«Піду у чорний свій квадрат…»

Пам’яті поетеси Марти Починайко
Так недоречні ранки дощові
В останні літні дні!
Немов птахи… дні відлітають
В глибоку осінь.
Так писала львівська поетка Марта Починайко, моя подруга, яка полишила цей світ через невиліковну хворобу 11 серпня 2018 року. Жінка, як у Львові кажуть «fest» (від німецького «міцна»), кандидат математичних наук, доцент кафедри прикладної математики Львівської політехніки, яка поєднувала у собі раціональність технарки з ірраціональністю мисткині.
Народилася Марта Дмитрівна 12 червня 1952 року в підкарпатському селі Жулині на Стрийщині Львівської області. Закінчила Львівський Національний університет ім. І. Франка. Автор поетичних книг «Затихлі кроки» (1997), «Поріг смирення» (2004), «Поріг смирення. A Threshold of Humility” українською та англійською мовами, (2004), «Твоя дорога поряд», «Дзвін каменю» та ін. Лауреат Міжнародної премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку. Добірки її віршів друкувалися в Англії, Естонії.
Багато хто не розумів її, вважав дивакуватою чи надто гордовитою. Та вона знала ціну собі і своїм віршам. Справжня галичанка, гонорова і відзіґорна, розумна й талановита, сумна і життєрадісна водночас. Страждала хронічними головними болями, сумувала за померлими батьками і чоловіком Романом. «Ромко», «мій Ромко» – тільки й чути було від неї. Писала олівцем їхні портрети. Із журби народжувалася поезія: лірична. Філософська. Авторка верлібрів роздумувала над долею і місією поета на землі:
 
Поет подібний до зухвальця,
Що взяв собі за право
Свої думки оповідати іншим.
До велета поет подібний,
Що переносив думки-цеглини
На високу гору
І збудував палац незримий,
Надів корону з пелюсток словесних
І тішиться химерою…
До жебрака поет подібний,
Який несміло простягає книгу,
Вичікує тремтливо
На думку вашу.
 
Високо шанувала й пропагувала все українське національне:
 
Не вчи мене, чужинцю,
Фальшиво усміхатись:
На землі моїй
Є власні мірки і шляхетність.
 
Марта мала чудову хатню книгозбірню. У своїй поезії вступала в перегуки із античними поетами:
 
Жебрачкою була я позавчора,
Сиділа на узбіччі біля гомінкого міста
І гризла хліб сухий…
Була я вчора багачем зухвалим
І бачила лиш себе й свої розваги.
А нині придивляюсь до дітей чужих,
Що на траві
Під сонечком сміються…
І починаю розуміти,
Що квітка, небо,
Коник-стрибунець –
То справді рай.
Такі мої метаморфози,
Овідію далекий…
 
Любила класичну музику.
 
Вдягну шовкову сукню,
Піду у чорний свій квадрат…
Там промовляють
Скрипки, віолончелі…
І ледве-ледве
Моє зболіле серце
Оживає.
 
Ми познайомилися у 1997-му, на вечорі пам’яті поета Івана Сокульського, який відбувся у Львівському Будинку письменника за модерування легендарного Івана Геля. На той знатний вечір ми прибули з Дніпра разом з вдовою поета Ориною Сокульською. В переповненій залі виступали Ігор та Ірина Калинці, Галина Гордасевич, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Петро Шкраб’юк, Левко Різник та інші достойники.
На каві після імпрези до мене підійшла скромна симпатична жінка і сказала, що їй сподобався мій виступ. Ми якось одразу заприязнилися. Стали листуватися. Неймовірно, але це були паперові листи! – яких сьогодні вже майже не пишуть. Приїжджаючи до Львова, я зупинялася в неї на Сихові. Вона була гостинна, товариська, компанійська. Мартуся була одержима ідеєю української соборності. Тут ми співпадали з нею. Вона, галичанка, була залюблена у Великий Луг, Велику Україну. А я, уродженка наддніпрянського степу – в Галичину і Львів. Марта любила повторювати: «У нас одні Карпати і один Дніпро». І мріяла побувати на Дніпрі. Я запросила подругу до себе. Цілими днями Марта пропадала на березі, купалася, засмагала. Вона не могла надихатися і намилуватися водою. Потім Мартусі забажалося Степу широкого і ми поїхали в моє рідне село, де літувала моя мама. Марта не могла натішитися сонцем, соняшниковими полями, абрикосовими та вишневими садами. Їй смакував мамин борщ і соковитий солодкий кавун, зірваний на власному баштані і охолоджений у колодязі.
Я влаштувала Мартусі творчий вечір-зустріч з місцевими письменниками і містянами в музеї «Літературне Придніпров’я». Вона трохи засумувала, коли один амбітний, надто палкий дніпровський прихильник римованої прози став критикувати її верлібри. Я втішала її, недосвідчену в тонкощах укрсучлітпроцесу, що на подібні пхикання не варто звертати уваги. Дніпряни пройнялися симпатією до талановитої та оригінальної поетки. Ми не могли натішитися нашою соборною дружбою. Коли я заснувала часопис «Січеслав», запропонувала Марті дописувати до нього.
У 2007 році Марту Починайко прийняли до Спілки письменників. Ось як висловився про творчість поетеси автор передмови до її книг, відомий перекладач з класичних мов Андрій Содомора: «Затихлі кроки», як і «Поріг смирення» – поезія радше вечорового сонця: «Стрічаю вечір /У затінку своєї самоти…” – чи не найпоказовіші рядки. І не тільки щодо пори дня чи року (найвиразніші тут – осінні штрихи), й щодо стану душі. Той, майже незмінний, співзвучний з надвечір’ям настрій, як і мотив відходу (він у заголовках збірок) – від самотності. Але не глухої, безмовної, – а тієї, що спонукає до творчості; тому – “у затінку”; на сторінках збірки, до речі, не раз вирізьблюється образ дерева, яке ніколи не полишає людину, природа для неї – щось живе, – наодинці з пустельною самотністю.
Жанр ліричної мініатюри, взагалі вільного, неримованого вірша значною мірою сформувався як заперечення того, що Поль Верлен назвав “літературою”, – оздобленого звичним арсеналом художніх засобів, часто нещирого, який “більше дзвенить, аніж важить”, солодкавого письма. Той жанр, що його обрала Марта Починайко, споріднений із графікою передусім чіткістю штрихів, довірливим, без недомовок і напівтіней, зверненням до читача, чи то пак – “глядача”: перед нами “зорова” поезія, в якій думка і почуття втілені у лаконічно окреслений образ: “Зелене деревце, що під будинком, /Навшпиньках дотяглось / До нашого вікна – / Мені дарує/ Зелений погляд/ І розраду”.
Таких думок-образів у збірці – двісті. Тут мусимо використати ще один термін, що об’ єднує різні види мистецтв, – “композиція”, тобто “складання окремих частин у цілісність”, “сув’язь”. Авторка, мабуть, доклала чимало зусиль, щоб читач відчув оте музичне “легато” (образи поєднані здебільшого асоціативно, у настроєвому ключі); та головне – щоб сама композиція, тяглість викладу, будучи виразом напруженої праці душі, ілюстрували провідну думку поетичної збірки: людині личить покірно нести свій тягар дорогою очищення, змагаючись передусім з собою, з притаманним кожному з нас егоїзмом, – лише тоді (згадаймо М. Бердяєва) пережита трагедія, страждання взагалі здатні збагатити наше духовне життя, нести той тягар покірно, але – не безмовно: долаючи зло, йдучи до світла, людина, природно,ділиться своїм досвідом з іншими, вступає з ними у діалог, і найщирішим, найемоційнішим виявом такого діалогу є поезія у широкому розумінні слова».
У книзі-білінгві Марти Починайко «Дзвін Каменю» (українською та англійською мовами), презентація якої відбулася 7 грудня 2015 року у львівській книгарні «Є», знайшли відбиток переживання поетки-громадянки стосовно окупації Криму та війни на Донбасі. Марта болісно переживала загибель земляка, всесвітньо відомого оперного співака Василя Сліпака, написала велику статтю про героїчного учасника бойових дій АТО.
Як не вистачає сьогодні Мартусі у Львові! Як бракує її приязного голосу, милої усмішки, її соборної енергетики і людської чулості. Поховали пані Марту родичі в її рідному селі поруч з могилами батьків і чоловіка. Спочивай, люба Другине! Вічна пам’ять Тобі! Мені без Тебе львівська кава гірчить…
м. Дніпро
 Леся СТЕПОВИЧКА
«Українська літературна газета»
№16 (256) 2 серпня 2019