По уму, таланту та совісті

150

Національна спілка письменників України: камо грядеші?

Не лише нинішні поточні зміни в керівництві Національної
спіл­ки письменників України (НСПУ) та її Київської організації, а й у багатьох моментах
невизначеність, незважаючи на понад  20
років державної незалежності, нашого нинішнього буття змушують нарешті досить
аргументовано поговорити про основні завдання та подальшу будуччину цього
досить потужного й авторитетного, в тому числі далеко за межами країни,
громадського утворення. Щоб уникнути в подальшому багатьох непотрібних
суперечок щодо означень «потужного й авторитетного», варто бодай зазначити, що
СПУ радянського періоду нашої недавньої історії, попри всі його, м’яко кажучи,
хиби, недоліки й суперечності, зробила неоціненний внесок у розвиток,
формування та збереження української національної самобутності, а також, після
створення на її основі Народного Руху, значною мірою зініціювала в народу
України гостру потребу тієї ж таки державної незалежності. Варто сьогодні
признатися собі чесно й відверто, що на той доленосний час це було просто не
під силу комусь іншому зробити.

Подальше зміцнення нашої ще досить хиткої на даний момент
державності ставить перед НСПУ надзвичайно серйозне завдання. Воно полягає
насамперед у продукуванні масової книги, яка б через художні твори та
публіцистику на високому професійному рівні була здатна оперативно дати
глибокий аналіз життя як суверенної держави в цілому, так і окремого її
громадянина зокрема. Проте вже неабияк задавнене бажане очікування на таку
літературу, на превеликий жаль, і донині залишається без задоволення. Бо
орієнтир вітчизняними письменниками в їхній творчості в цілому одразу чомусь
було зроблено на розважальність, у тому числі й через дуже поширений у світі
детективний жанр. Тому більшість українців, як і все суспільство взагалі,
залишаються у великій розгубленості перед породженими життям проблемами в новій
соціально-економічній ситуації досить незвичної для всіх нас суспільної формації
– капіталістичної, якої нам уже, при всіх бажаннях, ніяк не уникнути. В нашому
суспільстві ці проблеми прагли швидше забалакати, ніж професійно осмислити. Тож
ті, хто прагнув такого свідомого осмислення в цих питаннях, насамперед мали
звертатися, наприклад, до творчості американського романіста Теодора Драйзера
та інших подібних йому авторів кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Але ж
сьогодні надворі вже ХХІ століття. Тому й мислити маємо його категоріями.
Інакше перед нами небезпідставно виникає чимала загроза так і залишитися на
рівні розвитку тих століть.

Нині подібні завдання на терені Української держави
зусиллями тільки однієї НСПУ вирішити аж ніяк неможливо. А  зусиллями одного творця, бодай навіть надто
талановитого, й поготів. Тож і виходить, що тут без допомоги на державному
рівні вже не обійтися. І насамперед у плані відродження масового поширення
літературної продукції. Причина такого поширення зрозуміла. Подібна продукція
мусить бути високоякісна. А якщо так, то вона мусить створюватися
професіоналами. Тоді як професіонал у такому випадку повинен своєю творчістю
заробляти собі на хліб.  Ну, хто себе
може сьогодні відчувати професіоналом в царині літературної творчості при
накладі своїх книжок у тисячу або й того менше примірників, з яких на долю
автора в якості фінансової винагороди припадає кілька десятків цих самих
примірників, і тільки?! Це попри те, що на створення добротної книги досить
часто доводиться витрачати рік, два чи навіть десятиліття часу. А жити автору,
та ще й з чималою родиною, за чий рахунок весь цей час накажете? Зате,
догідливо поспішить дехто докинути, творчість найбільш обдарованих письменників
на державному рівні поціновують Національною премією України імені Тараса
Шевченка та відповідним їй досить значним грошовим еквівалентом. Але варто
додати, що всього лиш раз за життя. До того ж, все це чиниться з чималою долею
цинізму. Адже державники «поціновують» те, що немає поширення і належного
впливу на суспільство, як те передбачено положенням про саму премію, а творці літературних
шедеврів приймають таке «поцінування» і винагороду фактично за рукопис. Адже
тиражу книг недостатньо навіть для того, щоб із їхнім змістом зазвичай
познайомилися навіть колеги по перу. Якщо ж таке й трапляється, то хіба що
опосередковано – через замовні статті в періодиці. То про яке справедливе
поцінування літературної творчості вітчизняних письменників у такому випадку
може йти мова? Це, знову ж таки, лише цинічна насмішка над нею, і не більше
того: ви робите вигляд, що творите для народу, а ми робимо вигляд, що
справедливо поціновуємо дану літературну творчість і, врешті-решт, всі
залишимося задоволеними. Чи так уже й усі?

За нинішніх загальних злиденних статків існуюча влада мала б
потурбуватися про державне замовлення хоча б у 10 тисяч примірників книг для
масових та шкільних бібліотек. Бодай навіть не більше двох-чотирьох сотень назв
щорічно для головного видавництва НСПУ «Український письменник». Їхніх авторів
можна було б визначити шляхом ґрунтовно продуманого творчого конкурсу, з залученням
для його проведення членів видавничої ради зазначеного видавництва. А ще на
державному рівні необхідно було б потурбуватися про створення мережі магазинів
книжкової торгівлі, через які б цілком легалізовано розповсюджувалися додаткові
тиражі цих та інших авторів. Адже останнє сьогодні повністю поставлене на
самотік, що робить реалізовані тиражі фактично непідконтрольними та мимовільно
спонукає видавців до фінансових зловживань. Безумовно, автори мали  б певний зиск і від розповсюдження своїх
творів через Інтернет.

У такий спосіб відразу вирішувалося б декілька питань.
По-перше,  питання бодай мінімального
авторського гонорару для авторів книг, котрі займаються їхнім написанням цілком
професійно. По-друге, країна б мала більш-менш пристойну мережу розповсюдження
літературного опрацювання найпоширеніших ідей по осмисленню сьогодення та
шляхів розвитку суспільства. Останнє особливо на часі. Адже варто нагадати, що
людство сьогодні, за визначення американського соціолога Ельвіна Тоффлера,
знаходиться на гребені Третьої Хвилі світової революції – ІНФОРМАЦІЙНОЇ (дві
перші – сільськогосподарська і науково-технічна). Доказом цього служить бодай
той беззаперечний факт, що на продукуванні інформації та її поширенні
мільярдами американських доларів свою казну поповнюють не лише окремі розвинені
держави, а й власну кишеню подібними сумами поповнює незлічима армія їхніх
громадян. Якщо ми ще не навчилися заробляти на цьому мільярдні статки для себе,
то бодай годилося б завчасно подбати про те, щоб на ту ж таки інформацію про
себе бездумно не тратити неіснуючі кошти. Тим паче, що свідоме вперте бажання
не надавати широкого розголосу про правдивий зміст життя країни та свого
власного народу плачевне досить непередбачуваними сумними наслідками. Адже
принагідно варто зазначити, що саме чи не з цієї причини ми менше ніж за
століття останнім часом аж двічі втрачали свої колишні країни – царську Росію
та могутній Радянський Союз. І не так за самими цими країнами серце болить, як
за тими непоправними мільйонними людськими жертвами, якими супроводжувалися
дані втрати.

Між іншим, наш дядько й сам відчуває настійну потребу в
такій літературі. Можливо, не так для себе, як для своїх дітей та онуків. Бо
сподівається, що якщо не він, то, може, вони колись житимуть по уму, таланту та
совісті. Він би й грошей на неї не жалів. Хоч і надто сутужно з тією копійкою.
Так сутужно, що аж геть. Наприклад, у селі заробіток у 500 – 700 грн.
моложавий, цілком здоровий чоловік, із гарною професією за плечима, навіть за
щастя для себе вважає. Якби не присадибна ділянка землі, то чи й вижив би з
сім’єю. Тож йому не до книжки. Тим більше, поголос іде, що зарплата й надалі
падатиме в розмірі. Та вона й у місті не дуже росте. Зате товари та продукти в
ціні значно швидше ростуть. От ще одне з цікавих запитань. Чому частка зарплати
у вартості продукції в Україні складає менше 10 відсотків? Адже в розвинених
європейських країнах, до числа яких ми так прагнемо долучитися, дана частка
чітко визначена 40 відсотками. А звідси й відповідні пенсії. Тут очевидна катастрофічна
розбіжність  у принципах господарювання
та визначення стандартів соціальної справедливості для нас і розвиненої
Європи.  Тільки чомусь ніхто з наших
президентів за всі 20 років Незалежності так і не звернув належної уваги на цю
дивну розбіжність. Певно, НСПУ на шпальтах її періодичних видань варто було б
значно ширше порушити дану проблему, щоб провладні й опозиційні економісти з
фінансистами дали їй належне тлумачення. Дивина та й годі: вітчизняні олігархи
чи не щорічно подвоюють свої статки, а для трудяги як визначили 10 років тому
планку зарплати, так і до сьогодні залишили незмінною. Ще бійся й правду про
неї вголос комусь сказати. Бо в такому разі ризикуєш нарватися на чималі
неприємності. Адже це «комерційна таємниця», про яку чомусь у жодному законі й
слова не написано. Зате покара за її порушення наздожене тебе обов’язково, і
буде вона безмежною. І цей неписаний закон значно дієвіший від будь-яких
існуючих конституцій. Теж неабияка дивина. Тільки чомусь ніхто не прагне її
позбутися. Певно, недоторкана каста грошовитих та впливових із такої надмірної
втаємничості має свій неабиякий зиск. А решта прагне й собі мовчки, щоб не було
часом гірше, якось до того пристосуватися. Ось так і маємо, між іншим, країну
пристосуванців. Ще неабияк дивуємося природі всіх наших бід.

Національна спілка письменників України мала б чіткіше
визначитися зі своєю позицією в цьому питанні, а не лише слізно просити для
себе різних поблажок у держави. Адже держава й раніше ніколи фінансово не
допомагала письменникам. Зате в радянський період буття вона дозволила
письменникам, через те ж таки головне видавництво СПУ «Радянський письменник»,
самостійно заробляти собі кошти на власні потреби, що вони успішно й робили
впродовж десятиліть. Саме за рахунок прибутків вищеназваного видавництва
письменники забезпечувалися квартирами, пільговими путівками в будинки
творчості, матеріальною допомогою, медичним обслуговуванням у поліклініці, що
була збудована за рахунок тих же прибутків. А ще існувала низка різних
літературних премій із чималим грошовим додатком. Та й гонорари були на
заздрість. Навіть початківець отримував понад 25 відсотків грошових надходжень
від реалізації загального тиражу його першої книги. Маститі й того більше,
майже чи не ті ж таки 40 відсотків від вартості продукції, про які згадувалося
вище вже принагідно до нинішнього часу. То чому ж тепер письменники не
користуються найбільш сприятливими ринковими умовами для розвитку свого
книжкового бізнесу? Не вкладається в голові, що за 4 попередні роки у
видавництві «Український письменник» було видано всього-на-всього 114 назв книг
загальним тиражем 158 тис. примірників. Здається, що якби не постійна здача в
оренду його приміщень, то воно б уже давно збанкрутувало, а з ним би
збанкрутувала і сама НСПУ. І це організація з таким потужним творчим
потенціалом.

Чому раптом так склалася ситуація? Адже поряд існують
десятки інших видавництв. І не лише існують, а й успішно конкурують з
«Українським письменником», безсоромно використовуючи для популяризації своєї
книжкової продукції бренд НСПУ та твори її членів. Чому ці видавництва не
роблять певних відрахувань у фонд НСПУ? Це мало б якось юридично бути
оформлено. І чому автори, котрі скористалися послугами приватних видавництв, не
просять в їхніх дирекцій кошти на пільгові путівки, матеріальну допомогу,
безкоштовне медичне обслуговування та інші потреби? Чи як за коштами для своїх
потреб – то до НСПУ, а як видатися – то туди, де це вигідніше зробити?! То в
чому ж тоді полягає членство в НСПУ? Певно, з цим питанням теж настав час
розібратися. Ніхто нікого нізвідки не виганяє. Але спільні інтереси, і не лише
корисливі, вимагають і спільних добре продуманих дій. До речі, при видавництві
НСПУ «Український письменник» нині нарешті годилося б мати повний перелік усіх
рукописів, готових для видання книг. Це значно б покращило його видавничу
діяльність, тоді як автори творів були б вільні в пошуку інших видавництв.

Ось ще один досить цікавий нюанс. Подейкують, що тираж
«Чорного ворона» на сьогодні вже сягнув третьої сотні тисяч, що досить
неочікувано для нашого часу. Правда, тиражують його приватні видавництва. А
жаль. Бо який би це був солідний прибуток для того ж таки «Українського
письменника». Обрахунки його прибутків ішли б на мільйони. Проте я все-таки не
про гроші. Це так, ніби між іншим репліка. Мою увагу привернула інша проблема.
Автора роману, Василя Шкляра, звинуватили у ксенофобії до представників окремих
націй. І хоча саме звинувачення на перевірку виявилося абсурдним, але досить
показовою при цьому виявилася позиція представників окремих приватних
видавництв, яку вони оприлюднили під час одного з телеефірів. На їхнє
переконання, юридичну відповідальність за текст несе насамперед автор, а вони
лише продукують тираж тієї або іншої книги, що законом ніскільки не заборонено.
І подумалося, що якби якийсь розумник із дурної впертості та раптом потяг автора
до суду, то нерви йому б добряче потеліпали, ще й на адвокатів неабияк
витратився б. А приватні видавці залишилися б у стороні, тим паче, якщо б точно
знали, яка насправді сила за тим позовом стоїть. Хіба що Національна спілка
письменників України ризикнула б голос на його захист подати. Не виключено, що
могло б і гіршим закінчитися. За прикладом далеко ходити не треба. Адже чи не
такі ж абсурдні звинувачення в аморальності творчості понад рік тому передчасно
довели до могили відомого українського письменника, лавреата Державної премії
України ім.Т.Г.Шев­­­­­ченка, премії «Благовіст» Олеся Ульяненка? Тож НСПУ
варто подбати про належну юридичну захищеність творчості своїх членів, та й
самим письменникам варто бути значно обачнішими при виборі видавництв для
видання своїх книг.

Сьогодні письменникам неабияк бракує творчих зустрічей із
читачами. Останнім теж не вистачає таких зустрічей. То чому б не відновити при
НСПУ роботу Бюро пропаганди художньої літератури? І це не якесь ностальгійне
повернення до традицій радянського періоду. Це просто настирна вимога часу.

Зважаючи на значну чисельну кількість своїх членів та вагу
їхнього творчого доробку, Київська організація НСПУ має право на більшу свободу
в своїх організаційних правах. І на часі їй такі права надати. НСПУ від цього
тільки виграє.

Звітно-виборних зібрань один раз на два роки для Київської
організації та один раз на чотири роки для НСПУ в наш швидкоплинний час уже
недостатньо. Подібні звіти про їхню роботу повинні відбуватися щорічно. І в
такому випадку не обов’язково робити багатозатратні зібрання. Для цього варто
скористатися бодай послугами тієї ж «Літературної України». Так доцільніше. Та
й оперативніше. На загальні зібрання в першу чергу необхідно виносити
найактуальніші проблеми і доходити консенсусу тільки після гострої відкритої
полеміки, від якої в стінах Будинку письменників НСПУ ми вже давно, на жаль,
відвикли. Пора активно перебудовуватися. Або ж НСПУ втратить свою доцільність.
Але в цілому програє насамперед творча справа. І Україна. І це найтяжче
усвідомлювати. Тому миритися з цим аж ніяк не можна.

 

Січень 2012 року

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!