«По тобі і мені…»

158

До роковин смерті Леоніда Талалая

Закінчення. Початок у ч.ч. 12, 13.

Мені довелося багато чути про Леоніда Талалая, його життя,
його характер, його поезію… Одразу після смерті одне з видань написало
абсолютно безглузді думки з приводу особистого життя Леоніда Талалая. Це було
зроблено з подачі пана (…), як розповіла мені після довгих моїх погроз
журналістка, що робила матеріали. Чому в газеті вирішили, що пан (…) знає
краще Талалая, ніж його близькі друзі, з якими він дружив півжиття, чи,
скажімо, родичі?! Нехай скаже спасибі пан (…), що я не заявила в міліцію за
сексуальне домагання, яке з його боку було неодноразово, про що я скаржилася і
Талалаю. Він розмовляв із ним дуже інтелігентно, очевидно, якщо ці розмови не
дали результату. Чому моїм батькам приходили листи, де говорилося (цитую): «від
неї втрачають розум не тільки старі письменники, але й молоді». Він цих листів
мої батьки дуже хворіли, у тата почалися проблеми із серцем. Але звідки така
інформація? Що ці люди тямлять про моє життя? Моя мама чудово знала, що лише у
20 років я зустріла своє перше кохання, цей хлопець пропонував мені одружитися.
Але не судилося. Тому, коли мене вперше побачив Леонід Талалай, я мала розбите
серце, довго відходила від тієї драми, як мені тоді здавалося.

Мій гріх – це любов до чоловіка, який нікому не був
потрібен. Це я побачила з різних деталей. Скажімо, ковдра, на якій він спав,
була такою старою і несвіжою, що з неї просто вивалювалася вата, постіль майже
просвічувалася від старості, я вже не кажу про одяг тридцятирічної давності або
із гуманітарки. Зараз на дачі висять сорочки, краватки, штани, які він кілька
разів одягав. Я купувала йому одягу більше, ніж собі, і отримувала від цього
задоволення, бо дуже люблю купувати чоловічі речі.

Згадую Кальдерона «Життя є сон». Сном мені здалися ці роки.
Вже немає Леоніда Талалая, вже підріс його син, вже кілька разів змінилося
листя на деревах, зацвітали і оцвіталися квіти. Але мене чомусь не полишають у
спокої, хоч я нікого не чіпаю та й не чіпала ніколи. Спершу вигадували, що я
маю коханця професора, який за мене пише дисертацію, що я відьма, яка у подушки
на дачі кубла позапихала, а вони від сирості і старості псувалися, говорили, що
я хочу забрати київську квартиру (той, хто це вигадував, очевидно, людина
неграмотна і бідна: як можна забрати квартиру, не будучи в ній навіть
приписаною?). Син? Звісно, я ж мала злий і підступний план, аби народити сина і
забрати квартиру. Та син не буде знати навіть про існування тих людей, котрі у
ній живуть! Леоніда Миколайовича так були замучили цією квартирою, доки я
народжувала дитину, примусили зректися. Він 
взагалі хотів виписатися з квартири, але я не дозволила: «А якщо, не дай
Боже, завтра потрапите у лікарню чи нещасний випадок… Вас жодна лікарня не
візьметься лікувати без прописки? Я добре знаю такі ситуації. Тому цей ваш
романтичний героїзм нікому не потрібен. З’явиться у нас житло, тоді
випишетеся».

 Говорили різне, але
коли  почали «бити» по найболючішому
місцю – дитині, Талалай не знав, що робити. А хто ж тут не зап’є? Хіба що
жінка, у якої на руках мале дитя… Безгрошів’я можна пережити, але бруд і
наклепи  пережити важче. Після смерті
пустили плітку про існування передсмертної записки, якої не було. Першими, хто
зайшов у кімнату Леоніда Миколайовича після трагедії, були міліціонери, які
встановили, що смерть – нещасний випадок. Леонід Миколайович напередодні смерті
мені телефонував і говорив: «Щоб я не говорив на тебе, але хочу, щоб ти завжди
пам’ятала, що перше – це те, що я тебе люблю. І це головне. Ти сильна, ти все
можеш витримати, а я більше не витримую. Ті, хто могли нам з тобою допомогти,
ніколи цього не зроблять. До них звертатися не має сенсу. Я вже втомився
стукати туди, де перед моїм носом зачиняють двері». Так, ці слова схожі на
прощання, але останній місяць Леонід Миколайович був у такому стані через всі
ці плітки із сином, через накручування, що я вже не могла справитися із
ситуацією. То він телефонував у нормальному стані, через п’ять  хвилин був розлючений, знову через п’ять
хвилин просив пробачення, а потім знову був несамовитий. Перекручував мої
слова, вигадував те, чого не було. І так цей останній місяць його життя було
щодня. І мої батьки і я заспокоювали, умовляли, аби він кинув пити. Пробувала
сваритися, але потім поклалася тільки на Бога. І мало хто може уявити, у якому
стані була я. Моє життя більше перестало належати мені, усі вирішили, що мають
право лізти мені у душу, плювати туди. Те, що Талалая проти мене хтось
накручував, це було очевидно, бо одного разу він запив і почав звинувачувати
мене в тому, що я його хочу отруїти. У мене на руках – однорічна дитина,
щоденне прання, варіння, прибирання. Я розплакалася, прийшла до сусідки: «Було,
що він пив від того, що його накручували, що я хочу забрати квартиру. Квартиру
він відписав доньці. Тепер хтось накручує, що я хочу отруїти. Я вже не витримую
таких звинувачень. Коли не п’є – все нормально, а коли запиває – починається
кошмар. Але запиває тому, що його накручують». Сусідка, махнувши рукою, мовила:
«Мій теж, буває, бовкає дурню. Це у них, мабуть, клімакс починається!
Проспиться і не пам’ятатиме, що говорив». Так і було до наступного разу. В
останній місяць свого життя, коли безпросвітно пив, Талалай почав говорити, що
повіситься, аби мені не дісталася квартира, якої ніхто не давав. Спершу я
плакала. Плакала від того, що він про 
мене так низько міг подумати з подачі доброзичливців. Ці
погрози-звинувачення були по телефону, але коли побачила Талалая, лише
усміхнулася і сказала: «Леоніде Миколайовичу, розбити вазу із тонкого прозорого
кришталю дуже легко, але ж її потім не врятує навіть супер-клей. Ви п’єте і
заявляєте, що я вас використала, але що я від вас, крім дитини, маю? Ви
дорікали, що я вас хочу вбити, що я хочу забрати квартиру, якої вам ще не
дали.  Вам щось хтось вигадує, нашіптує,
а ви ці всі недолугі і жорстокі для люблячого серця речі говорите, не
соромлячись. Я терпіла це кілька років, але вже втомилася. Якщо ви не хочете
жити зі мною, я нікого не тримаю, знайдіть собі жінку свого віку, у якій ви не
будете сумніватися, розлучайтеся, у мене на це часу немає – на моїй шиї мала
дитина, яка постійно хворіє, домашні клопоти, навчання та робота. Коли я вперше
сказала своїм батькам, що люблю вас і хочу бути разом, батьки були проти
налаштовані. Але тоді я сказала (юнацький максималізм!), що в іншому випадку я
не буду жити. Зрештою, після народження сина вас прийняли усі мої родичі.
Більше того, усі мої родичі завжди підтримували вас, а не мене. Якщо я
пред’являла претензії, що сама виховую сина, що ви рідко приїжджаєте, то вони
завжди знаходили аргументи, аби вас захистити, хоча ви не потрудилися, аби ваші
родичі хоч раз зі мною заговорили, крім того випадку, коли ваша сестра заявила
мені, що щодня ходить на могилу батьків і молиться, аби ми розійшлися (не
зважаючи, що я вже тоді була вагітна). Мої батьки чудово знають, що так, як я
любила вас, я не любила нікого у своєму житті. Зараз мені 28. Я замучена
домашніми клопотами, звинуваченнями, постійними інтригами. Зрештою, я у вас
нічого не прошу, лише спокою. Давайте будемо нормально спілкуватися. Після
народження дитини у мене вляглися усі пристрасті, лишилася до вас ніжність. Але
й цю ніжність ви постійно викорінюєте своїми безглуздими звинуваченнями
напідпитку. То ви поводитеся нормально, через п’ять хвилин ви пред’являєте нову
претензію. Я молода людина, закінчу навчання, куплю і квартиру і все інше, але
мої почуття, які ви нищите, не повернуться ніколи. Я не збираюся перед вами
виправдовуватися, бо за мною немає вини». Коли ми обговорювали ситуацію, він
усе розумів, навіть підсміювався над тим, говорив, що крім нас у нього нікого
немає, що крім моїх батьків і мене йому ніхто не принесе на день народження
подарунка. Ми розуміли, що ці плітки, які гуляли протягом п’яти років, фактично
зруйнували наше життя. Спершу ми трималися, але проживання у різних містах (а я
завжди буду там, де комфортно моїй дитині) породили недовіру. Хоч я завжди під
прицілом батьківського ока, а ви живете сам. Я людина терпляча, але можу у
різкій формі висловити своє незадоволення, якщо мене допекли, але через
півгодини я вже забуваю, про що сварилася. Кожна сварка для мене – це ніби
кінець світу, тоді гасне сонце, небо падає на голову і я втікаю. Я втікаю на
грядки, до квітів, або йду побігати. Леонід Миколайович теж міг такого
наталалаїти, що йой. І теж любив утікати – на риболовлю, але теж швидко
відходив.

Що сталося тієї зловісної ночі, з 18 на 19 червня 2012 року,
я не знаю, не хочу брати гріха на душу, аби щось стверджувати чи спростовувати.
Кожна людина має свою дорогу, яку має пройти. У нього – своя дорога, у мене –
своя.

Дехто позаочі говорить, що я хочу нажитися на творчості
Талалая. Сам Леонід Миколайович не нажився на своїй творчості, що говорити про
мене?! А якщо й буде якась книжка, то з нашими смішними гонорарами моя дитина
не розживеться, якщо його їй виплатять, так що не має чого заздрити. Колись про
це сам Леонід Миколайович мене попереджав: «Мені тебе, Танечко, шкода. Колись,
після моєї смерті, мене чіпати ніхто не буде, а ось тебе можуть зачіпати». Він
чудово знав, хто це буде робити. Я сказала, аби не переймався цим питанням, бо
ті, хто буде мене чіпати, – що посіють, те й пожнуть.

Леонід Миколайович ніби у воду дивився: образи, приниження
не припинилися і після його смерті. Дехто обливає брудом мої спогади на
«Літакценті», дехто пліткує, а мені показує своє янгольське обличчя, дехто
безсоромно лізе у моє життя, даючи непотрібні поради, кого мені треба обирати в
чоловіки і як жити, дехто пише нісенітниці, дехто зачіпає дачу. А цим добрякам
я хочу сказати, що від Талалая, крім дитини, я не маю нічого, так що не зліться
і не заздріть, я собі нічого не випрошувала. Леонід Миколайович відписав сину
все, що належало йому на момент його смерті, як сказано у заповіті. Виросте
Богдан і сам вирішить, кого запрошувати на дачу, продавати її чи збудувати там
свій дім. Така була остання воля людини, і я зроблю все, щоб ця воля була
дотримана. Я поклялася на могилі, що наша дитина не буде обділена, я зроблю
все, щоб у сина було все необхідне. 

Хочу сказати про ще оди момент. Мене неприємно здивували
думки Петра Сороки, який, наскільки мені було відомо з вуст Леоніда
Миколайовича (я переглядала листування Сороки і Пагутяк) дружить із його
колишньою дружиною. Так ось… пан Сорока, зауваживши, що немає особистої
неприязні до покійного, все ж таки лише після його смерті висловив думку про
те, що він не сприймає Талалаєву творчість. Нічого проти не маю – маєте право
на свою думку. Але ж Ви назвали Талалаєву книжку неправильно, більше того, не
просто неправильно, а ще й перекрутили гидко, обізвали, можна сказати, тому
виникають сумніви, що Ви її взагалі читали. Але якщо Ви, пане Петре, написали
неправильно назву навмисне, то логічно виникає підозра, що тут є щось все ж
таки особисте, хоч Ви й підкреслили навмисне, що особистого немає. Ви можете
сприймати чи не сприймати чиюсь творчість, це Ваше право, але не пишіть за
принципом «нравиця-не-нравиця». Який стосунок має до літератури Ваша
суб’єктивна оцінка його «щастя»? Не Вам, пане Петре, судити людей за їхні
гріхи, і стверджувати, хто за що і чим поплатився. Життя закінчується не
завтра, як писала одна російська поетеса, Ви не знаєте, у якій ситуації завтра
опинитеся Ви чи Ваші діти. Іноді сам собі ради не можеш дати, а що говорити про
душу іншої людини – яка, мов темний ліс? Перечитайте Біблію: з розіп’ятим
Христом лишилася тільки мати і повія. Я теж маю за що ображатися на Леоніда
Миколайовича, хоча б тому, що змушена була вигадувати для сина історії, чому
так рідко він бачиться із татом. Але Талалая вже немає, немає і образ. Вони
зникли. Лишилася тільки ніжність – до Поета, до чоловіка, до батька, до людини…
Я до останнього свого подиху буду його захищати, бо я знаю, хто Він. І як Ви
гадаєте, пане Петре, чому я вже рік після смерті людини змушена писати оці
виправдання Талалая, чому не дають його душі спокійно спочивати, а мені відійти
від цього жаху?! Навіщо ці дописи під моїми спогадами? Я нікого не чіпаю, я роблю
те, що маю робити по закону. Комусь полегшає, якщо й мене не стане? Ці
звинувачення безпідставні для цього робляться, іншої мети я не бачу. У мене
міцна нервова система і я не опущуся рівня базарної баби (хоч серед цих
базарних баб є набагато більше мудріших жінок, ніж серед членів Спілки).

Талалай дійшов до того віку, коли людину мають поважати
здобутки.

Він виконав свою місію, інакше – Бог його б не забрав.

Він ніколи не зраджував себе. А чи можуть цим похвалитися
інші? Його остання збірка є віддзеркаленням сучасної Україні; безпритульність,
яку було відчутно у його текстах ще до того, як виникла назва книжки, є
безпритульністю кожного з нас, незалежно від статусу, статі і статку. Іноді
ідеш землею, говорив Леонід Миколайович, де все меншає України, де її
зацьковують, де нищать її святині, і стає моторошно… Талалай відчував себе
чужим у цій країні. Порятунок поета – в іронії. Іронія, якою рятувався Талалай,
не може рятувати безкінечно; приходить час, коли виникає порожнеча, яка ковтає
у свою чорну прірву безнадії. Безнадії на зміни, бо ти у цій країні не
відчуваєш себе тим, ким ти є, а лише «ніщотою», якою легко гратися, пропонуючи
шматок хліба. А безнадія, як писала провидиця Ванга, страшний гріх, який
призводить до саморуйнування. Ось так ми руйнуємося поволі. І якщо цей процес
не зупинити, виживуть тільки негідники, які самі себе позагризають.

Леонід Талалай для мене лишиться геніальною людиною (маю
право на свою думку), одним і найяскравіших Поетів свого покоління, бо кожен
рядок оплачено дорогою ціною.

Леонід Миколайович дожив до віку і внутрішнього стану, коли
нагороди не важливі. Якось йому сказали, що висувають його на  «Людину року». Мене здивувала його реакція:
розсміявся, а потім сказав, що вийшов із того віку, аби гратися медалями чи
статуетками.

На дачі, у той чорний день, у мене вирвалися абсолютно щирі
слова прощення до його доньки, до його колишньої сім’ї, але згодом я побачила,
що ці люди так мене й не зрозуміли.

Є річ, про яку я жалкую: коли бачила Талалая востаннє, хоч
як зупиняла, аби він побув із Богданчиком ще трішки, просила, аби сів на
електричку, яка їде пізніше, але він сказав, що пізніше не може, бо важко буде
добиратися до дачі. Пам’ятаю, як Богданчик босоніж вибіг у коридор за Леонідом,
не хотів, аби тато їхав. Тоді Леонід Миколайович обернувся, усміхнувся,
піднявши руку, мовляв, до побачення, до зустрічі, побачимося на дні народження,
Богданку.

Леонід Миколайович був світлою людиною попри всі свої темні
думки. Він часто повторював: «Усе життя я намагався розгадати час. І зрозумів,
що насправді я живу лише тоді, коли люблю і коли пишу»…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!