Пізня відлига. Про київське літературне середовище 60–70-х років ХХ століття

136

Закінчення. Початок у ч.ч.
12 – 13
.

80-ті роки – це
просто лакуна, порожнеча в історії української літератури. При всьому при цьому
були ще дуже талановиті прозаїки, дуже талановиті поети, але вони заговорили
лише після 26 квітня 1986 року, коли вже не можна було мовчати. Все це
виглядало в різних вимірах. От був такий російський поет Єгор Ісаєв. Може,
колись він був добрим поетом, але він був особистим другом Раїси Максимівни
Горбачової, і його прислали на травневий з’їзд українських письменників 1986
року. Він ніс ахінею з трибуни, і слідом за ним на трибуні з’являється прозаїк
Харчук, який десь у 60-70-х роках надрукував цікавий роман «Волинь», і цей
роман, власне, призупинив його нормальне існування в літературі. І ось Харчук
виходить на трибуну, і з цього почалась українська суверенність, принаймні
літературна. Він, дивлячись в трибуну, каже: «Шановна Москва! Не присилай
іншого разу на наші з’їзди таких дурнів, як Єгор Ісаєв. Тому що у нас і своїх
дурнів багацько». Зрештою, відтоді все і розпочалося.

Але ми вже не
будемо говорити про подальшу літературну ситуацію. Скажу тільки одне: я
спочатку чекав літературних чудес після 1991 року, але раптом я побачив, що
нинішня українська література надзвичайно віртуозно говорить про суб’єктивне,
особистісне, індивідуальне начало того чи іншого автора. З усією певністю я
можу сказати, що в Україні зараз близько 
двохсот поетів, добрих поетів, переважно верлібристів, але вони дуже
зосереджені на собі. І ця література вкупі з цими вірлібристами не в змозі
вийти за межі оцього самого «я» і витворити епос якогось загальнонаціонального
існування. Не виходить. При цьому, це добрі поети. Наприкінці 60-х з’явилися
перші українські верлібристи Кордун, Воробйов.

Я вдячний
Драчеві, який вже восени 1961 року написав вірш про 12 мільйонів трупів
сталінського експерименту. Потім зясувалося, що йому цю цифру називали його
колеги по партійних інституціях, де він працював до університету. Так,
зрозуміло – це  дуже неповна цифра. Ну, і
слідом за тим йдеться про те, що ми з вами повинні до всіх цих людей
поставитися, сказати б, швидше всього зі співчуттям і повагою. Ну, як я можу
ставитися до Дмитра Васильовича Павличка? Він після моєї статті про Шевченка
виставив мене з роботи за український буржуазний націоналізм. Моя сердешна
мама, яка пройшла через арешт старшого сина, сільська вчителька зі своєю
наївністю, приїхала  в Київ шукати
правди. Вона питає мого редактора: «За що ви звільнили Вадима?» Він каже: «Бо
він у своїй статті перебільшив значення Шевченка». Сказати сільській
українській вчительці, що можна перебільшити значення Шевченка! А слідом за
тим, ви знаєте, хто написав «Декларацію незалежності України» і хто є
філологічно автором СНД? Той же Дмитро Васильович. Бачите, як сказав один герой
Джойса, історія це жах, від якого я хочу прокинутися.

Посередині
літературного процесу 40-х, початку 80-х років опинився український переклад,
найкращий у світі. Це, звичайно, комплімент українському літературному процесу,
але це і свідчення катастрофи, яка відбувалася в Україні. Тому що, власне,
автентичне слово було вже настільки неавтентичним, воно настільки не мало
можливості до якогось свого здійснення, що велетенські, колосальні літературні
ресурси пішли у бік перекладу. Це, передовсім, Максим Тадейович Рильський і
потім його соратник Григорій Порфирійович Кочур, Микола Олексійович Лукаш і,
вслід за тим, згаданий Анатоль Перепадя, що трагічно загинув нещодавно.

(Про Василя
Стуса) Ви знаєте, це, сказати б, особлива тема. Поставили цього поета в такі
особливі, пекельні умови. Таке враження, що ніби навмисне над ним здійснювали
оцей самий пекельний експеримент. Бачите, я дуже чекав, що Стус повернеться з
того самого пекла і ще щось напише. На превеликий жаль, цього не вийшло.
Звичайно, це видатна постать, абсолютна постать української літератури. Але це
постать спеціально руху опору. Розумієте, є нормальне громадянське існування, і
є ситуація, коли людина зі зброєю в руках, в даному випадку ось з такою зброєю,
– захищає свою країну, своє право на волевиявлення, але це, повторюю, особлива
ситуація. І одверто кажучи, це уже не середовище. А це особистість, це окрема
особистість, яка по суті свого середовища і не мала. І може ми колись зробимо
цикл спеціально про такі постаті, тому що вони, сказати б, дистанціюються од
довколишнього світу. Знаєте, всі ті персонажі – окрім перекладачів, про яких я
говорив – я боюсь, що вони б не витримали і п’ятнадцяти хвилин того, що було
біографією цієї незвичайної людини. Але тут ще одне – бачите, коли Шевченко був
в Орську, то в нього була, як не дивно, можливість не малювати, але писати.
Ходив біля Орська і зрештою щось записував. Коли він поїхав в експедицію
Бутакова, то на Кос-Аралі він написав неймовірну кількість тих чи тих текстів.
Ви розумієте, все те, що робив Стус, перебувало під поліційним прожектором.
Воно йому безконечно заважало. Тобто, це постать української літератури, якій
до кінця не давали здійснитися. От, справді, не просто цікаво – це не те слово
стосовно такої постаті – але як би хотілося, щоб він в якійсь спокійній
ситуації сів за нормальний письмовий стіл і щось би написав.

Не дали. Не дали
такої можливості, і, на превеликий жаль, – Україна пройшла повз цю постать.
Могли дати йому Нобелівську премію, але, бачте – це окрема тема – українська
еміграція при всій моїй повазі до неї, до її інтелектуалів, якось не
спромоглася висунути його на Нобелівську премію, а він того вартий. На
Нобелівську премію висунули Миколу Платоновича Бажана, який того вартий, Бажан
1920-х років, але сам Микола Платонович не завоював цю саму свою кандидатуру, а
от Стус – він заслуговував цієї премії. Коли ми починаємо говорити про якісь
окремі постаті, то вже очевидно, що це семантика для окремої не просто лекції,
а для якогось окремого циклу. Навіть для семінару.

От ми не згадуємо
дуже доброго українського поета Володимира Підпалого, який, власне, помирав
тому, що він, ну, не міг жити в цьому самому світі. А коли він помер, то через
два дні приїхало ГБ і фарами висвітлювало шибки його квартири, лякаючи його
вдову і маленького сина. Тому що на його похороні пролунало кілька слів, до
речі, і в промові Івана Драча, різких слів про те, хто винен у цій самій
смерті. Ну що ж, ну я на Лівому березі зустрічаю понурого офіцера КДБ у
відставці, який вів справу Гелія Снєгірьова. Гелій мені сказав перед смертю –
його ж звільнили десь за кілька тижнів до його смерті, він спаралізований лежав
у Жовтневій лікарні, так званій, як вона тепер називається? І, серед іншого,
Гелій розмовляв з цим самим слідчим і він каже: «Ну почему вы всем этим
занимаетесь? Ведь придется за все это расплачиваться». А той раптом каже: «Да,
ничего, если что-нибудь произойдет, у меня есть другая специальность. Я
корабельный инженер». Ось так. З такого ми світу.

На фото: Знаменитий
письменницький будинок «Роліт» у Києві, на розі вулиць Б. Хмельницького i М. Коцюбинського,
в якому мешкали майже всі українські літературні класики радянської доби.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!