Пізня відлига

154

Про київське літературне середовище
60–70-х років XX століття

Публікуємо (у скороченому вигляді) текст
лекції професора Київського національного університету театру, кіно і
телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, доктора мистецтвознавства, академіка
Академії мистецтв України Вадима Скуратівського, прочитаної 24 лютого 2010 року
в Києві, в Будинку учених у рамках проекту «Публічні лекції «Політ.UA».

У системі так званої світової літератури
українська література, починаючи десь із 1931 до 1961 року, в якомусь розумінні
– найвидатніше явище, але тільки в особливому розумінні. Історія поставила в ті
десятиріччя дуже своєрідний і напевне просто таки страшний експеримент з цією
літературою: вона була абсолютно одержавлена. Вона була, як кажуть соціологи,
інституціолізована в напрямі абсолютної залежності від тогочасного державного
апарату. Пізніше я буду говорити про ті чи інші анекдоти, пов’язані з цим
одержавленням. Але ви маєте зрозуміти, що жодного разу у всьому світовому
обігу, перепрошую, від сліпого Гомера і закінчуючи біжучими літературними
сюжетами, література ніде і ніколи не залежала так от держави, як вона залежала
в 30-х, на початку 60-х років.

Абсолютне, безперестанне, безнастанне,
щоденне, щогодинне, ба, навіть, щохвилинне втручання державного апарату в
літературний процес. Отак виглядала українська література десь з кінця 20-х, а
власне, десь з 1931 до 1961 року. Взагалі, це втручання в якісь хвилини
справляє на нашого сучасника враження трохи анекдотичне, але це для нас з вами
смішно, а комічного ефекту для тогочасного письменника не було. І, разом з тим,
десь починаючи з 1961 року, щось перемінилося в українській літературі.
З’явилося зовсім нове літературне середо­вище, а точніше, нарешті з’явилося
літературне середовище, що його раніше, в 30-х, 40-х, 50-х роках бути не могло.
Тому що, бачите, в одному італійському фільмі про тоталітарне суспільство
заборонено якимось тоталітарним урядом зустрічатись навіть вдвох, не кажучи вже
про трьох. В ту епоху тут, в цій країні, в цьому місті і в інших містах цієї
країни справді було дуже небезпечно зустрічатися не те що втрьох, а навіть
удвох. Звичайно, були якісь спроби, і я мушу визнати, що зовсім несподівано я
дізнався у 80-х роках про те, що письменник Вадим Миколайович Собко (взагалі-то
дуже ортодоксальний прозаїк) з 1944 року, коли він повернувся з евакуації зі
своєю дружиною, влаштовував літературні суботи, що на них приходили його колеги
і читали там ті чи ті тексти, можливо, варті того. Починаючи від Пастернака,
якого Вадим Миколайович знав усього чи не напам’ять, і закінчуючи блискучим
поетом Свідзинським, який, з мого погляду, завершує репресії проти української
літератури 1929, 1930, 1931 і далі 1941 років. Його евакуювали, і невідомо, що
вже там було, але зрозуміло тільки одне, що по дорозі НКВС просто спалило
барак, у якому були евакуйовані чи то харківчани, чи то кияни. Серед них
загинув один з найблискучіших ліриків XX століття Свідзинський. Ми не будемо
зупинятися на страшних репресіях 1931-41 років, і тема важка і, водночас,
будемо говорити відверто – вона нескінченна. Чи не щодня, чи не щогодини гинув
той чи той український інтелектуал, той чи той український письменник. А вслід
за тим залишилася жменька дуже обдарованих дебютантів 1900-10 років, одверто
кажучи, настільки наляканих, настільки заляканих, настільки принижених, що вони
зрештою далі в жодному разі не могли зробити жест в напрямі якоїсь сміливості.

От 20-й том повного зібрання Максима
Тадейовича Рильського, там його листи кінця 50-х аж до кінця 60-х, дуже
цікавого поета, поета надзвичайної культури. Але я звернув увагу, що всі без
винятків його листи на повну силу відсторонені від тих чи тих інцидентів у
тогочасному суспільстві. Ну, можна зрозуміти Рильського, який замовчував ці
інциденти. Про Павла Григоровича Тичину вже говорити не доводиться, справа в
тім, що він був дуже дискретною особою, і на нього події 1929-30-х років, не
кажучи вже про дальші, справили відповідне враження. Він залишив оту внутрішню
величезну культуру, неймовірне знання мов, чи не всіх європейських і кількох
азійських мов, знання всієї світової поезії – і водночас він боявся всього і
всього.

Можна пригадати долю інших авторів. По
війні, десь 1945 року, коли українські письменники, класики, сказати б,
повернулися з евакуації з Уфи, вони мали надію, що щось має перемінитися. Тут
ще задовго до інциденту з журналами «Звезда» и «Ленинград», задовго до підлої
рацеї Жданова, сталінського міністра ідеології, в Києві мали місце жести, після
яких, звичайно, згадані люди почувалися недобре. Ну, що говорити: от батька
президента вашої шановної Академії десь в 1947-48 році оголосили українським
буржуазним націоналістом. Що вже там таке трапилося з німцем (відоме етнічне
походження видатного українського конструктора) інженером, дослідником металу,
не знаю, але саме так. Але йдеться про інше. Рильський спробував розповісти про
своє минуле. А взагалі – Рильський це жива історія українського гуманітарного
проекту по смерті Шевченка, коли кілька студентів київського університету
святого Володимира, чи то поляки за походженням, чи то сполонізована українська
шляхта, оголосили себе українцями і такими залишалися до кінця. Приміром,
історик Антонович і філолог Тадей Рильський, батько нашого поета. Причому
Антонович на початку 1960-х років так сказав, чому виголосив себе українцем: «В
Североамериканских Соединенных Штатах я бы объявил себя в виду плантаторов
негром». І він перебував при цій самій стратегії аж до кінця життя.
Рильський-молодший виховувався у його сім’ї. І, зрештою, оце саме покоління,
яке з’явилося наприкінці XIX століття і на повну силу виявило себе, зрозуміло,
що це було молодістю Максима Тадейовича. І ось він пише поему «Мандрівка у
молодість», де він зважився конспіративно, але висловитися про цих добродіїв у
найкращому розумінні цього слова. Удар по Рильському – і, зрештою, Рильський
дистанціювався від будь-якої, хоча б частинної, внутрішньої опозиції
довколишньому світу.

Не доводиться вже говорити про Володимира
Сосюру. Мушу вам сказати, що Сосюра – це дуже цікаве явище 20-х років, коли
люди, як тоді говорили зверхньо українські інтелектуали з університетськими
дипломами, люди без освіти входили в літературу і в них це дуже і дуже
виходило. Я високо поціновую оту альбомну лірику Сосюри тієї доби. Саме
альбомну лірику, лірику у власному розумінні, а не тільки його революційні
вірші тієї епохи. Десь ще під час війни він написав вірша під назвою «Любіть
Україну», який став хрестоматійним. Наприкінці сорокових років всією вагою
тогочасний режим впав на ці доволі наївні, симпатичні рядки – і зрештою, це
скінчилося просто внутрішньою катастрофою Володимира Сосюри.

І, нарешті, блискучий український прозаїк
1920-х років Яновський був зацькований уже наприкінці 30-х років, але в 1946
році він пише твір під назвою «Мир». Це повість, у якій він дуже скромно
говорить, як тепер ми будемо жити по війні, мовляв, тепер ми будемо жити краще.
Скінчилося все це величезним скандалом, зрештою, для автора серцевим ударом на
початку 50-х років.

Можна пригадати десятки і десятки інших
інцидентів тієї доби – нікого режим не пощадив, навіть тих «добродіїв», які в
повну силу працювали на цей самий режим.

Нещодавно відомий пітерський режисер
Бортко, водночас випускник нашого театрального інституту, в своєму інтерв’ю
сказав: «Я всегда въезжал в Киев по проспекту Корнейчука, а теперь нет этого
проспекта! Кому мешал Корнейчук?». 

Розумієте, доволі дивна репліка для автора
антитоталітарного фільму «Афганский излом», відповідних екранізацій Булгакова,
Достоєвського.

Ну що ж, чоловік не зрозумів, що діялося в
тій країні, в якій він отримав вузівський диплом.

Річ у тім, що Корнійчука не чіпали,
навпаки, Корнійчук чіпав рішуче всіх.

І, раптом, на початку 50-х років… я думаю,
що цей сюжет вам сподобається, тому що є в ньому не тільки драматичне і
трагічне начало. Опера Данькевича «Богдан Хмельницький» в Москві. Так звана
декада українського мистецтва і літератури. На цей оперний спектакль приходить
такий «любитель музики», як Йосип Сталін. Диктатор в спеціальній ложі, йому
приносять на муаровому папері переклади тих текстів, що їх співає молодий
Гришко. А молодий Гришко в цей час на сцені співає передсмертну арію Богуна, що
його заарештували свої ж, тому що польські шпигуни влаштували якусь інтригу, і
він співає, дивлячись у заґратоване віконце на зорі: «Прощайте, зорі, більше
вас не побачу, і найстрашніше, коли свої своїх б’ють». Сталін все це читає і
вслід за тим «добродій», який міг зробити рішуче все, від полюса до полюса, він
не може сказати, що його зачепило в цих самих рядках, зовсім як у
гамлетівському відповідному епізоді цієї самої мишоловки – «Вогню! Вогню!»
Диктатор залишає в люті оперний театр і вслід за тим всією своєю наказовою
вагою падає на цю оперу. І один добродій з оточення Корнійчука говорив:
«Наступного дня ми сиділи у готелі «Москва» і одне одного питали, що ж
трапилося, чому Сталін так поставився до цього спектаклю, там ніби нічого
немає». А Сталін не міг сказати, власне, що його зачепило, тому що, ви самі
розумієте,  його біографія – це,
передовсім, коли так звані свої так званих своїх б’ють…

Зрештою, оце трагічне покоління ввійшло в
ситуацію після 1956 року, будемо одверті, безконечно заляканим. І воно не було
союзником того покоління, яке по тому з’явилося. А тим часом щось мінялося в
цьому світі. Я пам’ятаю, школярем  1955
року я відкрив антологію нарисів, присвячену видатним радянським письменникам,
і там і Рильський, і Сосюра, і Тичина. І раптом про них сказано таке: «На жаль,
ці поети віддали данину ідеалістичному культу особи». Розумієте, я, як той
самий «таможенний чиновник» у Тинянова, при якому вилаявся імператор Микола I,
«но чиновник не осмелился расслышать». Я так подумав: «Ну, невже про Сталіна
можна так говорити?» Виявляється, тоді вже розпочиналися відповідні сюжети, от
тоді вже в нашій пресі з’явилися фразеологізми довкола «ідеалістичного культу
особи». А  1956 року  трапилося те, що трапилося. Так от, до кінця
50-х, до початку 60-х, зрозуміло, у цій ситуації ніякого літературного
середовища не могло бути. Тому що затероризована поведінка українських
письменників призводила до того, що зрештою вони боялися власної тіні. Коли я з
ними знайомився по тому, я переконався, що вони свою надзвичайну біологічну
обдарованість, свою спеціальну дуже високу літературу й іншу культуру поєднують
з оцим самим страхом. І, зрештою, щось мало перемінитися. Тут не тільки річ у
тім, що  1955 року в Києві з’явилася
група молодих людей, які розклеювали антисталінські листівки за всіма
правилами. Ці листівки були опубліковані в Москві десь років 10 тому в
спеціальному історичному виданні. Мушу вам сказати, що ці молоді люди справили
у своїй проникливості певне враження на мене. Тепер вони зовсім не молоді люди.
Але, розумієте, їх судили, і вони отримали в березні 1956 року, якраз у розпалі
XX з’їзду, кожен свою десятку і кожен одсидів 
«від дзвінка до дзвінка». Але, повторюю, щось змінювалося. Перше
літературне середо­вище у власному розумінні цього слова зіграло величезну роль
у всій подальшій літературній долі України. Йдеться про те, що у Києві у 50-х,
60-х, 70-х роках в університеті, на філологічному факультеті, працювало дуже
цікаве подружжя Білецьких. Андрій Олександрович Білецький, син славнозвісного
філолога, літературознавця, Олександра Івановича Білецького, брат дуже відомого
українського мистецтвознавця, і його дружина Тетяна Миколаївна Чернишова-Білецька.
Це були люди неймовірної культури. Річ у тім, що з одного боку – тогочасний
тяжкий світ, а з другого боку вони без пристану працювали над собою і знали в
своїй царині неймовірно багато. Андрій Олександрович міг перекладати з 50-60
мов, включаючи екзотичні мови. Тетяна Миколаївна викладала в університеті і
латину, і старогрецьку, і новогрецьку. При цьому вона закінчила фізичний
факультет і частиною аспірантуру фізичного факультету. Але потім стала
дослідником, філологом-класиком. І, зрештою, довкола них з’являється кілька
десятків і обдарованих, і просто добрих молодих людей, яких цікавила якась
альтернативна культура. Вони починають збиратися у квартирі Білецьких, і це
було чи не вперше за кілька десятків попередніх років згаданої поліцейщини. Мушу
сказати, що абсолютно всі ці люди залишили той чи той слід в подальшій
українській літературі і культурі взагалі. Серед них Іван Михайлович Дзюба,
який був аспірантом Олександра Івановича Білецького. Юрій Миколайович Щербак,
тоді молодий лікар, письменник-початківець, а потому і доктор епідеміології, і
письменник дуже доброго рангу, епідеміолог високого класу. Колись я бачив, як з
ним розмовляв Ярослав Івашкевич. Той самий Івашкевич, який був кандидатом на
Нобелівську премію, але не захотіли дати громадянину комуністичної Польщі
Нобелівську, і даремно. І він питає російською: «Юрек! Ты чем занимаешься в
своей медицине?» А Щербак відповідає українською: «Ну, сказом на Україні».
Подивився на нього Івашкевич, погрозив пальчиком: «Юрек! Юрек!» Сказ на
Україні, ото кілька десятків молодих людей, які збиралися у тій самій сім’ї і
вже дебютували як літературознавці, як, власне, літератори, як поети, як
прозаїки, як історики, як лінгвісти і так далі. І все це скінчилося тим, що
наприкінці 1959 року в газеті під дуже емблематичною назвою «Сталинское племя»,
трохи пізніше вона стає «Комсомольским знаменем», з’явилася стаття якогось
добродія під назвою «Конец литературной забегаловки». Я потім знайшов сліди
цього самого добродія. Він друкувався як московський спецкор в газеті «Сільське
життя», при цьому він там був абсолютним лібералом, я звернув увагу, що всі
чеченські матеріали він означував «з міста Джохар-кале», а не Грозний. Тепер
він ліберал, тоді він був просто донощиком. І, власне, відповідна поліцейщина
упала на ось це саме середовище на повну силу. Але, зрештою, щось уже мінялося,
щось уже зміщувалося в цьому світі, і один із учасників цієї «літературної
забігайлівки», літературознавець Мирон Петровський, поїхав у Москву і поговорив
про свою ситуацію з Корнієм Івановичем Чуковським. Чуковський поговорив з одним
добродієм, який тепер керує Інститутом світової літератури, треба сказати, що
той добродій дуже добре себе повів у тій ситуації. Якось через Стару площу,
через Луб’янку, але, зрештою, молодих людей залишили на воли, хоча у більшості
з них мав місце обшук і, взагалі вони вже готувалися до відповідних епізодів
своєї подальшої біографії.

А час був, попри так звану «відлигу», ще
дуже важкий. У березні 1958 року мого брата, студента педінституту іноземних
мов, заарештували за український буржуазний націоналізм, і він отримав 3 роки,
а їхній лідер отримав 5 років. Мушу вам сказати, що рівень цих мерзотників із
цієї самої установи, яка недалеко від нас, засвідчують такі питання: «Правда
ли, что после контрреволюционного переворота вы собирались назвать киевские
улицы своими именами?» І їхній керівник, був такий добрий студент Сіренко,
інтелектуал, від великого розуму пожартував: «Так, я Хрещатик хотів
перейменувати на Сіренкоштрассе». Все це було занесене в протокол.

 

Продовження в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!