… подекуди вже ярко палає бажання солідарности

237

 

До 160-річчя з дня народження Івана Франка

 
Тарас САЛИГА
 
«…Подекуди вже ярко палає бажання солідарности…» прорік Іван Франко 1898 року в час святкувань двадцятип’яти­літнього ювілею його письменницької праці. Сьогодні, більш, ніж через сто років, у час двадцятип’яти­ліття державної незалежності України, а тим паче, в часі нової війни між Україною і Росією, тодішні поетові спостереження перекликаються із сьогочасним бажанням народної єдності. Єдність нашого народу найвиразніше себе проявляла в драматичних моментах історії, у найболючіших її кульмінаційних ситуаціях. Цього разу дає вона себе чути з причин путінського сказу, московської над Україною сваволі. Всупереч нав’язуваній «братерській дружбі», де «старший брат» лише провізорично «любив» «молодшого», знову «ярко палає бажання солідарности», єднається народ, спростовуючи сфабриковану окупантами фальшиву догму, що Схід і Захід не органічне ментально-духовне і географічне тіло України.
Для підтвердження цієї думки, а радше для її поглиблення, маємо Франкові антимілітаристські вірші (останніх літ його життя (1914-1916 рр.) під час російської інвазії в Галичину (зокрема «Два столівники», «Під сей воєнний час», «Донець – козак молодий», «Дві чети», «Пригода в Підбужи», «Москаль в диму», «Вот яблучко» та інші). Ними поет по-своєму, по-франківськи, маніфестував шевченківські імперативи, що «москалі – чужі люде». Вчитуючись у ці інвективи, відчуваєш, як тебе веде якась невидима, але іманентна нить зв’язку (надто тоді, коли роздумуєш над висловом «ярко палає бажання солідарности») до його циклу «На старі теми», що з’явився дещо швидше – о порі, коли вже не за обрієм виднівся розпад Австро-Угорської імперії та назрівала Перша Світова війна з експансіоністським вторгненням у Галичину «собірательніци руських земель».
Ярослава Мельник звернула увагу, що в останній період творчості письменника аж до віршів, що з’явились у 1914-1916 роках, в основному «лише один струмок живив його поетичну Музу» – це «книжні джерела». «Прикметну «ціху» І. Франка, – зазначає дослідниця, – завжди становила значна доля віршів «на старі теми». Але якщо колись ці твори були лише однією з часток «огрому» його поетичного Космосу – то в час недуги тільки вона заповнювала весь цей простір, та й в період війни Франко охоче звертався до цього джерела».
Чому вже немічний І. Франко напередодні війни та в її розпал принципово не покидав цієї тематики? Відповідь, очевидно, на поверхні. Він жадав «матрицю» української втраченої державної, історичної боротьби за її відродження, духовної культури століть «накласти» на свій час, запліднити його величавим духом. Бажання народної єдності, яке побачив Франко в 90-их роках ХІХ століття, – в останнє десятиліття його життя, хоч і ясніше палало та водночас, на жаль, його пригашували як ворожі сили збоку, так і рідні «патентовані патріоти». Згущувались чорні хмари і в особистій долі письменника.
Цикл віршів «На старі теми» явився за мотивами «Слова о полку Ігоревім» та окремих псалмів зі Святого Письма. «Золотою ниткою, що в’яже ці вірші, – писав Михайло Мочульський, – це «скорбне слово у скорботну пору». «Думи важкі», «біль серця», «сумніви», «розпука», та «рої мрій палких» – ось елементи, що складаються на настрій – середовище, серед якого живе наш автор. У душі поета немов у дзеркалі відбивається життя громадянства, заломлюється в ньому, і кидає яскраві рефлєкси на його твори. А життя нашого громадянства – це життя калік з покривленими душами! П’яний танок довкола блудних вогників! Вічна блуканина по «степу беззахиснім, безводнім»; шукання простих стежок і манівців! Який ґрунт, такий і цвіт. Наше громадянство наслідком ріжних революцій і лихоліття, яке мов червяк точило і точить його організм, не все розвивається нормально; отже зовсім природно, що виростають на його ґрунті й такі «цвіти» як «коромола» що творить «з малого гріх великий» та «негайно гнобить брата братом, щоб з ворогом засісти до столу».
Спостереження М. Мочульського потверджуються лицемірністю та зрадою польських партій, що забавлялись у демократію, але Франкове балотування на посла до парламенту в 1895, 1897, 1898 роках жодного разу не підтримали, хоч тричі обіцяли голосувати за кандидатів від радикальної партії. Свій гнів Франко висловив у приватному листі до Бодуена де Куртене, в якому він доречно ганьбив польську шляхту та окрему частину польської інтелігенції, котра «вислуговувалась перед шляхтою, в моральній деправації». Франко пише: «Гноблено український і власний польський народ, найбільш безглуздо, а рівночасно підношено крик у пресі, голошено з міністерських лав, що то українці і людовці гноблять і допускаються зловживань. Ламано і топтано всі можливі закони, а рівночасно стверджувано, що все відбувається легально… Се саме чути і від людей, що називають себе демократами і навіть людовцями… Людовці в парламенті відвернулись від українців…».
У цей час І. Франко опублікував статтю «Дещо про стосунки польсько-руські», яка викликала обурення з обидвох сторін, на що письменник публічно не реагував. Ще більший, просто шалений гнів, «дикий рев протестів» у польському суспільстві викликала його стаття напередодні сотих роковин від народження Адама Міцкевича «Ein Dichter des Verrates» («Поет зради»), яку він облікував у віденському журналі «Zeit».
У вищезгаданому листі до Бодуена де Куртене Франко пише: «Я волів терпіти зневаги, ніж оправдовуватися перед такими суддями». Польський письменник, прихильник Франка Генрих Бігеляйзен про цей сумний епізод Каменяревого життя висловиться: «З потужною рішучістю та факірською достойністю зумів він піднестись понад дрібничковість життя, і щойно тоді вперше я відчув усю велич й глибінь української селянської душі, щирим виразником і вірним представником якої був саме Іван Франко».
У контексті Франкової позиції: «я волів терпіти зневаги, ніж оправдовуватися» цікава порада Михайла Драгоманова, який у листі до поета цитував Давидові слова: «Блаженъ мужъ иже не идеть совѢть нечестивых». Я думаю, – продовжував він, – що не буде у Вас добра ні в літературі, ні в політиці, поки Ваші прогресисти не зарубають собі на носі цього псальма. Я зовсім не фанатизм раджу, а спокійний відхід на свою дорогу, власне від фанатико мертвяцтва». Та Франко зробив навпаки, написавши:
 
Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в соньмищах лукавих
Заціплії сумліня їм термосить.
Блажений муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду
І правду й щирість відкрива як повість.
 
 
Це вірш із циклу «На старі теми», що увійшов до збірки «Semper tiro». Віршем «Блажений муж, що йде на суд неправих» поет дав приклад як і на такому зборищі можна боронити правду. А сьомим віршем із цього циклу «І досі нам сниться» Франко каже, що він – учень історії. Отже, «споживачі» його творчості, літературознавчим терміном мовивши, – його реципієнти теж повинні навчатися історією. Українська глибока історія кличе прокидатися зі сну:
 
І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.
………………………
Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нікому
 
Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!
 
Були би ми «Полю»
Шляхи заступили.
Золотими шоломами
З Дону воду пили.
………………………………….
Ліниво-ліниво,
Як Донові хвилі,
Пливли віки за віками,
Наш гаразд розмили.
 
Як бачимо, «старі теми» йому були потрібні, щоб акцентувати на проблемах нових, щоб освідомлювати свого читача, підводити його до розуміння, що «лихо давнє і сьогочасне» існують у парі, що новітня московська орда, яка ось-ось топтатиме Галичину, – корінна спадкоємиця орди татарської.
Не препаруючи Франкових ідей, а логічно зіставивши їх із сучасною проблематикою перших двох десятків літ третього тисячоліття, відчуємо між ними безпосередні дотики. Сьогодні в засобах масової інформації свідомі свого українства громадяни в один голос заявляють, що найбільша небезпека для України та всі її лиха йдуть із Північного Сходу; що Росія не має історичних підстав називати себе Росією, що її буття похідне від «Московія», а не від «Русь». Отже, Росія – назва більш, ніж умовна. Ми, українці, – утямлює нині вже простолюд, – правонаступники духовних традицій Київської Русі, що це наші предки на своїй території сформували давню українську державу з іменем Русь. Фахово освічену публіку цим не подивуєш, для неї це відомі істини. Головне, що голоси линуть з народу, з мас, сказати б, прозрілих. Політики йдуть далі. Наприклад, колишній посол України в Грузії та Азербайджані Степан Волковецький в інтерв’ю газеті «Слово просвіти» висловився: «Ми не можемо змусити світ і росіян-московитів змінити назву «Росія» на «Московія» і не намагаємося це зробити. Але нам ніхто і ніщо не завадить вживати таку назву, яка відповідає історичній правді… тепер, коли відносини (між Україною і Росією – Т. С.!) набули гострого військово-політичного протистояння, настав час історичної правди. Нам, українцям, громадянам України, навіть на офіційному рівні варто повернути Росії справжню її назву – Московія, а росіян називати московитами».
У цей контекст проситься сатирична репліка професора Михайла Наєнка, який розтлумачив московитому С. Покришкіну його квазі-теорію про походження Московського царства, яке створила Україна для «великого русского народа». На думку цього новітнього українофоба, (автора статті «Малая Родина Великой России») Московія (на певному історичному відтинку) вважалася «не улусом татарської Золотої орди, а… українським дітищем». Мовляв, наші предки свідомо творили Велику Русь із центром у Москві, але Русь не московську, а ту, що з центром у Києві як пракорінну спадкоємницю нинішньої Росії. Якщо б не так, то й нинішній Україні, пише він, – «защищать было б нечего – не было бы москалей. И Великой России. И даже русского языка – по крайней мере, такого, как сейчас (великого и могучего) скорее всего, тоже не было бы».
Прочитавши такий перверзійно-цинічний опус, автор репліки Михайло Наєнко переконує, «звідкіля у дідька – роги». «Натворили на свою голову, – пише він, – спочатку лише політично, а згодом почали вводити «створене» ще й у світ науки та освіти. Воно ж бо «»створене») вчилося «художеству глаголити и писати» за «Грамматикой словенской…» галичанина Мелетія Смотрицького або за «Букварем языка словенского» випускника Києво-Могилянської академії Симеона Полоцького, який (до того ж) у Москві «основал Словяно-Греко-Латинскую академию». А що вже натворили для московського улусу українські історики та філологи Інокентій Гізель, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Феофан Прокопович, «а после них – Сковорда, Богданович, Херасков, Гнедич и, наконец, Гоголь…», не піддається навіть обліку. Одному з найбільш послідовних українців другої половини ХІХ ст. Івану Нечую-Левицькому нічого не залишалося робити, як тільки визнати: «Наша стародавня мова насправді переробилася на російську мову».
Знову виходимо на Франка: «Хай живуть наші вороги, – казав Вічний Революціонер, – бо ми через них міцніємо». Нинішня російсько-українська війна це потверджує. В перелуннях історії горе наших матерів і сестер сьогодні, як і в часи колишні, озивається риданням сердець «чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині».
 
Жены роусськіѧ въсплакаша сѧ
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі –
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині, –
Руськії сльози жіночі!
 
Скільки сердець розривалось, ридаючи,
Скільки зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!
 
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
 
Франкова ліро-риторика «старих тем», сказати б, по-нинішньому – це «інвестиції» з минулого, своєрідне «постмеморі» – (післяпам’ять), що мусить пульсувати в єстві людини як вічно присутня субстанція українського духу. Звідси його повчальні імперативи. Загальній масі народу, твердив Каменяр, – «треба навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів… Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього світу пізнати ту свою Україну всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природніми засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом…
Нам (галичанам – Т. С.!) іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра постануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, то наша передова роля скінчилася. Ми мусимо себе почувати не піонерами, але рядовими у великім ряді і не сміємо своїх дрібних локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу».
Саме цієї пори, себто останнього десятиліття ХІХ-го століття, Франкові світоглядні вислови про себе самого і його рідне оточення набувають, сказати б, драматичної, кульмінаційної контроверсійності. «Колишній бадьорий «каменяр», – згодом висловиться блискучий інтерпретатор його творчості, яскравий неокласик, «східняк» Павло Филипович, – відчував себе «волом в ярмі», що тягне «чужого скарбу повні міхи», говорив про «чуття собачого обов’язку», в хвилини найбільшого розпачу й безнадії ладен був порвати з минулим:
 
У мене зблідли давні ідеали
І люди видались таким дрібним
Мізерним кодлом, що для мене стали
Чужі й далекі. Треба буть дурним,
Щоб задля них у бій іти як в дим;
Ті, що терплять, варт того, щоб страждали.
Як «суперечність» Франка самому собі, протистояння його революційного, незламно-стійкого, оптимістичного «я» – Франковому «я» зневіреному, песимістично-занепалому, Филипович цитує рядки Г. С. Чемберлена, які переклав І. Франко: «Квінт – есенція нації – герої або генії – це побігущі ноги, роботящі руки кожного народу, це лице котре бачить усякий, це очі, котрими сам народ бачить світ в такім чи іншім забарвленні й передає це цілому організмові».
Франкові уроки бачення світу «в такім чи іншім забарвленні» в першу чергу полягали не в особистій образі на свій народ за його довготривалу пасивність, а в тому, щоб його народ, глянувши на світ, побачив себе збоку таким, як він є в порівнянні з іншими, аби вмів цінити своїх поводирів. Тому П. Филипович наголошує: «велетні інших країн могли творити, боротися, любити і в вісімдесятім році, поет відсталого народу вже на сороковім розпочинає свій спадистий шлях до склону:
 
О бідна расо, що такий твій плід
Слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко той твій метеор поблід,
Не мавши навіть доброго розгону.
 
П. Филипович пояснює Франкові підтексти, мовляв, генії – «витвори цілого народу; тільки з його сили пливе їх сила, тільки в нім і через нього вони набирають значення. Чого варта рука, коли вона не виростає з міцного рамена, як часть міцного і здорового тіла. Ціла раса створює «генія», але вона також становить йому «непереможні запори»: яка вона, такий мусить бути і він».
«З надмірної любови» до Руси-України 1897 р. у збірці «Obrazki galicyjskie» в авторській передмові «Nieco o sobie samum» Франко залишив свої гіркі думки: «Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів вважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», що бризкає зі шпальт польських реакційних газет… признаюсь у ще більшому гріху: навіть Русі не люблю так і в тій мірі, як це роблять або вдають, що роблять патентовані патріоти. Що в ній маю любити?… Чи може маю любити Русь, як расу, – цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найріжноріднішого ґатунку? Чи, може, маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлости не бачу ніяких підстав?»
Але є ще інша Франкова молитва до рідного краю, яка знову ж таки з «надмірної любови» підносить на новий рівень градації його патріотичну розпуку для отверезіння так званих «писаних», «паперових», вдаваних патріотів-«перекін­чиків».
 
Якби ти знав, як я люблю тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя і слава,
В тобі дух мій, будуще моє
І краса і держава.
 
Не було б такої Франкової сповіді про його «нелюбов» Руси як раси – не було б і статті Юліана Романчука «Смутна поява», в якій йшлося про Каменяреву «зраду Руси», про «знеславлення її перед світом» («Діло», 13 травня, 1897). Насправді ж Франко ніколи не втрачав свого обов’язку і несхибного вияву любові до «раси обважнілої і незграбної» навіть у найсмутніші хвилини життя. Якщо б не так, якщо б не його «відвічнеє страждання», то жодні цинічні удари та образи не змогли б спровокувати, а точніше зродити у його душі такий біль, з якого б явився вірш «Сідоглавому» про «патріотичну братію» в «празничній одежині», що любить «Русь, як хліб і кусень сала», «як дім, воли, корови».
Це знову-таки Франків урок, Франків докір крізь століття нам, нині сущим! Якщо «подекуди вже ярко палає бажання солідарности», але водночас не меншає «патентованих патріотів», а навпаки, їх більшає, особливо під час розмаїтих виборів та на державні служби. Вони навчилися блазнювати, лицемірити словами «Слава Україні!», омитими кров’ю Українських Героїв, не боячись при цьому своєї неслави із браслетами злочинців, шахраїв, крадіїв і навіть кінних «драйвистів» на австрійських іподромах. Правда, «коні не винні», що на собі таких жуликів у білих нагавицях з чорною совістю носять. Україна для них тіньовий інкубатор їхнього множення. Сьогодні в умовах нашої незалежності люблять її «як хліб і кусень сала» не тільки «сідоглаві», але й на коротко стрижені, котрим до сивизни ще далеко, вони хіба-що передчасно сивіють із жури як втаїти крадене та награбоване, як вивезти його за межі України, яку вони розпинають. А якщо йдеться про жіночу стать, то люблять Україну «гарно вбрані» в «празничні одежини» довгокосі молодиці та всілякого віку верховнорадні «дами» і різних інших державних служб політичні «верхоплавки», що ходять «на працю» наче у салон демонстрації одягу із псевдомодерним викликом на моду і виразно міщанським смаком.
Франко докоряв, памфлетизував, ганьбив тодішніх політичних прислужників властьімущим чужинцям, котрі вважали себе лідерами національного провідництва, підмінюючи громадсько-суспільні інтереси на власні особисті потреби, на ненаситливе задоволення свого «ego», на аморальне «двійництво» свого «я». Його вірш «Парламентарний чортик», якого він адресував 1915 р. тогочасним парламентарям не з меншою, якщо не з більшою актуальністю крізь століття бумерангом летів до нинішніх парламентських «народолюбців».
 
«А ти де гуляєш, помано?» –
У пеклі питав сатана
Вусатого чортика парламентарного
Що під час засідання високопарного
З англійським братаном
Торохтить тарабаном,
З француськими мопсами
Гуляється гопсами,
З австрійською цюцькою
Морокою людською,
Гарно чи погано
Мадярського чардаша тне.
«Ге, ге, – відзивається він, –
Погляньте лише у Берлін!
Як я там високославному
Та ще й великодержавному
Канцлеру Бетману-Гольвегу
При невеличкому кольбеку
Вуха свої показав,
А він народам в науку
Ось вам яку баналюку
Без застанови сказав:
«Вільна дорога на Схід
Се камінь граничний отсеї війни».
«На те він і Гольвег*. Скачи йому вслід
І на славу Німеччини,
Такі йому дотепи тни!».
 
Тут не тільки, сказати б, компаративістичні зближення минулого зі «стихією» нашого життя, а майже прямі і безпосередні ремінісцентні «переселення» політичних клопотів однієї епохи в іншу. Правда, в «парламентарного чортика» сьогодні «порядок дня» дещо інший, але «стилістика» чи методика «ліквідації» цих клопотів майже один до одного.
Франкові сатиричні образки галицької дійсності навіть лише в його інтерпретації поетичним словом вельми многоликі. Чого тільки варта поема «Вісті з краю ботокудів»! «Здеградована з Богині Муза», яка легковажно, нагрішивши, пішла «з рук до рук», та й «понаводила недородків» замість того, щоб «розказати всьому світу вісті з краю ботокудів», що «В краї тім живуть прикупі / Всумішку троякі люди: / Неприязні елементи, / Бидло й праві ботокуди».
У подібному гумористично-сатиричному трактуванні Франко у вірші «Ужас на Русі» вкладає тогочасні «ужаси». Як сьогодні бачимо, він пише і про наші нині сущі «ужаси». До речі, є два варіанти цього твору. Ось кілька строф одного з них.
 
Лихо, сусіде, ой горе нам, свату!
Тяжко на світі прожити буде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенна помора іде.
 
Десь появились якісь нігілісти, –
Кажуть, що се людоїди, хотять
Русь нашу матінку з кашею з’їсти,
Перевернути теперішній лад.
……………………………………………….
 
В суді засядуть хлопи і міщани,
Щоб адвокатів судити й панів;
Хто вкрав, а хитро, той вільний остане,
В цюпу, хто вкрасти хотів, а не вмів.
 
Не хлоп державі податки платитиме,
З ґрунту, і хати, й усього добра,
Але хлопів всіх держава живитиме,
А газдівство їх обійме сама.
 
Голі пройдисвіти банк закладатимуть,
Щоб богачам дозичати гроша;
З голоду бідні утішно вмиратимуть,
Щоб була сита по смерті душа.
………………………………………………….
Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,
Яйця муть, кумочку, курку учить,
Люди легальні муть грабити й красти,
Чесних будуть злодіяки судить.
 
Нехай хтось обурюється, що надто цілеспрямована переадресація Франкових інвектив у наш час. Але якщо діагноз нашої хвороби той самий, що був у його часи, то чому нам не лікуватись «препаратами» поетового гніву та його самоофірою для виздоровлення нації. Етимологію цієї самоофіри можна побачити у вірші «Три долі», в якому три Богині новобранцеві поезії пропонували на вибір життєві дари: «І мовила одна: «Душе щаслива, / Даю тобі талант яркий!» // А друга мовила: «Від мене / Прийми багатий скарб чуття, / Бажання правди неструждене / Бажання вільного життя». Поетова душа обирає не «пишні дари», не «коштовний крам», а «путь»:
 
Що терням встелена тобі, не розмарином!
А чим тобі на світі буть?
Буть Русином і хлопським сином!
 
Талант твій буде рвать тебе
Між люди, в вир життя могучий,
В великих діл і намірів ігрисько,
Та врожденя й мій присуд неминучий
Тебе по пояс загребе
В багно грузьке, в клопотів муравлисько.
 
Той зарід сили, що іскриться в тобі, –
Ні, ти не розів’єш його як слід.
Без вправ, без змагань, наче в гробі,
Його задушить твій бездарний рід.
 
Твій ум хоч буде вічно рваться
До світла, правди і добра,
Та в вік не здужає добраться
До течії, котра
Його б заплоднила на зріст,
Йому дала би власний зміст,
Ярку створила б індивідуальність,
Дала би форм, думок оригінальність.
………………………………………………
Твоє чуття тобі за пекло стане,
Його топтатимуть усі,
Аж сміття з скарбу зробиться погане,
Аж зависть розростесь, любов зав’яне,
Гірка отрута лишиться в душі.
 
Спивши із чаш гіркої отрути, Франкові, як висловився Дмитро Павличко, – «сповна відкриється жива панорама Галичини ХІХ століття, де представлені всі соціальні верстви, всі національні групи, всі складні, в своїй суті звірячі взаємини між людьми, а також – і це найважливіше, – численні прориви нездоланної людяності крізь жорстокі сіті й чорні запони, розвішані гидкою масою державних урядників і взагалі тою прислужницькою й плоскочолою істотою, що увійшла в історію під іменем рутенця».
Дмитро Павличко як блискучий знавець Франкової творчості, унікальний її чуттєвіст і послідовний його «semper tiro», свідомо «підкидає» сучасному читачеві слово «рутени» («рутенія», «рутенці»), що є синонімом до «русини», «українці» і вживалось воно у хроніках ХІ–ХІІ-го ст. Але в часи поетові, в другій половині ХІХ ст., у перипетіях боротьби між українцями народовського напряму з консервативно-угодовськими русинами слово «рутени» – «рутенці» набуло нового – паралельного значення із саркастично-презирливим забарвленням. Павличко взагалі чудовий «експлантатор» Франкової творчості в сучасний духовний світ, у свою художню практику. Він вміє бути таким схожим на Франка, що здається у цій «схожості» Франко домінує. Та ж бо в цьому й полягає Павличкова таємниця «перенесення», чи «перевтілення» естетичного досвіду наслідуваного «Я» у своє «Я» так, щоб при цьому не тільки відбувалось максимальне наближення чи, боронь Боже, якась механічна екстраполяція образу, художньої деталі, а природньо поставало виразно індивідуальне «не позичене, а власне», – якби сказав професор Іван Денисюк, своє «Я» зі своєю, – «мускулатурою стилю, сугестивністю слова, сюжетним нервом». При цьому слід пам’ятати, що і світоглядно Павличко скрізь і у всьому йде за Франком. Павличко, як і Франко – невтомний у праці… Він незрідка повертає нашій мові стару галицьку лексику, яка інколи – виразно діалектна, але котра напоєна «міццю духа…» і оздоровлює український словник, оджеревлює його. Він багатогранний. Нема такої суспільної проблеми, якою б він не болів, не переймався, не прагнув її здолати.
На питання, кого Павличко вважав своїм вчителем у творчості, він відповів: «У мистецтві, у творчості потрібно дуже уважно оперувати цими поняттями, бо тут легко можна стати на позиції певної самопохвальби… У наших умовах (я сказав би суто національних) учительство літературне завжди починається, скажімо, твердженням: Шевченко мій улюблений, мій учитель і так далі. А це якраз – велика неточність. Тому, що наші великі письменники не були вчителями, вони настільки глибоко увійшли в народний побут, що стали частиною, і то найкращою, нашої душі, свідомості. Ми часто й не помічаємо, що в нас живе матерія Шевченкової поезії не як настанова, а як наше внутрішнє єство.
Я можу сказати, що знайомство з письменниками – великим і середніми – завжди на мене впливало… Я надаю, звичайно, великого значення прикладові Франка. Я б не сказав, що я його учень, а він мій учитель. Це було б забагато для мене. Але приклад Франка витворює не тільки тип літератора, який не просто пише вірші, а митця, якому є діло до всього… З Франком у мене пов’язано дуже багато дорогого… Все, що писав Франко, було нашою реальністю. Шевченкові заклики були як блискавка, перед нами, а Франкові слова гриміли у вікна, ніби великі краплі зримої бурі. Та хоч би як не було, приклад Франка для мене найсвященніший… Вчився у нього не писати (цьому навчитися неможливо), а думати, пізнавати, мислити, сумніватися, заходити до предмета з різних боків».
 
Привіт, шановні московити,
Товариші і господа!
Ми вас не любимо, та жити
Потрібно так, щоб ворожда
Нас не спалила; що робити,
Сказати правду вам чи вбити
Невкірну пам’ять? Це біда,
Що ви для нас – не таємничі,
Як для Європи. Ваші кличі,
Майстерні маски на обличчі,
Мінливі, як морська вода, –
Все знаємо! Не раз, не тричі
Ми йшли до вас у будівничі,
А ви – до нас, як та орда.
…………………………………….
Та наша пам’ять нещадима
Стоїть у Бога за дверима,
Як вічні Космосу світла;
І ті часи виводить з мряви,
Як знов ми вірили в лукаве
Братерство москаля й хахла.
Все царське піднімалось вгору,
А ми в огні Голодомору
Стлівали й гасли, як зола;
А ті, що стали в обороні
Не лиш батрацької долоні,
Але й державного крила
Свого нетлінного народу, –
Всі зникли, мов пішли під воду,
Без протоколу, без числа;
Але ж і ті, що йшли в колоні,
Сліпі апостоли червоні,
Як лиш розвіялася мла,
Що їхній зір заволокла,
Були постріляні, мов коні,
Вже непридатні до тягла.
………………………………………
Ви братства хочете між нами,
І ми вам руку подамо,
Але прийдіть під наші брами
І визнайте, що ми братами,
Ніколи не були. В ярмо
Ви нас одвічно забивали,
Ви нашу волю закопали
У Петропавлівки підвали, –
Та ми воскресли, ми повстали,
Ми з наших скронь повитирали
Рабів імперії клеймо.
 
Як бачимо, Павличкова поетична фразеологія політичного спрямування – по-франківськи імперативна, з наголосами неспростовності, якщо хочете, з «печаттю міждержавного документа»: «ми з наших скронь повитирали рабів імперії клеймо». Ця Павличкова «офіційно-дипломатична» поведінка, безумовно, від Франка, проте із виразно Павличковою патетикою вислову.
1914 року І. Франко  написав поезію «Царські слова», на яку звернула увагу згадувана уже Ярослава Мельник, акцентуючи, що цей вірш своєю лексикою нагадує численні царські укази, мову російського політичного істеблішменту.
 
І понесуть мої війська оту любов
Мільйонами штиків і сотнями гармат
До поневолених «братушек і братов»
Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,
Що таке «русский царь» і що теж «русский бог»,
Пізнають руську власть із-за тюремних крат,
Пізнають, що таке ісправник, що острог,
Що православіє й його святая сила
І що таке значить «согнуть в бараній рог».
Інтерпретатори віршів такого «типу» помітили в них «прийом самовикриття негативного персонажа», де за «лицемірними гаслами та фальшивою риторикою» цього персонажа (Л. Марченко) приховано істинні плани Росії. Прийом самовикривального парадоксу характерний Франковій поезії, особливо поезії воєнної завірюхи, якій кваліфіковано неоднозначні оцінки авторитетних дослідників. Ярослава Мельник, безперечно, теж до них належить і послідовно дотримується думки, що Франкова поезія присмеркових літ життя не відповідає рівню того таланту, який позначився  «на високолетних творіннях Франкового поетичного генія кращих, щасливіших днів життя з тими творами, які «на цілі століття залишаться невичерпною скарбницею найартистичніших зразків». Але ж Я. Мельник доречно не поділяє думки франкознавчих авторитетів, котрі стояли на тому, що «Франко для української поезії помер», не заперечуючи у ній художньо-естетичну втрату, що, звичайно, понижує емоційний рівень твору. А втім психоаналітики кажуть, що емоції за своїми смислами – різні у різних націй, хоч вони (себто нації – Т. С.!) між собою подібні. Умови часу породжують собі властиві світоглядні емоції, а тим паче, – часу воєнного стану, коли емоційна напруга людини зростає від того, що вона бореться, коли вона усвідомлює, що не має «спромоги правити своїм життям і долею».
Наслідком цього, а ще хвороби Франка, з’являється його саме такого кшталту поезія, нехай пониженого естетичного, проте посиленого здоровим патріотичним пафосом з виразно саркастичним осудом загарбницько-ненаситної Росії. Драму свого життя, «свого скорбного слова у скорботну пору», Франко у цей складний час прагнув обернути в здоров’я нації, в її позитивні «світоглядові емоції – в питання правди, сили і вартости…, з чого консекутивно (наслідково) виринають питання поступу, моралі, «істоти» культури».
Власне, це історично потверджується активністю мас у національно-визвольних змаганнях. Юрій Липа з цього приводу зазначив: «Кінчається дев’ятнадцяте століття (за початок його приймім вихід «Кобзаря» в 1840 році). Найцікавіше для нас у цьому процесі – це зміни акцентів – натисків в ідеях зміни в оцінці духовних явищ. Історія української духовної раси по роках 1917–1921 раптом відмінилась на наших очах. Традиційні цінності, здається, тепер належать до чисто сценічних акцесорій, а зате цілий наголос – натиск кладемо на найбільш глибоких духовних подіях. Важність тих подій лишень тепер виросла і виростає в наших часах… Зростає, шириться, розвивається – гнів». Власне, Франко сам гнівався і будив цей гнів не тільки у народу того часу, серед якого жив, але й будить нас нинішніх, бо й досі продовжується складний драматичний сюжет національно-визвольної боротьби, де «в поті чола» трудиться Франкове слово, єднаючи народ.
І. Франко ніколи не втрачав зору за автократичною Росією. «Після невдалої спроби гетьмана Мазепи у спілці зі Швецією відірвати Україну від Росії, – писав він, – Росія інстинктивно одразу наклала залізну військово бюрократичну руку на козацьку автономію…». Так триває і досі. Більше цього, російська православна церква і сьогодні не має найменшого наміру зняти з Мазепи анафему, яку вона оголосила ще за царату. Якщо ім’я Івана Мазепи в цих наших таких, як маємо зараз незалежних державних умовах, якось пробують популяризувати як унікальну історичну постать, то відразу здіймається ґвалт і крик «патріотів» усіх «мастей»: деколи і тих, що нап’яли на себе вишиті сорочки, і «не по-нашому глаголять», не кажучи про «слуг» народу, інфікованих генетичним вірусом промосковської українофобії, які на всі заставки «рятують» народ від соціальних злиднів, забувши, що не так давно їм подібні влаштовували голокости на його винищення.
Всупереч цьому, як зауважує Дмитро Павличко, – «доба Мазепинська триває, війна Путіна проти України розгортається, як продовження діянь петровських сатрапів Меншикових. Страшна гібридна війна, в якій Росія ховається за плечима, куплених совків і насланих із Московщини, вихованих в дусі енкаведе і також добре оплачених прислужників Кремля, – кривава війна проти живих і постійно воскресаючих Мазепинців».
Іван Мазепа в оцінці Франка заслуговує окремого ґрунтовного дослідження. Він тлумачить його як гетьмана – полководця-воїна, державотворця, політика, культурного діяча, мецената, автора поетичних творів. У великій мірі завдяки Франкові мазепинство воскресає у різних поколіннях, особливо  – завдяки його баченню постаті гетьмана Івана Мазепи в історичній місії відродження української державності та в поборюванні Росії і тієї ж самої Росії, варварсько-завойовницька суть якої, від часів Мазепи до часів Франкових, ні стільки не приупала, а хіба-що ще більше самозагартовувалась у своєму дикому деспотизмі. Тому й появилась ще Франкова одна адресація Росії:
 
Росіє, краю туги та терпіння,
Чи не в такий ти час приходиш нині?
В тривоги й самолюбія пустині
Позабивались старші покоління.
 
Тремтить вся сила краю як заклята,
А тим часом на лютий бій за волю
Летять малії діти – голуб’ята,
Кістьми лягають у сніжному полі.
 
Росіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витязь Святогор дріма в печарі,
Козацька воля спить в степах широких,
 
А дівчина – голубка на бульварі
Платком, а не лицарською трубою
Сигнал дає до кроволиття й бою.
 
Це тридцять третій сонет із сорока шести «Тюремних сонетів», створених у 1889 році. Про версифікаційну самобутність та оригінальність Франкових сонетів написано сотні досліджень. Але зараз мова не про жанрову унікальність Франкового сонета, а про його політичний «клімат» у ньому, про портрет Росії від Франка. Буквально через рік – 1890 р. –  його палкий шанувальник, молодий письменник Трохим Зіньківський сказав своє: «Московини виявляють свою «культуру», своє національне «я» тим, що знущаються з народів, які попали в московські пазурі. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ… Це – не правда. Це – безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити завойовані народи цілковито згідні з московським народом».
Вчорашній ка-ге-біст, шалений Путін, який розпалив і веде сьогодні гібридну війну Росії проти України, зухвало хизується, що його підтримує російський народ і його рейтинг в народі високий, як ніколи. На жаль, у цьому не доводиться сумніватись. Сто літ тому, в умовах світової воєнної змагальності за своє – або ж – завоювання чужого та російського воєнного лиходійства проти України, Іван Франко помер. Щойно перед цим у Львові, по містах, містечках і селах Галичини українська громадськість святкувала сорокаліття його багатогранної діяльності. Видатний франкознавець Михайло Возняк залишив нам детальний опис Франкового похорону, зафіксувавши у ньому газетні некрологи та прощальні промови. Зокрема, на жалобному засіданні Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка Василь Щурат промовив: «Мимохіть хочеться вірити, що між сорокаліттєм царського указу з 1876 р., яким Росія в себе вбивала Шевченкового духа, й сорокаліттєм Франкової творчости, в якім та сама Росія в австрійській Україні почала вбивати Франкового духа, є зв’язок неабиякого значіння».
Хочеться сказати:…Містика..! Емський указ російський імператор Олександр ІІ підписав 30 травня 1876 р. Саме в цей час, коли хоронили Івана Франка (30-31 травня 1916 р.) указ лиходіяв рівно сорок літ. Сорок літ український Мойсей – Іван Франко відтрудився, хоч і в умовах іншої держави (австрійської України),  ця сатрапська сваволя працювала і проти нього, чи точніше – проти його творів, адже указом заборонялось: «Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу».
До речі, в радянські часи царський указ, звичайно, офіційної сили не мав, але приховано по-своєму зло чинив. Від нього йшла отрута вдаваної переваги всього того, що «російським звалось». Невипадково Володимир Дорошенко за межами материкової України, в еміграції, міг сказати, що «підрадянські «дослідники» Франка аж до зануди повторюють при кожній нагоді про залежність Франкового світогляду від писань Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського, Салтикова-Щедріна, мало не від самого «Ілліча» та про його русофільство». Та всі вони разом, одверто сказавши, Франковому «розуму-бистроуму» не дорівнюють. Генії тому й генії, що вони самобутні, ні від кого не залежні.
Який же висновок нашої розмови? Замість нього проситься роздум… У травні цього року злетіло сто років із дня відходу Івана Франка в інші світи… У серпні цього року минуло сто шістдесят літ як Він народився для України і Світу. Багато в його поезії Вічного Революційного, Каменярівського Духу, Франківського імперативу – «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить…» У серпні святкували двадцятип’ятиліття нашої незалежної держави… Путінська агресія, безумовно, на противагу всьому відроджує наше давнє просвітницьке гасло: «В єдності – сила!» Схід і Захід України проти московської сваволі – «в одну громаду скуті»… І все ж при бадьоро-оптимістичних Франкових нотах крає душу Франкова печаль:
 
Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої!
Що слово до слова нескладно складаю –
Простіть мені!
 
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста,
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
 
Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Склада їх – сум;
Моя – бо народна неволя – то мати
Тих скорботних дум.

м. Львів

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!