Пізня відлига

125

Про київське літературне
середовище 60–70 років ХХ століття

Продовження. Початок у ч. 12

 

Все ж таки з’явилося оце
саме середовище. І вслід за тим, попри оте поліційне цькування, поряд з Андрієм
Олександровичем Білецьким і Тетяною Миколаївною Білецькою з’являються
надзвичайно обдаровані молоді люди, поети. Серед них Іван Драч, який був учнем
Тетяни Миколаївни у всіх напрямах, у всіх значеннях цього слова. Він вивчав у
неї давні мови, він вивчав у неї нові мові. Він зацікавився Лоркою, вона
допомогла йому вчити іспанську, він цікавився великим турецьким поетом Назимом
Хікметом, і вона з ним засіла, знаючи непогано турецьку, за турецьку мову.
Вслід за тим там з’являється вся оця молода нова система української літератури
від Коротича і далі. Відверто кажучи, з усіх цих добродіїв Коротич був,
сказати, найбільш обережним, невдовзі він звідти зник … Ну, це вже sub rosa. Я
пам’ятаю 1962 рік, Фестиваль молоді і студентів у Хельсинки. У некомуністичній
країні вирішено було влаштувати цей взагалі-то прокомуністичний фестиваль, і в
журналі «Юность» з’явилася стаття Коротича про те, як вони їхали на цей самий
фестиваль; і напередодні їх напучував Микита Сергійович Хрущов. І Коротич пише
про те, що «я побачив і мудрість, і глибину цієї людини». Чесно кажучи, це був
перший жест довкола культу особи Хрущова, культу в справжньому розумінні цього
слова. Але найголовніше інше. От з’явилося це саме покоління, і влітку 1961
року «Літературна Україна», тоді «Літературна газета», що нею тоді керував дуже
добрий письменник Павло Архипович Загребельний, починає друкувати цих поетів і
тексти довкола цих самих поетів. Скажімо, ціла сторінка присвячена молодому
Євтушенку, який тоді приїхав у Київ. Я пам’ятаю, як його вітали кияни в
Жовтневому палаці. Він вийшов на авансцену, дуже ефектний і, мушу вам сказати,
що він був видатним актором тоді, він вслід за своїми віршами сказав: «Вот в
этом зале присутствует мой друг, замечательный украинский поэт Иван Драч. Он
здесь?». І, я пам’ятаю, Драч кричить десь з балкону: «Женю, я тут», махаючи
своєю парасолькою. І зал, кілька тисяч глядачів, буквально вибухає
аплодисментами, тому що тоді вони були союзниками. Починається з відповідної
сторінки Євтушенка, вслід за тим друкують вірші російських і українських
київських поетів, зовсім несхожі на тогочасну українську поезію. Теж окрема
сторінка. І нарешті, самий кінець літа 1961 року, там з’являється поема
молодого Драча «Ніж у Сонці», яку я вважаю однією із найцікавіших фабул у всій
світовій поезії XX століття. Це було написано, як то кажуть, від усієї душі.

Після 1968 року знову
українська література абсолютно входить в оте так зване одержавлення, десь на
рівні 30-х, 40-х років. Література залишалася все таки, але вона залишалася, як
кажуть метеорологи, місцями ожеледь, а місцями – відлига. Щось продовжував
писати Драч, щось продовжував писати Вінграновський, іноді дуже добрі вірші
писав Коротич, той самий Коротич, який тепер розповідає поряд з роздягненими
«ню», як належить автентично себе вести в цьому самому світі. Але, розумієте,
це були дуже талановиті люди. І взагалі, я хочу сказати вам, що всі українські
письменники потенційно були талановиті. Тому що тут був якийсь дивний інстинкт,
починаючи від доби харківських перворомантиків в дошевченківський період,
починаючи з Шевченка, і далі, від Куліша, і далі, через Лесю Українку й Івана
Франка, і червоне відродження 1920-х, це намагання щось зробити добре з
допомогою літератури. Самоідентифікація і автора за допомогою літератури, і в
надії на довколишній світ. І це виглядало саме таким чином. Десь у 70-х роках
ця самоідентифікація іноді мала місце, але як вона його мала?  Не буду говорити, хто саме, але наприкінці
70-х один добрий український письменник, фаховий український письменник, людина
дуже високої культури, гидливо відкидаючи «Літературну Україну» сказав: «Нічого
від нас не залишиться, залишиться лише грязюка, у якій блищатиме кільканадцять
діамантів Григора Тютюнника».

Пригадую 1984 рік, черговий
з’їзд КПУ, що на ньому має виступати Щербицький, і Щербицький раптом виступає
російською мовою. Мені в редакцію дзвонять якісь комсомольські лідери:
«Допоможи перекласти українською мовою наші доповіді». На тому з’їзді
українською мовою виступив тільки Олесь Терентійович Гончар.

Мушу вам сказати, що існує
трохи зверхнє ставлення до роману «Собор», але на той час цей роман був
подвигом. Тому що наприкінці 60-х зрештою не витримав Олесь Терентійович і
сказав усе, що він думає про тутешню бюрократію. Не випадково його герой,
відлітаючи з якоюсь делегацією в Індію, подумав: «Прощайте, прощайте,
бюрократи!» Ну, дісталося Олесю Терентійовичу на горіхи у зв’язку з цим самим
романом, і далі йому вже було непереливки в українській прозі. Але все ж таки
вона продовжувала своє існування. І розумієте, перший дуже цікавий роман, тобто
не перший взагалі, а перший цікавий роман Дрозда «Катастрофа» – то дуже добра проза,
але що робили з автором цього самого роману! А вслід за тим повість «Самотній
вовк», це кінець 70-х років. Шановне товариство, для мене це один з найкращих
сюжетів у всій світовій літературі. Це надзвичайно цікава фабула, яка
розповідає про те, що таке київський бюрократ-кар’єрист атомарного рангу, але,
зрештою, усе інше було зрозуміле. Вслід за тим, а точніше – перед тим серйозна
фахова проза Юрія Миколайовича Щербака, а особливо його роман під назвою «Як на
війні», 1966 рік. По-моєму, це один з найцікавіших текстів української
літератури. А потому, десь буквально за кілька тижнів до відомої події в
Чорнобилі, мав з’явитися його твір під назвою «Спалах». Мушу вам сказати, що
автора примусили змінити назву, ще не знаючи про те, що відбулося у Чорнобилі.
І, звичайно, декілька десятків шедеврів Григора Тютюнника. Тому що це була
фіксація ситуації українського села десь починаючи з 1945 року, отак приблизно
до 1971 року. Написано все це з великою любов’ю і, водночас, дуже точно.
Знаєте, в іншій літературі, в іншій прозі я і не зустрічав таких пасажів. Його
оповідання «Дикий», це середина 70-х, присвячене святій пам’яті Василя
Макаровича Шукшина, починається з того, що неділя, селяни стоять біля воріт і
гомонять про політику, в якій вони нічогісінько не тямлять. Ну, просто
шукшинская ситуація. Але кожна не те що новела, кожен рядок цього письменника
пробивався через страшнi цензурні фільтри. Я зустрічаю редактора «Вітчизни», а
я – літературний редактор у «Всесвіті», і добродій Дмитерко десь там на горі,
але я питаю: «Ну, то як, ви надрукуєте ті оповідання Григора Тютюнника?» Він
каже: «Я їх надрукував, але тепер жодного рядка вже не надрукую! У мене немає
сил!» А про інших авторів і говорити не доводиться.

Ніхто, перепрошую, так не
знав української, починаючи від Котляревського, не хочу ображати інших
класиків, як Михайло Опанасович Стельмах. От тільки но мені принесли збірник
статей Володимира Максимовича Піскунова, московського критика, який мені
розповів, як у 70-х роках він зустрівся з Михайлом Опанасовичем, і той раптом
йому каже: «Оце доля нас поєднала – і Росію, і Україну. І ви голодуєте, і ми
голодуємо». Але, перепрошую, резонанс цієї самої фрази відчувається у його
прозі щонайбільше, ну, може кільканадцять разів. І, водночас, я пригадую, десь
друга половина 70-х років, Солженіцин уже в Цюріху, і раптом виявляється, що в
журнал «Вітчизна» приніс Михайло Опанасович роман «Чотири броди», що в ньому
розповідається про те, як голова в 1932 чи на початку 1933 року уже бачить, що
відбувається з його колгоспниками, і віддає, рятуючи їх, якийсь дорогий фонд
сім’яний, і його біля села зустрічає міліціонер і каже: «Мене вже прислали за
тобою, отже тікай. Ти мене не бачив, я тебе не бачив». І вслід за тим голова
тікає в якесь сусіднє село, десь на горищі в якоїсь бабусі ховається і
знаходить там збірку старовинних дум, серед іншого про тих самих азовських
братів, які зрадили свого брата. І далі ця проза контамінується, поєднується,
монтується. Ви знаєте, то велика книга. І раптом я чую, як один із діячів
журналу «Вітчизна» каже: «Хай Михайло Опанасович їде до Солженіцина в Цюріх, і
хай там друкує ці твори». Ну, Михайло Опанасович з’являється зрештою в цій
редакції і каже: «Ну, а коли ЦК КПУ скаже, що мені можна це надрукувати, ви
надрукуєте?» «Надрукуємо, надрукуємо, – і цей же добродій каже: – Та ніколи ж
ЦК КПУ не дасть такого дозволу».

Зробили інше – весь час
примушували його переписувати, переписувати, переписувати. І Михайло Опанасович
сидів за своїм наполеонівським столом (його дружина купила стіл, який за
легендою належав Наполеону), поряд була імітація селянського тину, і
переписував, переписував і, зрозуміло, від цього проза, блискуча проза, не
ставала кращою. Щось схоже відбувалося і з Павлом Архиповичем Загребельним. Ви
знаєте,  1964 року він надрукував блискучий
роман про київських архітекторів. Коли ви хочете знати, що таке київська
субкультура тієї доби, прочитайте цей самий роман «День для прийдешнього».
Перед цим він надрукував повість «Дума про невмирущого», надзвичайно цікавий
твір, де в ліро-епічному ключі подається доля молодого командира радянської
армії, який проходить через пекло Другої світової, так само, як і Павло
Архипович.  1968 року в журналі
«Вітчизна» Юрій Миколайович Щербак друкує свій твір під назвою «Хроніка міста
Ярополя». Та це ж двійник роману  «Сто
років самотності» Гарсіа Маркеса з поправкою на ту обставину, що тоді цей роман
ще не був написаний. Це дуже цікавий твір, але не дочекалося начальство друку в
журналі «Вітчизна» цього твору і звеліло припинити друк, і він з’явився більш
менш в повному обсязі лише наприкінці 70-х – на початку 80-х років. От так
виглядала наша література.

(Закінчення в наступному числі)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!