Богдан Бойчук. Кляса без вісти. –
Л.: Піраміда, 2014. – 124 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Голову нїс високо і капелюх перехилив трохи на
бік.
Очима майже благав кожного, щоби хоч подивився
на него.
Однак, на жаль, мало хто звертав на него увагу.
Осип Маковій. Дозрілий
Історія цієї збірки така.
Точніше, не збірки, а уваги до неї. Хоча, як немає уваги, не існує також
будь-чого – людини, народу, не те що якоїсь там збірки.
Колись
Богдан Бойчук робив в Америці журнал “Світовид”. Робив, точніше, укладав в
Америці, а видавав цей самий журнал в Україні не він, а Віктор Кордун. Бувало,
поставить яку-небудь людину, народ чи збірку до свого журналу, а його в Україні
цей самий Кордун не помічає. Якось одного разу поставив Бойчук до журналу
такого собі ІБТ. Ну дуже сподобалися Бойчуку його тексти. Поставив і приїхав до
України, щоб подивитися на свій журнал і заодно на тексти ІБТ у ньому. Але їх в
Україні, а також у журналі не було. Розумієте? Україна була, журнал також, а
текстів ІБТ у ньому, поставлених Бойчуком ще в Америці, не було. Але ІБТ – не
людина, не народ і тим паче не збірка антирадянських текстів на сорок восьмому
чи якому там в біса році незалежності України, щоб його не помічати!
“Це
мене затяло”, – зауважив Бойчук, і від того відбігло трохи менше незалежних
років, аж поки вийшла його “Кляса без вісти”.
Утім,
Україна і понині там, де віз її уваги до людей, народу і збірки з поемою в
прозі, яку нині видав Бойчук. Тому що, коли ІБТ зацікавився був цією збіркою,
йому сказали нащадки чи не Кордуна, що погоди вона ані видавництву, ані самому
автору не робить.
Чи
варто казати, що це його затяло? І він вирішив поділитися з Бойчуком своєю
славою непоміченого людьми, народом і Україною автора, щоби хоч його вони
помітили.
Хоча
б в Америці.
Хоча
б Кордун.
Коли
ж до правди, то такі речі вже давно не помічають на двісті шостому році нашої
незалежності від народу, людей, України з Америкою і Кордуна з ІБТ. Бо вперед
треба дивитися ясними очима не з черепів трипільської культури з
президентськими бджолами у вухах, а суто по-європейському.
А
там, в Европі, ціла дивізія СС Галичина живе, уявляєте?
І
куди дивиться Кордун?
Коротше,
поема Бойчука саме про це. Загалом у поетів нью-йоркської школи, до якої належить автор “Кляси без вісти”, було
небагато таких поем. Ну, тобто друкованих для людей, народу і України включно
із Кордуном, які вони публікували в “Світовиді”. Або в “Березолі”. Наприклад,
“Урана” Юрія Тарнавського. У такий спосіб ці поети намагалися нагадати про себе
не тільки Бойчуку як редактору “Світовида”, який друкував Кордун, але всім
вищезгаданим рокам-неборакам тисячолітньої нашої незалежності.
“Кляса
без вісти” – це “Лемент” Алена Гінзберга і “Кохання – гаряча страва, а мені
принесли холодні тельбухи” Фернандо Пессоа. Чи Хуана Гойтисоло, неважливо. У
нью-йоркської школи взагалі все було дуже стильно. Навіть в Бойчука його
ініціяли “ББ” читалися в контексті тодішньої джинсової епохи, як “Бріджит
Бардо”.
Принаймні
сюжет поеми “Кляса без вісти” точно в стилі нового італійського кіно.
Некрореалізм, здається, чи не так? “Урана” Тарнавського – це майже те саме, що
“Амаркорд” Феліні. Суцільна абракадабра с абревіятурою, та й годі. У першому
випадку “Україні” з її людьми, народом і тисячолітнім Миколайчуком вибили
молочні зуби пантеїзму, і залишилася шекерява “Урана”, яка сміється на кутні
фікси з чергової народньої республіки неукраїнської. У другому – це ж аморе міо
Кордун, хіба ні? На зйомки до Феліні, як знати, їде герой донецької прози, коли
вже впритул не може бачити Европу з дивізією СС Галичина.
Отже,
біг пес через овес і стрибав у гречку – це сюжет поеми Бойчука, якщо
по-европейськи. Українською трохи інакше. Так само, як Парнок на козячих
котурнах у Мандельштама, мчить собі нью-йоркський поет хвилями своєї
коломийської пам’яти. Забігає до шкільної кляси, і тут починається сюжет.
Точніше,
стилістичний хід.
Майже
детектив.
Коротше,
кошмар.
Вчитель
викликає учнів, а їх немає, бо всі вони закатовані НКВД – районні, крайові і
просто зв’язкові ОУН.
Але
головне, звичайно, не сюжет, запозичений з “Мертвої кляси” Тадеуша Кантора.
Головне тут перегук з іншою, не европейською, а українською клясикою. Загалом
нью-йоркській школі можна ще й у такий спосіб спробувати промкнутися у
материкову, як-то кажуть, поезію. Тобто якщо не миттям, то Кантором не
годиться, то згадаємо Осипа Маковея. Але спочатку – Бойчук.
Учні
з його “Кляси без вісти” беззастережно “були закохані в Дзюньку Стопницьку – /
з однаковим неуспіхом. / Крім мене. / Я був закоханий у Яну Форман”, – збиває з
інтертекстуального сліду автор поеми. Утім, про
Фелю Млиньску, Зосю Заблудовску, Нютку Коґуціньску і Маню Вирвидубівну,
яким насамперед написав листівки герой оповідання “Дозрілий” Осипа Маковея,
закінчивши школу, таки слід буде нагадати.(Бо не про малу ж Берту з “Голубої
чашки” Аркадія Гайдара нагадувати!)
Причому
коли “її соски протискалися між мої ребра”, – це ще Бойчук, бо в Маковея юний
герой не кохається, а цнотливо ригає, прийшовши додому п’яний з приятельської
вечірки.
А
ще, ви будете сміятися, але згадується більш сучасна клясика. Цілком
европейська, з вищезгаданою дивізією і приятелем багатомільйонного нашого
Миколая, який схвилював не одне світовидне покоління.
Отже,
мова про Аркадія Любченка, коли він у своєму “Щоденнику”, ідучи вулицею
Сумською у звільненому від жидо-більшовиків Харкові, раптом бачить на міській
управі жовто-блакитний прапор. І звертає у бічну вуличку (Римарську, де той самий Миколай колись мешкав), не в
силі стримати душевне збурення. Те саме в “Клясі без вісти” Бойчука: “Видно,
жінка втікала, / і її догнала ґестапівська куля. / Мені зробилося погано, /
щось тиснулося до горла. / Я звернув у бічну вуличку, / побіг до глибокого яру
і вивергав”.
(Або, пригадуєте, в “Поsтебні” ІБТ: “похмільна нудьга
похмільна нудьга / мерщій з хвильового будинку ригать”).
Батько
в оповіданні того ж таки Осипа Маковея, прокинувшись серед ночі, питає в жінки,
яка підтримує обриганого синочка, що там за гармидер. І дізнавшись, що малому
стало зле (після нічної пиятики, але не від скромної вечері, якою він пригостив
його у каварні), скрушно зітхає: “То ще хлопець незіпсований – молодий… Від
одного папіроса в голові закрутилося…”
Утім, у Бойчука все погано не від пива з цигарками, а
“після нічної «акції» на жидів, / коли ґестапо доловлювало / й дострілювало”,
тому що це не проза, а поема, нехай навіть записана прозаїчним стилем. Саме
прозаїчним, чи пак побутовим, тому що поетичними ці рядки зазвичай стають тоді,
коли вимирають цілі кляси, народи, люди і беззубі українські поети. Не
обов’язково закатовані НКВД.
м. Харків