несподіване у природі поетичного образу; про те, що чим більш віддалені предмети органічно порівнюються, зіставляються – тим свіжіше виглядає така метафора… Невичерпні ресурси мови, які роблять поета справді національним, не перешкоджають нести власну творчість у зарубіжні культурні спільноти, в інші етнічні реальності. Тому значна частина виступу В.Герасим’юка була присвячена проблемі перекладів, їхньої художньої досконалості, адекватності та, зрештою, й необхідності підтримки державою, – хоч яка вже вона в нас є, – репрезентаційних проектів української літератури для інших народів. Щоби про нас знали, треба самим сказати вголос перше слово. І мало сказати слово: сучасний, далекий від ідеалізму та альтруїзму світ вимагає ще й немалих коштів на популяризацію всякого національного слова! І про це, мабуть, повинні відповідально думати не тільки (і не стільки) поети – про те фінансове забезпечення в поширенні нашого слова за близькі й далекі кордони. Але, на жаль… Як писав
В.Герасим’юк в одному з віршів: «Нам давно вже не до Вознесенського // і навіть не до Маркеса – особливо тим, // що живуть на верхах і під верхами…»

Та все ж ситуація, мабуть, не настільки безрадісна: доки буде людина, доти буде словесна творчість. Головне – відбутися як поет, як творча особистість. А ринок висуває багато оман, на чому й наголосив пан Василь. Чи не лицемірство – трубити, що те, що добре продаватиметься, «матиме попит», отой остогидлий «бестселер» – це і є справжнім у літературі! Бо найжвавіше якраз продається несправжнє, фальшиве, імітаційне. Літературі важко бути комерцією – особливо справжньому мистецтву, зокрема високій поезії.

Поет і студенти порушували й інші теми. Як народжуються художні твори? Як міняється мова, як упливають локальні говірки на загальнонародну мову? І як це все перетравлюється у плавильному казані певного літературного феномену? Говорилося і про грядущі, очікувані мегатеми сучасної літератури… Адже, як слушно зазначила одна зі слухачок, є всі підстави чекати повернення монументальних, епічних, вагомих тем до обігу нашої літератури, бо не можна вічно живитися читачеві легковажною грою, карнавалом, іронією, а найчастіше – просто примітивним зубоскальством у супрязі з наругою над власною мовою… Звучав мотив очікування, тема повороту до традиційних цінностей літератури, проблема пошани до поета…

Василь Герасим’юк зізнався: навіть жалкує, що в часи його молодості не було в університеті такого міні-інституту для літераторів, як теперішня «Літературна творчість». Він закінчував україністику наприкінці 70-х років. Ці стіни йому – рідні. Але, зрозуміло, не стільки цей антураж, як люди, події, незабутні моменти спілкування, становлення, творчі пошуки в студентські роки… А тепер у поета – близько десятка збірок (і ще одна – найновіша – у роботі, в друці), Шевченківська премія, низка інших відзнак… Зрештою, наголосимо, є феномен Герасим’юка.

Феномен поета і людини… Свого часу В.Стус писав у маленькій передмові «Двоє слів читачеві», що поет насамперед є людиною, а людина насамперед – добродій. Добротворець. Етичний складник нашої літератури – традиційно вагомий. Кожний, хто спілкувався з Василем Гера­сим’юком, може підтвердити: цей потужний поет не зазнав нудотних симптомів зіркової хвороби. Простий карпатський хлопець, який з вини неласкавих обставин народився в родині засланців, у казахській Караґанді (про це згадує він і в поезії), став одним із найпомітніших митців слова всієї сучасної України. Мало хто, як він, занедбавши «майже природний» письменницький еґоїзм, стільки допомагав опікою, порадою, редаґуванням, виданням багатьом молодим поетам… Серед них, до речі, є теперішні студенти «Літературної творчості»: як Вікторія Афа­насьєва – було Гера­сим’ю­кове передслово до її дебютної збірки (до речі, доволі добротної) «Абрикослів»; як випускник-поет, а тепер – ще й аспірант, помітний молодий науковець В’ячеслав Левицький… А скільки інших молодих людей, юнаків і дівчат із різних куточків України чули тепле слово про свої літературні спроби з вуст пана Василя! Людина непересічних літературознавчих та загальнокультурних знань, творець неповторної, колоритної поетичної манери, тонкий ненав’яз­ливий публіцист і глибокий лірик – це лише кілька «ціх» до характеристики цієї творчої особистості, з якою спілкувалися студенти, майбутні письменники нової України.

Герасим’юк говорив і про те, що покоління нинішніх керівників України – це, власне, його покоління. І тому… шляхетно ділив відповідальність за те, що коїться в Україні, з тими, хто «зараз Україну править», кажучи Шевченковим словом.

Та вина все ж – не поетова в тому балагані, що коїться навколо. Вина – тих, хто поезії не читає й романтичними імперативами не керується.

 

Без сповіді, без причастя,

невільник гріха навік,

волочачи своє щастя,

відходив ХХ вік…

 

Так писав Василь Гера­сим’юк у циклі «Суха різьба» зі збірки «Папороть». Чимало його висловів звучать майже афористично, хоча просто. Він узагалі простий, «незабронзовілий» і щирий у спілкуванні. Як для мене, він завжди був одним із зразків нормального, живого, совісного поета.

Одна зі збірок Гера­си­м’юка називається «Поет у повітрі». Усе воно зараз висить у нас якось між небом і землею. Чи – між двома берегами… Як доводилося вже писати: одного берега ми відбилися, він потонув під цунамі історії. А коли сягнем іншого? І яким буде той берег?

Але є певні константи. Одна з них – це поет, співець на своїй землі. В біблійному 136-му псалмі Давида, що починається відомими словами: «На ріках вавілонських ми сиділи і плакали…», – є поетичний вислів про те, як поневолювачі вимагають од полонених заспівати «пісень Сіону», рідних пісень вигнанців. Але псалмоспівець каже: «Як заспіваю цю пісню на землі чужій?» Так от: поет на землі, на своїй рідній землі – всесильний. Співець між рідних душею людей – це і постійна величина, це й незрадливе щастя народу.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!