«Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського доцільно розглядати на тлі вітчизняної «літератури факту» – лише в цьому випадку
можливо поцінувати цю збірку есеїстичних
репортажів. Фактична відсутність у
нашому літературно-критичному та літературознавчому словообігу терміну
«література факту» (non-fiction) засвідчує драматичну ситуацію у нашому
письменстві, його слабку спроможність брати участь у процесах саморозвитку і
самоствердження утвореної два десятиліття тому української державності. Такому
жорсткому висновку можна опонувати, називаючи якісь імена і твори, що
представляють так звану «документальну» або ж «художньо-документальну»
літературу, але на те можна відповісти одним запитанням: назвіть хоча б один
твір такої літератури, який би мав хоч найменший, якщо навіть не
суспільно-значущий, то просто читацький резонанс? Десь далеко в часі видніється
«Чорнобиль» Юрія Щербака та створена на матеріалі наших рідних сільських
теренів «В гостях у матері» Анатолія Стреляного, книжки, яка у ті далекі
«застійні» брежнєвські часи переважила чи не десятки наших псевдореалістичних
романів «про село». Щоправда, маємо супер-видатне багатокнижжя Григорія
Гусейнова «Господні зерна» та його ж тритомні «Незаймані сніги», в яких
знайдемо чимало буквально шедевральних
речей. Дещо активізувалася так звана «література подорожей» – жанр цікавий,
дуже потрібний і такий, що в ньому, якщо ти допитливий, хоч трохи ризикований та рішучий, до того ж маєш якусь
дещицю таланту цікавого оповідача та полюбляєш висловлюватися молодіжним «стьобом»,
– то можна домогтися успіху та й навіть популярності. Як не як, а пізнати цей
світ і глибше, і ширше, побувавши в інших краях бодай через книжку, погодиться
багато хто з нас. Тож помітними стали в
цьому жанрі, наприклад, «Подорож на Пуп Землі» Максима Кідрука, «У пошуках
ОГОПОГО» Лесі Ворониної, «Мандрівки без сенсу і моралі» Ірен
Роздобудько…
Але якщо познайомитися зі спеціальним числом «Иностранной
литературы» (2011, № 11), що присвячений польській літературі факту, то шляхом
навіть спрощеного компаративістського аналізу дуже легко зрозуміти весь
драматизм нашого відставання.
Література факту (non-fiction) у порівнянні з літературою
вимислу (fiction) наділена значно більшими можливостями в оперативному
відображенні життя. Та справа не лише в оперативності. Вже настав час
погодитися з думкою, що, як показує досвід світової літератури, в плані
пізнавальному та, відповідно, і у «виховному» (тобто в плані впливу на
суспільну свідомість) література факту вже набула суттєвих переваг над
белетристикою. Прогнози представників ЛЕФу, які у своїй знаменитій збірці
статей «Література факту» (1929 р.) стверджували майбутнє домінування
non-fiction, підтверджуються хоча б уже тим, що література, побудована на факті
та документі, користується значно більшою популярністю за літературу,
побудовану на вимислі.
І в тому, що українське суспільство, перебуваючи на вкрай
низькому рівні самоусвідомлення своїх проблем, виявилося не спроможним
виробити привабливі для більшої частини
громадян перспективи розвитку, полягає величезна провина нашого письменства.
Одні «митці слова», що десятиліттями
творили соцреалістичну белетристику, елементарно не змогли
перебудуватися, інші зайнялися різного роду постмодерністськими забавками, такою
собі грою в «сучасність», яка насправді, якщо тверезо глянути збоку та ще й
врахувати, що йдеться про час, коли фактично вирішується доля великого, але ще
й досі незреалізованого народу, виглядала дешевим провінційним фарсом.
З огляду на щойно сказане, є потреба уважно та прихильно
поставитися до есеїстичних репортажів Дмитра Дроздовського – маємо все-таки
радіти, що й на нашому літературному полі з’являється такий нехарактерний для
нього і водночас такий бажаний non-fіction. Автор «Меридіану розуміння» є одним з найбільш помітних представників
тієї хвилі молодих інтелектуалів, які
заявили про себе в останнє десятиліття. Його інтелектуалізм вирощений у першу
чергу на слові – він починав з активного та вдалого захоплення лінгвістикою,
яке досить швидко трансформувалося в літературну критику, літературознавство
та культурологію. І зрозуміло, що все це
врешті-решт мало завершитися, та й завершилося, суспільно-політичною
заангажованістю, яка в умовах українських реалій набула виразного
націоцентризму. Таким чином сформувалася опція (позиція, кут зору) на
відображуваний світ. Тож читання збірки
– це своєрідна подорож по Україні та світу разом з її автором, молодим
українським інтелектуалом, який за останні роки, перебуваючи в рангах
заступника редактора журналу світової літератури та наукового співробітника академічного
Інституту літератури, як мало хто з українців, зумів побувати у різних точках
нашої планети. І, маючи загострену потребу розповісти про побачене, дав нам
віртуальну можливість прилучитися до його мандрів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У першій частині
книжки він ділиться своїми враженнями від перебування у різних куточках
України. Одеський автовокзал, де ми стали свідками того, як контролери на
півгодини затримували автобус з пасажирами через те, що один із них забув дома
проїзний квиток. Рефлексії з приводу недоглянутого пам’ятника Шевченка в
старовинному Острозі. Тривожні реалії Севастополя, який на очах усієї держави
посилено анексується Росією. Загублене у волинських лісах село Великі Озера,
де, жахаючись приходу «совєтів», вдався до самогубства польський письменник-абсурдист Станіслав Віткевич. Старовинне волинське село
Дермань, знамените тим, що дало світові та Україні низку видатних митців.
Містечко Корець, в якому після прочитання есею «Цей дивний старий світ», так
хочеться побувати, щоб відчути подих
українського середньовіччя. А ще – Чернівці, з його «українським Кембріджем»,
чарівне, сповнене карпатською екзотикою містечко Усть-Чорне і так далі – ось неповний перелік тих місць,
що були нам показані крізь авторську опцію.
Ще більш цікавими виявилися «подорожі з Дроздовським» у різні кінці
світу. Кі-Вест у Флориді, де проживав
Ернест Хемінгуей, Вірменія, Греція, Перуанські Анди, Польща з її
чарівним Краковим, Султанат Оман на Близькому Сході, цвинтари Парижу (не Єлисейські поля, не Нотр-Дам чи
кав’ярні Латинського кварталу!), Велика Британія як «країна щастя» з містечком
Шрусбері Чарльза Дарвіна, Шотландія з Робертом Бернзом, і нарешті –
супермодернізована Південна Корея…
Враження калейдоскопу – не краще враження. З’являється потреба зупинитися, не
поспішати, сприймати цей світ уповільненіше, через «стоп-кадри».
В принципі, Дмитро Дроздовський – гарний екскурсовод. Уміє розповісти, приємно дивує ерудицією, іноді,
щоправда, полюбляє дещо похизуватися
нею. І у нього велика потреба розповідати. Поети самовиражаються під тиском
почуттів. Дмитро Дроздовський – під тиском вражень інтелектуала і
громадянина-патріота, якого болить його Батьківщина. Він приречений порівнювати
Україну з іншим світом, і це порівняння майже завжди знічує його, бо стає аж надто
очевидним наш ледачкувато-уповільнений
рух навздогін цивілізованому світу. Він, інтелектуал-гуманітарій, наділений
гострим відчуттям національної гідності й честі, взявши на себе роль
екскурсовода, намагається своїми розповідями про Україну та сучасний
цивілізований світ розбудити у нас самолюбство громадянина своєї держави. Він
закликає стати іншими – працездатними, впертими у досягненні мети, такими, що
стверджують свою мову і культуру як особисту честь і гідність. Закликає бути
сучасними у мисленні та діянні.
Наміри, як бачимо, дуже чисті, шляхетні та високі. І якщо
зараз, відзначивши весь цей позитив і щиро порадівши, що він є і що він явлений
читачам, все ж вдаюся до деяких зауважень, то роблю це з надією, що вони якоюсь мірою прислужаться корегуючим моментом як і для Дмитра
Дроздовського, у якого, віриться, попереду ще чимало нових книжок, так і для
всіх, хто вже працює чи має намір працювати на ниві вітчизняної літератури
факту.
Автор «Меридіану розуміння»
перебуває у стані «пошуку жанру». Жанр есеїстичного репортажу, на який
він переважно зорієнтований, потребує гармонізації двох складових.
«Репортажність» – це висвітлення факту, його максимально можлива візуалізація,
доведена до високого рівня художнього образу. «Есеїзм» – особистісні роздуми
певного тематико-проблемного спрямування. Ці складові дуже не просто
згармонізувати в одному жанрі. Мені, наприклад, у його «Міркуваннях про
Севастополь», де йдеться про те, що «вчителі української мови і літератури або
святі, або «камікадзе», які жертвують
життям, щоденно доводячи на уроках, що українська мова – це не видумка
австріяків…» не вистачає бодай кількох живих фактів-прикладів чи таких же живих
фактів-образів, які вразили б мене, змусили б не тільки пережити реалії
українського буття «на нашій – не своїй землі», а й відчути, як ті живі факти
сугерують такі важливі для художньої якості тексту підтекстові смисли про
безпорадність держави у виконанні своїх найважливіших функцій, що стосуються, з
одного боку, забезпечення атмосфери суспільної толерантності, а з іншого –
створення умов для успішної самоідентифікації українства. У розповіді про
Станіслава Віткевича кричуще не вистачає сучасної візії волинського села Великі
Озера, в якому провів свої останні дні митець. Саме в цьому відчуваєш, що письменник
ще не виробив у собі того потягу до слідопитства, впертого бажання знайти в
сучасному сліди минулого, якими так приваблює манера Григорія Гусейнова.
Удосконалення потребує й суто есеїстична складова. Тут
важлива уміла зорієнтованість на свого читача. Якщо, скажімо,
есеїст-літературознавець орієнтується на таких же, як і він, професійних
літературознавців, то це потребує вироблення відповідної розповідної манери з
відповідним вибором фактажу. Якщо ж він зорієнтований на більш широке читацьке
коло, значить і манера спілкування з тим читачем має бути іншою. Тут зразком довершеного стилю може слугувати
блискуча есеїстика Євгена Маланюка.
Якісна література факту, навіть якщо вона виконується в
репортажній манері, потребує глибокого розуміння предмету відображення, уміння
в багатстві фактажу вибирати промовисті факти, наділені ефектом post pro toto,
завдяки якому через окремий факт, що вже став образом, можна побачити ціле.
І якщо доводиться говорити про ці ще не досить доформовані
моменти поетики есеїстичних репортажів Дмитра Дроздовського, то тут справа не
лише у його певній «технічній» недосвідченості
і в тому поспіху, що досить відчутний у їх написанні (бо ж це не так і
просто, побувавши всього кілька днів, скажімо, у Перу чи в Південній Кореї,
створити цілісну, сповнену промовистих деталей художньо-документальну розповідь
про ці країни), а у відсутності в нашій літературі традицій складного мистецтва
non fiction, – воно визріває в умовах свободи, правди та громадянської
відповідальності. Думається, що Дмитро Дроздовський є одним із тих, хто
започатковує цю традицію.
м. Кіровоград