Підсумки року

Що найбільше запам’яталося з року 2011-го? Чого чекаєте від
року прийдешнього?

Василь ГЕРАСИМ’ЮК (Київ): «Сприймаю наш час як торжество
генетики»

1. Основною подією 2011-го року був для мене ювілей Івана
Миколайчука. Не тому, що я такий уважний до ювілеїв, а тому, що саме  в середині червня у Чорториї заграли
глиницькі музики, і я збагнув, що вони грають фінал епохи. Ніби Черемошем на
дарабах, умліока промайнуло перед очима все наше «поетичне кіно». Звісно, це
було тільки на рівні ритму, бо остання дараба прошуміла Черемошем ще у 80-му
минулого століття, а у 87-му помер той, без кого такого кіна не було б за
визначенням. Не було би і без Параджанова, Іллєнка, Осики… Але «роль»
Миколайчука особлива. Вживаю лапки, бо це не тільки кіно. І не тільки роль. Це
свідомість. Така свідомість. Великі митці впливають на свідомість, розширюють
її, змінюють. А коли поруч поставити Миколайчука, то виходить трохи інакше. До
«Вавілона» його сприймали як картинного гуцула, хоч він не гуцул. Він прийшов
НАГАДАТИ нам дещо. Ми пригадати не змогли.

Скільки б ми не говорили про проблеми нашої прози, ніщо не
дасть подібного ефекту, як  «Вічник»
Мирослава Дочинця. Нагадує ситуацію з Іваном Миколайчуком: говоримо про
українське кіно, а потім ставимо поруч Миколайчука і все прояснюється. Так і
тут. Є ж цілий мобільний загін белетристів, який сьогодні натхненно працює для
перекладачів на всі мови: ми така ж Європа, у нас на будь-який смак
будь-які  «гербарії» будь-яких
«коханців». А тут якийсь вуйко (герой твору) починає все спочатку. І знову в
Чорному лісі. І знову Ворон. Щоправда, не Чорний. Взагалі, не гайдамака. Цей
принципово не може вбити людину, хоч напевно знає від апостола Павла, як
змиваються гріхи і чим платиться за свободу, аби вона відповідала своєму
визначенню. Дочинець довго («лабораторно») спілкувався з реальним Андрієм
Вороном, який на той час розміняв нову десятку після сотні.  Спочатку автор документально все зафіксував.
Реальні поради реального Ворона на кожен день сприймалися як поради близької
людини, яка старша і досвідченіша. І розумна, само собою. І таємничим чином –
напряму – пов`язана зі Всесвітом. Не більше і не менше. Без найменшого патосу
чи чогось такого. От є і все тобі. А потім Дочинець «виявив» (чи не несподівано
сам для себе?) і «сюжет». Та ще ж який! Як і рибалку із повісті «Старий і
море», Ворона неможливо подолати. Цього не войовничого ворона. Жодним чином.
Перш за все, Дочинець переконався в цьому сам, а далі – вже справа письма. А
яке письмо! Найреалістичніше (з найдрібнішими і найдостовірнішими деталями), що
непомітно втягує в себе притчу, алегорію, символ… Одне слово, у зіставленні всі
ці відзначені «гербарії» виглядають провінційним цирком на тлі справдешньої
магми існування.

2. На що надіюся у 2012-му? Взагалі, сприймаю наш час як
торжество генетики. Що маю на увазі? Останні майже двадцять років працював у
журі літературного конкурсу «Гранослов», вважаючи, що на цьому етапі це реально
і потрібно. Спочатку вітали «нові віяння» 90-х, пізніше вітали «дітей свободи».
Дебютанти кінця століття  створили свою
тусовку, на сьогодні вже банально структуровану. Останні «новобранці» ще не
написали «обов`язкових» творів. Поки що вони більше внуки своїх дідів, ніж діти
свободи. Є кілька поетів і навіть прозаїків, яких я завше читав з великою
цікавістю, і це, слава Богу, триває. Не хочу, аби виглядало так, що я
розчарувався в молодших. Думаю, що їхні досягнення поза моїм осягненням. Але
можу сказати, що наприкінці року в Ірпені почув (і перечитав) вірші Євгенії
Люби з Полтави і… Зокрема її твір «Різдво. Саморобна церква…» оцінюю за
найвищою шкалою – яка тільки є. Бувають же несподівані різдвяні подарунки
доморощеним песимістам.

Олександр МИХЕД (Київ): «Щоб талановитих і популярних книжок
ставало більше»

1. Рік, що минув, для більшості людей, які цікавляться
українською літературою, запам’ятається кількома гучними книжковими прем’єрами,
довколалітературними скандалами, спробами українських політиків проникнути на
територію красного письменства і т.д. Також, можливо, хтось згадає і про те, що
саме цього року наклади «Записок» Ліни Костенко і «Ворона» Василя Шкляра
сягнули 100 тисяч. Окрім цього згадається й «електрифікація» літератури –
підвищення попиту на електронні книги та спроби їхнього створення українськими
письменниками. Не менш важливими були і експерименти авторів із жанровими
формами (Ю. Щербак і Т. Антипович) та вишуканим підходом до репрезентації
власного творчого доробку («UNDERWORD» Ю. Іздрика). Якщо ж спробувати згадати
свої найважливіші переживання, то більшість емоцій була пов’язана з розвитком
Літературної програми PinchukArtCentre, інституції сучасного мистецтва, що
відома в усьому світі. Протягом року відбулося п’ять масштабних
літературно-мистецьких заходів, які продемонстрували територію контакту між
сучасним мистецтвом і класичною літературою та новітнім письменством. У наших
заходах взяли участь Я. Гадзінський, Б.-О. Горобчук, А. Дністровий, Ю. Іздрик,
О. Ірванець, С. Пантюк, С. Прилуцький, П. Коробчук, О. Коцарев, А. Любка, Б.
Матіяш, А. Полежака, Ю. Стахівська, О. Степаненко, а також актори театру «ДАХ»,
телеведучий Г. Решетник, танцювальний дует «The Dreams» та ін.

2. Бажаю всім нам, щоб і в наступному році згадані тенденції
тільки увиразнювалися: талановитих і популярних книжок з’являлося більше,
письменники продовжували експериментувати, наклади українських книг зростали. І
міждисциплінарні проекти, які б створювали взаємні проекції між літературою та
мистецтвом, виникали і в інших інституціях. Або розвивалися у вигляді окремих
проектів, залучали дедалі більшу аудиторію і винаходили нові формати подібних
акцій.

Олег КОЦАРЕВ (Київ): «…За це і вип’ємо»

1. 2011 літературний рік був цілком жвавим: багато нових
книжок, літературні фестивалі, посилювалась присутність літератури в
інформаційному просторі. З іншого боку, на жаль, продовжувався занепад
книговидання, і це теж не можна було не помітити. Для мене знаковими книжками
стали – «Лексикон» Андруховича, «Нариси бурси» Санченка, «Мисливці на снігу»
Москальця, спогади Ірини Жиленко, а ще, наприклад, дуже цікава антологія поетів
походженням із Дніпропетровщини й Запоріжжя «Гімн очеретяних хлопчиків». І,
безумовно, «смолоскипівська» серія «Розстріляне Відродження». Якщо ж говорити
про особисто мій 2011 рік – як завжди, я писав чимало віршів, брав участь у
літературних акціях, а от оповідань написав, може, навіть і більше, ніж
зазвичай. Приємно було взяти участь в антологіях «Метаморфози» та «Письменники
про футбол» (остання стала для мене цілковито експериментальним проектом). Я
продовжував вести молодіжну рубрику в «Кур’єрі Кривбасу», а відтак познайомився
з великими обсягами цікавої літератури. Перефразую те, з чого почав: рік був
досить живий, а живому, як ми знаємо з фільму «Формула кохання», – все добре.

2. Передчуваю, що 2012 року видавничі проекти можуть іще
більше скоротитися. Натомість тішить, що сучасною українською дорослою
художньою літературою зацікавилися видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і
«Темпора». На початку року в Польщі планується вихід антології української
поезії, в тому числі й з моїми віршами. Ще було б непогано видати свою нову
збірку, текстів уже набралося й загальну композицію я розробив. А головне інше:
нещодавно на презентації творів В’ячеслава Чорновола Лесь Танюк пророкував на
2012-й різноманітні суспільні катастрофи й потрясіння, можливо, навіть криваві.
Так от, я дуже хочу, щоб він помилився. За це і вип’ємо 🙂

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ (м. Мукачево на Закарпатті):  «Попит росте не на водянисто-дратівливу
белетристику, а на літературу, що дає духовне скріплення»

1. Минулий рік ще більше укріпив мене в тому, що українська
книжка дедалі впевненіше стає товаром. В соціальній хиткості й політичних
розчаруваннях люди шукають морально-психологічного опертя. Причому попит росте
не на водянисто-дратівливу белетристику, а на літературу, що дає духовне
скріплення, відкриває живу етику, промовляє до читача небуденним, чесним
словом.

Для мене рік був жнивним, книжок розійшлося загальним
накладом близько 80 тисяч. Передусім «Многії літа», «Вічник», «Руки і душа», а
за ними, як за паротягами, й інші. Україна читає, причому вся і що найбільше
радує – українською. «Вічник» перекладено й на російську, в Лондоні беруться за
англійський переклад. Безумовно, мені імпонує, що ця книга щойно вийшла в
фінальний тур відбору на Національну премію імені Т. Шевченка.

Минаючий рік підніс ще один подарунок. З монастирської
бібліотеки мені передали давні записи унікальної людини, фактично першого
підприємця Підкарпатського краю. Безрідний русин стає в ХVІІ найбагатшою
людиною, про нього дізнаються в європейських столицях. Але що передувало цьому
– ремісниче учнівство, ув’язнення в замку, переховування в монастирі,
проявлення в Запорізькому війську, турецький полон, пошуки коштовного каміння в
Єгипті… Граф Монте Крісто відпочиває. Я настільки пройнявся цією планидою, що
пройшовся його слідами в Будапешті, Відні, Єрусалимі, єгипетській Табі. І
написав книжку. Якщо Вічник – герой непохитного духу, то Криничар (так його
звали) – герой живого діла. Цей чоловік розгадав секрети фінансового успіху і
щиро ділиться ними. Куди нашим млявим, замордованим бізнесменикам!

2. Сподіваюся на вихід свого «Криничара» – роману про аромат
часу, силу людського духу і енергію грошей. Впевнений, що українському читачеві
такий герой (наш від плоті і крові) потрібен нині не менше, ніж Вічник. Ці
книжки мали б доповнювати одна одну, переливатися одна в одну.

Сподіваюся й на оновлення плину нашого спілчанського життя –
як у Києві, так і в провінціях. Спілка мала б стати поважним і цікавим клубом
для корисного спілкування з колегами і просування наших книжок. В тому числі й
за кордон. Треба утверджувати своїм словом, своїми ідеями Україну і українське.
Я особисто на цьому стою.

Володимир ДАНИЛЕНКО (м. Київ): «Бажаю всім нам громадянської
єдності, віри в свої сили, відданості своїй землі і хоч трохи везіння»

1. 2011 рік запам’ятався увагою, привернутою до української
літератури турами Ліни Костенко з її прозовим дебютом «Записки українського
самашедшого», незграбною метушнею міліції навколо книжки мемуарів Марії Матіос
«Вирвані сторінки з автобіографії», відмовою від Шевченківської премії Василя
Шкляра та скандальним з’їздом НСПУ.

2. У 2012 році хотілося б, щоб в українській літературі
з’явилися нові твори, які  будуть
хвилювати мільйоннну читацьку аудиторії в нашій країні та за кордоном, щоб
українська література подолала міжнародну ізоляцію і зайняла гідне місце під
сонцем. Новообраному керівництву Спілки хочеться побажати конкретної роботи,
сміливих ідей, уваги до кожного таланту, а всій Україні – громадянської єдності,
віри в свої сили, відданості своїй землі і хоч трохи везіння.

В’ячеслав МЕДВІДЬ (Київ): 
«…а проза писалася впереваж в уяві»

1. А проте цей рік позначився значними людськими діяннями,
тим часом писемне слово не спромоглося виборсатися з тенет пародійності. За
найбільшу втіху було уявляти багатьох людей ув якійсь іншій подобі, може,
справдешній. Добре, що якихось особливих потрясінь не було, а проза писалася
впереваж в уяві.

2. Бажалося б, аби наступний рік став роком покаяння.

Галина ТАРАСЮК (Київ): «Тепер у мене творча люфт-пауза.
Надіюсь, перед новим етапом творчості»

1. 2011 рік був для мене 
справді знаменним. У вищому, навіть космічному сенсі.  Нарешті восторжествувала справедливість, за
яку я тяжко, гірко, з  кількома (десятка
не набереться) однодумцями, боролася майже 4 роки. Не за посади та інші минущі
блага, а  проти лукавства, брехні,
захланства і приниження українського духа і честі українського письменника. 19
листопада ц.р. на  своєму VІ з’їзді  письменники переобрали керівництво Національної
Спілки, тим самим ствердивши свою громадянську зрілість і позицію. І це
найбільша для мене радість. Своє одноголосне поновлення в рядах НСПУ на з’їзді
сприймаю як визнання моєї правоти і порядності. І дякую за це колегам. Вірю, що
нове керівництво Спілки  зробить усе для
піднесення значимості ролі українського письменника,  його заслуженого в народу  статусу – 
честі і совісті нації.

2. Минулі десять років були для мене щасливо плідними. Я
написала і надрукувала майже все, що не могла написати і оприлюднити з різних
причин за все своє життя. Видала 12 книг, які нескромно вважаю енциклопедією
українського життя епохи Незалежності. Тепер у мене творча люфт-пауза. Надіюсь,
перед новим етапом творчості. Ненавиджу повторюватися і товкти одну і ту ж воду
 в одній і тій же ступі. Але все – у волі
Того, хто роздає нам, смертним, таланти. Не знаю, ощасливлюючи  тим самим нас 
чи караючи, але все приймаю…

Бажаю всім у Новому, 2012, році щастя, здоров’я,  успіхів!

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ (м. Тернопіль): «Весна 2012-го,
принаймні за сюжетом «Льодовика», настане вчасно»

1. Що у році, який минає найбільше запам’яталося – то це,
мабуть, «арабська весна» 2011-го. Здається, від арабів такого ніхто і не
сподівався, як і в 1991-му ніхто не чекав такого швидкого розпаду сересеру… Бо
як би там усілякі колишні полковники кегебе і не знущалися та не насміхалися із
демократії, ідея свободи, рівності усіх перед законом, чесних виборів,
справедливих прибутків і досі надихає мільйони сердець в усіх куточках планети  – і це навіює оптимізм. Але після «арабської
весни» настало пізнє українське літо, уся ця пародія із судилищами над
Тимошенко, Луценком, відхід від декларованих демократичних цінностей – це мене
й досі турбує. А ще – чергова хвиля русифікації, криміналізація, занепад
українського кіно, тотальна влада грошей… Щодо приємних моментів, то вони були
переважно приватного характеру. Найперше – це зустрічі з читачами і під час
презентацій нових книжок, як-от «Дерева на дахах», чи «Криївка», і поза  ними. Бо ж поки буде інтерес читачів, доти і
виходитимуть книжки.

2. Сподіваюся, що читацький інтерес триватиме і наступного
року. Тим більше, що на виході у «Фоліо» – перевидання «Останнього героя» та
вже анонсована публікація на початку року у «Сучасності» повісті-антиутопії «Льодовик».
Уривок із неї, пригадую, публікувався і в «Українській літературній газеті«… На
черзі й інші проекти. А весна 2012-го, принаймні за сюжетом «Льодовика»,
настане вчасно, а відтак, якщо пощастить, рік-два-п’ять ми ще маємо, щоб
отямитись, і наша небайдужість врешті-решт розтопить будь-який лід…

Дмитро ЛАЗУТКІН (м. Київ): «З хорошого пригадуються літні
фестивалі – сонце, вірші і дощі»

1. Найбільше цей рік запам’ятався галасом з приводу
припинення презентаційного туру нової книги Ліни Костенко. Прикрим, зважаючи на
те, що серед львівських письменників, які обговорювали цю книгу, були

мої добрі знайомі. Найбільше розчарувало, що знайшлися
захисники Ліни Василівни, які  не
розібралися у ситуації і почали обливати брудом людей лише за те, що ті висловлювали
свої думки. Культ особистості в

нашій літературі – не здолати. З хорошого пригадуються літні
фестивалі – сонце, вірші і дощі.

2. Наступного року хотів би реалізувати те про що давно
думаю – видати книгу написаного і написати книгу осмисленого:)

Сподіваюся також на веселі виступи літературної збірної
України на футбольних полях світу. Дуже хотілося б побачити хороше українське
кіно, зняте за сучасним українським сценарієм – про сучасну Україну.

Живе, цікаве глядачам.