«По тобі і мені…». До роковин смерті Леоніда Талалая

437

“… із смертю кожної
людини малішаю і я, бо я єдиний з усім людством, і тому ніколи не питай, по
кому подзвін – він по тобі.”

Джон Донн

 

А по кому цей подзвін
спада в тишині?

– По тобі і мені,

по тобі і мені.

Леонід Талалай

 

Зі смертю кожної людини стає самотніше на цій землі.
Розумієш, що тепер зустріч із дорогою тобі людиною можлива лише на фото,
відеозаписі, у тих речах, які він любив, яких торкався, в одязі, який ще
зберігає його запах, ця зустріч можлива, коли йтимеш лише тими дорогами, якими
колись ходили разом… Світ ми бачимо предметно, відчуваємо через його тепло і
холод, біль і радість, через запах, дотик, за якими стоїть невидиме – емоція,
відчуття, почуття, душа, біль… Ми любимо «тіло» за його «наповнення» (моторошно
звучить!) – душу. Мені не дає спокою оте відчуття, що виникло в ту мить, коли я
бачила бездиханне тіло рідних мені людей. Мене з дитинства охоплював жах, коли
проводжала людину в останній шлях: втрата, біль, розпач, приреченість від
власної (людської) безпорадності і беззахисності. З дитинства прагнула
зрозуміти, як і Леонід Миколайович, що є смерть, що є життя, для чого світ,
коли «з попелу ти народився, у попіл повернешся», коли усе, що ти робиш, чим
живеш, помре разом з тобою? Для чого земля, для чого сонце, трава, для чого
людину спопеляє і висушує ненависть і злість, для чого тримає на світі,
допомагає пережити приниження, навіть іноді тортури, любов?! Коли я торкнулася
бездиханного тіла Леоніда Миколайовича, воно мені безмовно сказало: «Це тіло,
яке не відчуває, не плаче і не радіє, яке не любить… Бо це вже не я. Довгий час
я тобі казав, що в моєму серці оселилася ти. Але тепер прийшов час, коли я
зможу жити тільки у твоєму серці». У рідних рисах обличчя для мене, для живої,
не було ознак земного життя, була лише холодна рука, у яку так хотілося
втиснути свою теплу руку, ніби це змогло б оживити, воскресити. Натомість його…
присутність з’явилася у повітрі, у просторі. Ця присутність відчувалася скрізь.
Здалося, що Леонід Миколайович «перемістився» з одного простору в інший, що він
бачить, чує, навіть торкається, але його доторки не відчутні, і водночас його
погляд відчувається так, ніби дивиться жива людина, якої просто не видно, аж
оглядаєшся. Я іноді оглядаюся й досі з відчуттям його погляду на собі. І це відчуття
є для мене – його присутність у моєму житті.

Продовження. Початок на 1 стор.

 

Г

отуючись до поховання, їхала ранковою електричкою до Києва,
три дні не спала, але на межі сну і реальності примарилося, ніби Леонід
Миколайович, усміхаючись, показує мені вірш і говорить: «Глянь, я написав
Богданчикові вірша!» У цьому напівсні я прочитала цього вірша і невимовне тепло
і ніжність залило груди. Через мить було додано, але вже безмовно: «Бог є
любов». З трьох років я знала молитви, вірила в Бога, цього мене навчила
покійна бабуся, тому те, що Бог є любов – не було для мене новиною, проте
відчуття цього на рівні вищому, неосяжному тілом і розумом, прийшло саме в ту
мить. Бог є любов. Здається, то є проста істина. Але що таке любов? Я часто
думаю, що ж Бог заклав у людину, аби вона, мала і ница, осягнула, що є любов.
Для мене любов – це невимовна душевна ніжність, душевний трепет, це те, що не
порівнюється тілесними насолодами, і здається, що її не можна відчути, будучи
людиною на землі, лише на мить можна наблизилася до цієї любові. Щось подібне я
відчувала у тому сні, і це відчуття відлунюється в моїй душі, коли згадую цей
сон.

Якось Леонід Миколайович сказав: «Я боюся одного, що після
смерті наші душі один одного не впізнають. Я тебе завжди пам’ятатиму молодою. А
чи впізнаю я тебе, коли ти постарієш, коли прийде час зустрітися там?». Я
намагалася пожартувати: «Не переживайте. Я вас упізнаю!».

На жаль, я ніколи не була знайома з батьками Леоніда
Миколайовича, але мені здається, якби була жива його мама, вона б обов’язково
нас підтримала. На той час (царство їм небесне) батьки Леоніда Миколайовича
відійшли в інший світ. Але Леонід Миколайович мене з ними «познайомив» – в
одому зі своїх снів. Мені снилося, як ми 
Леонідом Миколайовичем сидимо за столом, на якому є що пити і їсти. А
поряд сидять літні чоловік і жінка. Усі радісні, про щось розмовляємо і на душі
від цього тепло і затишно. Лише проснувшись, я зрозуміла, хто сидів зі мною за
столом. Зрозуміла, бо на єдиній світлині, яка збереглася у мене, – мама і тато
Леоніда Миколайовича. Саме ці люди у моєму сні сиділи зі мною за столом. Іноді
мені здається, що очима нашого сина на мене дивляться усі наші померлі родичі і
сам Леонід Миколайович. Мабуть, оце і є оте вічне життя, яке ми продовжуємо на
землі – у дітях, внуках, правнуках…

Леонід Миколайович був переконаний, що саме на землі є пекло
і рай. Пекло іноді ми влаштовуємо самі собі, але частіше нам його влаштовують
інші, за що потім самі розплачуються. Рай – у любові, у допомозі ближньому.

Про своє дитинство Леонід Миколайович розповідав багато.
Часто й сама запитувала про його родину, бо мені було цікаво, де і як він ріс,
у яких умовах гартувалася його особистість, відчуття і світогляд. У думках
проживала його життя разом із ним – із голодним дитинством, із опроміненою
тяжкою хворою юністю, із принизливою старістю… У нашій країні така старість –
це старість людини, яка чесно прожила життя, а не тієї людини, яка не
працювала. Скажімо, моя бабуся, яка померла незадовго до Леоніда Миколайовича,
у 32 роки лишилась вдовою і не вийшла більше заміж, бо мала на руках мою маму,
якій було півтора роки, і тітку, якій було вісім років, боялася, аби її доньок
ніхто не скривдив. Моя бабуся чесно прожила життя, вона все життя у спеку і в
мороз пропрацювала біля овець, рубала дрова, обробляла город, не говорячи вже
про елементарні речі – забити цвяха, принести води тощо. Мабуть, її рятувала
лише віра в Бога і любов до дітей, згодом – до внуків. У шістдесят вона ледве
ходила, спираючись на костур, бо мала підірване здоров’я, але за свою пенсію
могла лише животіти. Добре, що в неї були доньки, які її доглядали. І таких
людей, як моя бабуся, більшість в Україні. Моя бабуся любила співати, читати,
знала напам’ять багато віршів. Вона була простою скромною жінкою, яка любила
освічених людей. Здавалося б, що може бути спільного у цієї непомітної тихої
жінки і відомого українського поета? Спільною є злиденна старість. Чи можливо
хтось винуватить мою бабусю в тому, що вона, будучи випрацюваною і хворою, не
лазила, вибачте, навшпиньки на роботу? Леонідові Миколайовичу доводилося теж
багато працювати з дитинства, як і всім дітлахам його віку, але – на його щастя
чи горе – Господь дав дар писати. Ніби це заняття фізично і нетяжке, але це
дуже тяжка психічна робота. Кожен пише по-різному. В літературі Талалай
працював, як кажуть москалі, «наізнос». 

Ходить і по сьогодні багато розмов, мовляв, Талалай був
альфонсом, він не хотів працювати, хтось говорить, що поет був щасливчиком, що
його незаслужено вихваляють, що він посередній поет і т.п. Але, мабуть, мало
хто знає його долю.

Леонід Миколайович новонародженим ледве не помер. Захворів
дизентерією, і лікарі сказали, що дитина не виживе. Мати й сорочечку вже пошила
для поховання, але малий Лесик (Олексій – саме так його називала мати Марія)
вижив. 

Одного разу, втікаючи від бомбування, мати впала на Лесика,
перелякалася, бо думала, що задушила сина, але лихо, на щастя, минулося.

Любов до слова у нього проявилася у ранньому дитинстві.
Леонід Миколайович не в одному інтерв’ю згадував, що у хаті не було жодної
книжки. Першу він купив у сільмазі на гроші, які нащедрував. Сподіваючись
прочитати казки, від дорослих почув розчароване «Це посібник з вирощування
кукурудзи». Але така маленька прикрість не відбила бажання шукати книжку з
казками.

Можливо, у майбутнього поета було б «все як у всіх», якби
його батька не звинуватили у націоналізмі. Його батькові Миколі доводилося
кілька разів відчувати своєю спиною дуло рушниці. І під час кількох розстрілів
лише дивом вдавалося залишитися живим, втікаючи з полону.

На третій день після того, як забрали батька, згадував
Леонід Миколайович, з погреба Талалаїв покрали картоплю і все їстівне (до речі,
світ не змінюється, адже після смерті Леоніда Миколайовича обікрали й дачу:
забрали новий насос, який він перед смертю поставив, та ще деякі речі, перерили
папери в столику, де лежать документи, які були в мене). Із цього моменту у
нього з’являється відчуття незахищеності, яке переслідувало його скрізь: син
ворога народу не мав права на спокійне, увінчане дитячою безтурботністю, життя.
Матір вигнали з колгоспу, дітей – із дитячих ясел. Дехто з дорослих перестав
вітатися, а сусідським дітям забороняли гратися з дітьми неблагонадійних.
Леонід Миколайович з меншим братом Миколою не ходили в дитсадок, бо їх вигнали
– як дітей націоналіста. І вже тоді у його дитячому серці це ставлення людей
залишило глибокий слід, у нього почала формуватися недовіра до світу, до людей,
йому постійно здавалося, що його зневажають, його звинувачують у якомусь гріху,
про який він навіть не знає до пуття. Проте все своє життя Леонід Миколайович
прагнув довіряти людям, бо мав внутрішню силу.

За словами Леоніда Миколайовича, без батька були тяжкі часи.
Їсти не було чого. У матері на руках лишилося троє малих дітей, яких потрібно
було годувати і доглядати. Меншу сестру Лесик із молодшим братом Миколкою прив’язували
до ліжка, ставили їжу, а самі йшли на пошуки харчів. Якось їх із Миколою мати
відіслала у колгосп до сусіднього села по колоски, пошивши торбинки з
наволочок. Хлопчаки знайшли на полі трохи колосків, які залишилися після збору
врожаю, і старанно поскладали їх у торбинки. Дорогою додому їх зустріла машина,
з якої вийшов пузатий наглядач і відібрав у дітей назбиране. Діти заплакали,
проте, аби хоч якось помститися пихатому наглядачеві, заклали дорогу
деревинами, щоб коли машина їхала назад, так хоч підскочила.

Бабця Леоніда Миколайовича по батьковому роду мала прізвище
Дорошенко. Є вірогідність, що вона могла бути нащадком відомого козацького роду
Дорошенків, проте сьогодні це припущення практично неможливо довести чи
спростувати за відсутності багатьох архівних документів, які з часом зникли. Як
розповідав Леонід Миколайович, баба Дорошенчиха була скупа, не любила матір, бо
та була з небагатої родини та ще й трохи старша за батька. І дітей відповідно
теж недолюблювала, часто сварилася. А батьків батько був із простого
селянського роду, добрий і щедрий, любив дітей. За батькової відсутності дід
частенько, аби не бачила баба, давав малому Лесикові гроші чи продукти зі
словами: «Віднеси мамі!». Дід мав лагідний характер, проте водночас був
індивідуалістом. У той час, коли всі наймалися на роботу до панів, він жив з
того, що працював сам на себе, бо не терпів зверхності і неволі. Дід часто
ходив на риболовлю, займався мисливством, працював теслею. Леонід Миколайович
був схожий на свого діда не тільки зовні: він не любив керівників, не хотів і
сам бути керівником, не прагнув роботи, яка передбачає ситуацію, аби «тобі
підкорялися чи ти підкорявся». Саме дід читав із малим Лесиком книжки і
вигадував казки. Ось що Леонід Миколайович написав в одному із своїх рукописів:
«Коли закінчувалася казка, дідусь як правило повторював «ось і казці кінець, а
хто слухав – молодець». Але молодцем я себе не відчував, мені ставало дуже
прикро, що казка закінчилася і більше нічого не буде. Тому я намагався заснути
раніше, ніж закінчиться його вечірня казка, а наступного вечора просив
розказувати все спочатку. Я не міг змиритися, що казка закінчується. Казка має
продовжуватися і продовжуватися. Я хотів казки, в якої немає кінця і думаю, що
всі діти мріють про таку казку, і певне, така казка існує. Може, і мій дідусь
знав таку казку, саме таку мені розповідав, але втомлювався, і щоб самому не
заснути, першим обривав її отим «ось і казці кінець». Саме дід брав його на
нічну риболовлю, навчив будувати вимостки, не заходячи у воду, вчив усьому, що
було необхідно знати для того, аби вижити. Спогади про дитинство, про казки під
відкритим небом біля води, яскраві зірки, що зривалися за обрій, ці моменти з
дитинства залишили у пам’яті Леоніда Миколайовича особливий слід. Тому він так
любив риболовлю. Сидів над поплавком, споглядав у далечінь, запаливши цигарку.
Леонід Миколайович часто пригадував діда, котрий тоді, у складні моменти його
життя, замінив батька, його чоловічу турботу, тепло.

Мати Марія для Леоніда Миколайовича завжди була особливою
жінкою. Чорнява, тиха, мала лагідний характер… Він любив її стриманий норов, її
нелегку долю. Кожного разу, коли він згадував про матір, у голосі тремтіла
ніжність. Пригадував, що мама часто співала: «А молодість не вернеться, не
вернеться вона…», адже раніше люди в радості і в горі жили з піснею. Вона мала
дивовижний голос. Її навіть запрошували вчитися, проте покинути дітей заради
навчання вона не могла.

Мамин батько на прізвище Дудка був освіченою людиною і
музично обдарованим, керував церковним хором і робив сопілки, мав незвичайні
здібності – вмів визначати наперед погоду і навіть знав дату своєї смерті (якщо
я не помиляюся, то саме цей дід у страшний голодний час, коли сім’я ледь
животіла з голоду, зібрав усі коштовні речі, які були в домі, і привіз із міста
пива, яким відпоїв родину, врятувавши від смерті).

У Леоніда Миколайовича був дар не тільки поетичний, але й
дар передчуття своєї долі. Дар проявлявся у знаках – снах, відчуттях. Ще
задовго до нашої зустрічі, як він розповідав, снився йому сон, ніби він летів
до Бога, його піднімало світло. Але Бог сказав, що йому ще не час і повернув на
землю, хоча він вже готувався до смерті, бо здавалося, що життя скінчилося.
Була порожнеча, яку нічим було заповнити. «Я тоді зрозумів, що я ще не все виконав
на землі, що є ще щось, що маю зробити», – сказав Леонід Миколайович, коли
переказав мені свій сон.

Не могла не лишити сліду в душі майбутнього поета ще одна
трагедія. Лесик часто із братом Миколою та сусідським хлопчаком плавали на
човні. Але одного разу зненацька човен почав наповнюватися водою – у ньому діти
помітили дірку. Лесик і сусідський хлопчик вміли плавати, а ось Микола не вмів.
Лесик із сусідом вистрибнули з човна і, наказавши Миколці сидіти незрушно,
побігли за допомогою. Коли діти привели дорослих, хлопчика вже не було. Він
намагався вилізти із човна і перевернув його на себе. Ця трагедія і душевна
травма не давали спокою Леонідові Миколайовичу протягом всього життя. Звідси
походить і його страх мати відповідальність перед важливим, страх не змогти
подолати в собі свій комплекс вини, комплекс, який потім був у підсвідомості
вже дорослого чоловіка, не дозволяючи йому повноцінно жити. Бути дорослим,
тобто брати на себе відповідальність за щось, за когось, ніби за чиєсь життя,
означало переживати ситуацію смерті свого брата, якого він не зміг врятувати.
Коли його звинувачували в чомусь, він займався самобичуванням, і в ці моменти
проявляв слабкість. Усі наші проблеми родом із дитинства, як казав відомий
психоаналітик. Думаю, що звідси – потяг втекти від проблеми і від звинувачень,
а не від відповідальності, хоч сам Талалай іронічно писав «і нап’юсь у час
відповідальний, / бо відповідальності боюсь».

Продовження в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!