Подивитися на світ…на всі чотири боки»

193

«Є імена, магнетична притягальність яких 
із роками не поменшується, а, навпаки, стократно побільшується. Таким
магнетично притягальним є ім’я Алли Горської 
(18 вересня 1929 – 28 листопада 1970). В історії української культури ХХ
століття воно займає особливе місце, 
задаючи вектор не тільки модерних мистецьких шукань і нових пластичних
рішень в образотворчому та монументальному мистецтві, а й вектор громадянської
зрілості, мужності митця в умовах тоталітарної системи. Ця громадянська
мужність оприявлювалася в межах такого яскравого явища, яким було українське
шістдесятництво, яке, власне, й „народило” Аллу Горську як  патріотично налаштованого непересічного
митця, покликаного творити „нову історію” 
України. Це тим більш прикметно, що соціокультурна ситуація 60-х років
ХХ століття прийняла  Аллу Горську із
російськомовного середовища – і її „активна українськість” була не тільки
маніфестацією вільного вибору, а й викликом тоталітарній системі, яка всіляко
практикувала придушення національних імпульсів української ментальності.

Алла Горська – це цілий сюжет
в історії українського шістдесятництва, зі своїми колізіями, першим і другим
планами, комунікативним полем, зав’язкою і трагічною розв’язкою – „моторошною
таємницею фіналу” (Р. Корогодський). По-звірячому вбита Алла стала, фактично,
моральним вироком самій системі, яка таким чином продемонструвала страх перед
людьми цілісними, послідовними, цілеспрямованими, яких неможливо було залякати
– їх можна було тільки цинічно знищити. Ця яскрава доля – а Алла була яскравою
в усьому: у творчості, у вчинках, у спілкуванні, в оцінках реальності, навіть у
манері одягатися – залишила по собі чимало нез’ясованих питань і поживи для
роздумів, що їх можна умовно звести до одного запитання: а чи була та сама
Доля-Приділ прихильною до митця такого масштабу? І як би окреслився  творчий шлях Алли Горської, якби час дав їй
шанс відбутися повною мірою? А якщо цей спалах і  був її творчим шансом, то чи так вона
розпорядилася ним? Одне безперечно: її активна присутність, радше, діяльна
активність в опозиційному русі спротиву надала йому такого яскравого
забарвлення, що годі собі уявити шістдесятництво без „його душі” (на цьому не
раз наголошували самі шістдесятники) в особі цієї вродливої і в усьому
талановитої жінки. „Саме Алла і є найяскравішим прикладом неофіта на ниві
національного усвідомлення. В ній, людині мистецьки вразливій, емоційно
багатій, просто променіє пристрасть новопосвяченого. Щойно припала до національного
джерела, відкрила для себе Україну, її мову і себе в Україні, звідси бажання
напоїти з цього джерела інших, активне „вербування” соратників – як сенс життя,
як мірило оцінок, як спонука до чину. Все її життя, вся діяльність, лінія
поведінки – свідчать про це”, — так оцінює 
шлях Алли Горської Михайлина Коцюбинська.

…Народилася
Алла Олександрівна Горська 18 вересня 1929 року у Ялті у родині Олександра
Валентиновича Горського, одного з організаторів радянського кінематографу.
Разом із матір’ю пережила дві блокадні зими у Ленінграді. Виявивши в Алли  хист до малювання ще в ранньому віці, батьки,
які на той час уже мешкали в Києві, віддали доньку до Київської художньої школи
ім. Шевченка. Згодом Алла стала студенткою живописного факультету Київського
художнього інституту – її творчим наставником був Сергій Григор’єв. Влітку 1952
року —  вийшла заміж за Віктора
Зарецького – й до самої трагічної 
Аллиної смерті їхні імена завжди називалися в парі. Квартира подружжя на
вулиці Рєпіна, так само, як і майстерня на вулиці Філатова,  у шістдесятих були місцем, де збиралися,
гуртувалися молоді неофіти – ті, чиї імена стануть згодом символом незалежної
України. Творчий шлях Алли Горської починався успішно: її ім’я мало не зі студентських
літ „вписувалось” у загальносоюзний контекст. Досить згадати хоча б те, що вона
була учасницею Третьої Всесоюзної виставки дипломів художніх вузів (робота
„Санкомісія”), виставки творів молодих художників СРСР до VІ Всесоюзного
фестивалю молоді й студентів 1957 року, республіканської виставки 1960 року, де
експонувався її груповий портрет бригади комуністичної праці П. Польщикова
шахти „Північна-2”. З-поміж відомих робіт Горської – низка портретів, зокрема
«Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Портрет В. Симоненка»
(1963), а також «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962-63).. Шукаючи свій
мистецький „квіт папороті” серед простих трудівників, Алла виявляла не стільки
лояльність до  тодішніх мистецьких
тенденцій пафосного звеличення „досягнень соціалізму”, „трудових подвигів правофлангових”,
скільки свою внутрішню повагу до людей звичайних професій, інтерес до їхнього
повсякденного життя, яке було менш фальшивим, природнішим, органічнішим, аніж
життя партійних бонз чи державних функціонерів. Здобуваючись на своє власне
опертя в цьому житті, той внутрішній „стержень”, який і робить людину людиною,
вона мимоволі шукала цього і в інших. Такі мистецькі десанти у „трудову гущу”
Алла Горська практикувала й пізніше – коли її захопив вир шістдесятницького
руху з його домінантою громадянського й мистецького „самовизначення”. Тоді на
її мольберті з’являються, зокрема, полотна з портретами О. Довженка, Б.
Антоненка-Давидовича, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка чи, скажімо,
ескізи обкладинки до книжки Ліни Костенко „Зоряний інтеграл”…  Тож, ми зобов’язані Аллі Горській не тільки
її творчим пошукам у царині монументального мистецтва, зразкам високої
мужності, послідовності, відданості, а ще й тим, що вона залишила у мистецькій
скарбниці України цілу галерею портретів своїх сучасників – українських
шістдесятників – такими, якими вона їх знала, якими вони були тоді, в 60-х:
молодих, рвійних, нескорених, покликаних вітром волі.

 „Алла і спокій – речі несумісні. Спокій для
неї був тотожним смерті – як у житті, так і в творчості”, – згадує С. Білокінь.
Уявлення про напружене мистецьке життя, несамовитість у праці дають її рядки з
листа 1968 року до ув’язненого Опанаса Заливахи: „Працюємо. Робота бісить,
перекручує, відбирає, дає. Кераміка. Кора. Дерево. Картони фресок для
гуманітарного корпусу університету. Мабуть, не буде […] Невеличка виставка в
Москві. Мон[ументальне] мистецтво. Фотографії. Давали: Донецьк – школу, Жданів
– „Дерево життя”, „Птах”. Київ – „Вітряк”, „Полтаву”. Взяли: 1. Архітектуру
школи – боковий фасад, два бокових торці. 2. „Вітряк”, „Полтаву” (ці
монументальні роботи завершені 1968 р. — Л. Т.). „Прометеїв”, Жданів, не взяли.
Подача ні к чорту. Лобова, тупа. Задум мистецький навіть у фотографії потрібен.
Робимо декілька робіт на виставку” .

Емоційне,
зболене звертання до стражденного – і скупі, точні рядки – як звук
метронома  – „самозвіту”: усе, що
вкладається в слово „працюємо”. Чітко, коротко, конспективно, навіть різко
окреслено цілий спектр творчих зацікавлень і робіт, які творилися та які треба
було пропустити крізь „сито” творчих комісій, дістати численні схвалення,
дозволи ідеологічних перестахувальників.. Напружений ритм роботи посилювався
напругою цих нескінченних „комісій”, „схвалень”, „дозволів”, „рішень”…

„Ми
працюємо втрьох. Знайомтесь: художники Віктор Зарецький, Борис Плаксій і я, –
писала Алла Горська в листі до художника Любослава Гуцалюка. – Останнім часом
ми зробили в Києві два ресторани – „Полтава” та „Вітряк”. Вони мають
етнографічно-модерний характер… Тобто, ці споруди між минулим і сучасним.
Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах,
пластиці, композиції. А головне – хотіли подивитися на світ – як Світовид, на
всі чотири боки. Може, на два і вийшло”.

Аллі
були властиві і „чисті узагальнення, і узагальнення через конкретне”, оскільки,
на її переконання, і те, й інше існує. І все визначається високою метою: „Аби
була Земля наша, її  біль, її кров, її
Сонце” . У листі до Віри Вовк вона писала: „Світової інформації чортма. Ходимо
з зав’язаними очима, навпомацки” . І невимовно тішилася тим мистецьким
виданням, що їх надсилала до Києва ця поетеса.

Одним
із мистецьких захоплень Алли Горської був мексиканський монументалізм, зокрема
творчість Сікейроса, з приводу якої вона часто дискутувала. Однак це захоплення
не могло переважити її потягу до українського народного мистецтва з його
архетипною символікою, первнями національної ментальності. Саме тому
відбувалася її віртуальна „суперечка” з бойчукістами, які, на її думку,
ігнорували народне мистецтво як першоджерело.

Категоричність
у судженнях відбивала її власне бачення, її націоцентризм, до джерела якого
вона припала зі спраглістю неофіта.

Розмисли
Алли Горської  щодо мистецтва сягали
філософських узагальнень: „Колір, як соліст у живописі (звичайно, і в
монументалізмі), виступає в народному мистецтві як національна категорія” .
„Колір – зміст, душа, історія народу, його лице […] Сюжет не є ознакою
національного. Він окремо не існує. Зміст є форма. Форма є зміст. Історія
мистецтва – історія форми – історія народу” .

 Недаремно книжка листів, спогадів і статтей,
присвячених Аллі Горській, любовно зібраних й упорядкованих її друзями, має
назву „Червона тінь калини”, адже калина – цей символ незнищенної України –
стала наскрізним мотивом-символом її творчості.

 

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

 де горстка нас. Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров – така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших
жилах,

 


такі рядки залишив нам Василь Стус у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської.

 „Ще навіть за життя Алли Горської я відчував,
бачив духовний внутрішній зв’язок між барвами національної символіки,
укоріненими в сивизні століть традиціями, фольклором, етнографією, що чистим
тоном звучали в її напрочуд музикальних творах, і світовідчуванням сучасно
мислячої художниці, що яскраво репрезентувала новітню генерацію української
інтелігенції”, — напише згодом Роман Корогодський.

Алла
Горська переймалася як глобальними проблемами, скажімо, залученням до Клубу
творчої молоді української інтелігенції (аби розширювати оазу українськості
серед зросійщеної денаціоналізованої столиці), так і особистими долями своїх
духовних соратників. За складеним нею графіком у Черкаській лікарні провідували
хворого Василя Симоненка. Горська ж постійно тримала під контролем, що потрібно
„дістати” для нього в умовах суцільних дефіцитів.

Коли
ж  час розділив шістдесятництво хвилею
арештів на тих, хто „тут” (на волі), й тих, хто „там” (в ув’язненні) –  вона дбала про те, щоб забезпечити їх теплими
светрами, шкарпетками тощо. До неї завжди зверталися по допомогу, знаючи, що
нікому не відмовить.

Діяч
правозахисного руху Алла Горська – це ще й зразок діяльної мужності, усвідомленого
вибору, рішучого вчинку. 1965 рік – це початок її участі в русі опору
української інтелігенції. Вона була не тільки серед тих, хто підписав (т. зв.
лист 139), а й серед ініціаторів написання 
листа до ЦК КПРС — Л. І. Брежнєву, а також О.М. Косигіну і М. В.
Підгорному — на знак протесту проти арештів кращих представників української
інтелігенції. Була присутньою на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 р. у
Львові, де разом з іншими киянами заявила рішучий протест проти незаконного
ведення суду.

У
1970 р. Горську викликали на допити в Івано-Франківськ у справі заарештованого
В. Мороза, однак вона відмовилася давати покази. Та чи не найбільшу лють
представників влади викликало те, що Алла Горська, разом із Василем Симоненком,
Лесем Танюком та ін. у 1962-1963 рр. оприлюднили факти масових розстрілів людей
органами НКВС на Лук`янівському і Васильківському кладовищах, а також у
Биківні. З цієї нагоди вони надіслали т. зв. «Меморандум №2» до Київської
міськради.

Стеження
КДБ, постійні виклики на «розмови» не зломили волі сміливиці. За кілька днів до
своєї трагічної загибелі вона склала лист-протест до Верховного суду УРСР про
незаконний і необґрунтований вирок В. Морозу.

За  принципову позицію, бунтівну непокору Аллу
було виключено зі Спілки художників України. Та, звісно, найбільшим ударом
стала для неї (як і для її однодумців-шістдесятників), цинічна й безпрецедентна
руйнація  Шевченківського вітражу в
Київському держуніверситеті,  в який Алла
разом зі своїми друзями вклали не тільки майстерність, напружену працю, душу, а
й сподівання на світлу майбутність рідної України. Згадаймо також її
монументальний Богонатхненний  колаж
„Земля-мати”, в який вкладено таке ж потужне почуття любові й пошани до  української землі.

Аби
відтворити ситуацію того часу, зацитуємо витяг із рішення Бюро по Київській
області при правлінні СХУ від 13.ІХ.1964:

 „…3. Вітраж дає грубо спотворений,
архаїзований в дусі середньовічної ікони, образ Т. Г. Шевченка, який нічого
спільного не має з образом великого революціонера-демократа, якого гаряче
любить український народ і народи всього світу. У такому ж іконописному дусі
витриманий в ескізі образ Катерини, який є нічим іншим, як стилізованим
зображенням богоматері. Риси іконописності в образі Шевченка співпадають з
навмисним огрубленням його портретних рис і образу-жінки, який має
символізувати Україну.

4.
Шевченківські слова, висмикнуті з контексту („Возвеличу отих малих рабів німих,
я на сторожі коло їх поставлю слово…”) і написані церковно-слов’янською в’яззю
(кирилицею), в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно
двозначно.

5.
В образах вітража немає й найменшої спроби показати Шевченка радянського
світогляду. Образи, що створені художниками, навмисно повертають у далеке
минуле. В результаті всього цього художники створили твір, глибоко чужий
принципам соціалістичного реалізму” (ЦДАМЛМ УРСР, ф. 581, оп. 2, од. зб. 127,
арк. 43).

Людяність,
„порядність як норма щоденного побутування, як імператив душі”  (Р. Корогодський) були для Алли Горської над
усе: важили навіть більше, ніж професійна майстерність, хоча до її рівня вона
була надзвичайно вимогливою. „З людьми, навіть талановитими художниками, що не
відповідали її моральним критеріям, вона не приятелювала”, – згадує Опанас
Заливаха, з яким Алла Горська, попри серйозну небезпеку, листувалася, коли той
відбував ув’язнення.

Вона
допомагала завжди і всім, хто того потребував. Звісно, йдеться насамперед про
споріднені душі, серед яких вона почувала себе у своїй стихії. „Зовнішньо
динамічна, різка, вольова, Алла внутрішньо була делікатною, тонкою людиною,
боялася ненароком поранити друга”, – так відчував її Роман Корогодський. Такою
знали її шістдесятники. Такою постає вона з їхніх спогадів. Власне, Алла
Горська, невмируща у часі та в історії української державності, стала
енергетично потужним символом українського шістдесятництва, символом
національного сумління й почуття людської гідності.

Символічним
був і її похорон 7 грудня 1970 р., що перетворився на красномовний мітинг
протесту. „Горську вбила с и с т е м а, — переконаний Лесь Танюк. – Як вбила
вона Василя Стуса, Василя Симоненка, вбила Івасюка, як замордувала Валерія
Марченка і багатьох інших в’язнів сумління” . Однак залишилися її роботи, її
листи, зрештою, пам’ять про неї – у спогадах її сучасників, у роздумах нащадків.

…Вона
височить білим привидом Доброго Духа, що втілює сумління, гідність, поривання
молодості і сяйво вільного людського обличчя, освітленого талантом і відданістю
людям”. Цими рядками її духовного побратима й соратника Євгена Сверстюка
щонайкраще згадати Аллу Горську і нині, і прісно, і вовіки віків…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!