Під знаком дружби. Напровесні?

139

Нещодавно російський журнал «Дружба народов» за підтримки
Міждержавного фонду гуманітарної співпраці країн-держав СНД провів у Казані
(Республіка Татарстан) виїзну сесію редакції, а також письменників і
перекладачів країн СНД і Балтії. Захід був присвячений як актуальним питанням
перекладу художньої літератури, так і пошуку шляхів пожвавлення культурних
контактів між колишніми суб’єктами «країни Рад».

Навряд чи треба представляти «Дружбу народов». Цей поважний
літературно-громадський часопис, заснований ще далекого 1939-го року в пору,
коли плекалося «чуття єдиної родини» (П. Тичина), попри різноманітні політичні
повіви та борвії таки виконує свою шляхетну місію: відкривати нові
письменницькі імена й інформувати громадськість про суспільно-політичні, а
насамперед – культурні процеси, що відбувалися колись у соціалістичних, а нині
– у задекларовано демократичних і суверенних державах. Саме завдяки «Дружбі»
широкому читачеві відкрились імена Отара Чіладзе, Ґранта Матевосяна, Олжаса
Сулейменова, Расула Гамзатова, Іона Друце та й цілої плеяди українських авторів
– цвіт од цвіту літератури. Не оминув часопис увагою й новітніх наших
літераторів – у № 1 за 2012 р. представлені переклади поезій Остапа
Сливинського, а також прози Юрія Іздрика, Наталки Сняданко, Павла Вольвача й
Олеся Барліга, осьде й у пропахлому друкарською фарбою № 3 – повість Юрія
Шинкаренка.

Щоправда, нещодавно дійшло до сумного курйозу. Один цікавий
письменник ошелешив мене запитаннячком: «Невже та «Дружба народов» досі
існує?». Знаю: наклади нині мізерні, до російських видань ставлення у нас не
найкраще (часом цілком заслужено), але ж ніде правди діти – «Дружба народов»
успішно втримує високий художній рівень, чого не скажеш про більшість наших
«товстих» і «тонких» журналів, і читання його для тих, хто розуміє
російську,  – геть-таки не змарнований
час. А тепер – сумний курйоз із російського боку: у Казані також дивувалися, що
досі живуть-животіють наші колись знані на цілий Союз часописи (називати їх не
буду – читач домислить). Веду це все до того, що попри численні політичні
«Свободи слова» й свавілля діла лукавого аж до обриди від усього бруду, що
сіється між нашими народами, культурні контакти поміж Україною й СНД не можна
назвати дуже-дуже плідними. Поки що. На превеликий жаль.

У такому хмурному контексті виїзна сесія «Дружби народов» у
Казані – подія знакова. Під добросердою орудою заступника головного редактора,
талановитого прозаїка та драматурга Фарида Нагімова тут зібрався добірний гурт
людей Слова: «дружбонародівці» – знаний літературний критик Лев Анненський і
редактор відділу прози Леонід Бахнов, вірменський поет і перекладач Георгій
Кубатян, шанований киргизький перекладач і літературознавець Бахтіяр Койчуєв,
відомий казахський письменник і видавець Бахиджан Канап’янов, голова
білоруського ПЕН-Центру, поет і перекладач Андрей Хаданович, дуже лірична
поетеса, голова секції художнього перекладу СП Татарстану Лілія Газизова,
трансцендентна естонська письменниця і перекладачка Єлена Скульська, ґроно
російських талантів – Максим Амелін, Єлена Ісаєва, Ґерман Садулаєв, а також
вдячна татарська аудиторія – письменники, редактори, журналісти, представники
діаспори, читачі.

Загальна проблематика роботи сесії, звісно, мала досить
ефемерно-широкий характер, однак переросла у плідну ділову розмову. Серед
завдань зустрічі були заявлені «обговорення проблем мультикультуралізму»,
«лекції з питань розвитку та збереження культурного розмаїття», «запобігання відчуженню
між Заходом і Сходом». Мав рацію тонкий культуролог Лев Анненський:
глобалізаційні процеси накладають свій відбиток на міжнаціональні стосунки, що
зчаста призводить з одного боку до асиміляції мов, культур, традицій «менших»
народів більшими, а з іншого – до ізоляціонізму в національній культурі як
реакції на такі-ось процеси. На сесії неодноразово акцентувалося: завданням
форумів перекладачів, письменників і редакторів країн СНД постає не плекання
єдиного міжнаціонального культурного простору, а потреба яскравішого
представлення того полілогу літературних надбань країн Співдружності, який
формує духовну ауру багатьох культурних ареалів. Російська мова поступово
втрачає потенції мови міжнаціонального спілкування, а разом із тим відходить у
минуле комунікативний потенціал літературних явищ національних республік
колишнього СРСР, слабне інтеракція між літературними процесами, встає між ними
дедалі потужніший інформаційний бар’єр. Вочевидь, така тенденція викликана
об’єктивними чинниками, але поки вона не набула незворотного ентропійного
характеру, письменство має усвідомити необхідність якомога тіснішої кооперації.

Що ми знаємо, приміром, про сучасну татарську чи киргизьку
літературу? А що знають у Казахстані та Вірменії про сучасний український
літературний процес? Питання для не-спеціаліста у цих літературах риторичне.
«Дружба народов» залишається тим вікном у мистецький світ країн СНД, яке ми
втрачаємо. Тож невипадково, що впродовж сесії лунали голосіння щодо браку
державного фінансування, мізерного книгорозповсюдження та комерціалізації
видавничого процесу. Грішний аз також мусив окреслити невтішні тенденції
українського літературного процесу. Через неналежну увагу держави до
перекладних видань (як і до неперекладних, до речі) в Україні склалася непридобна
ситуація: старше покоління перекладачів відходить у засвіти, а молодь або
охолола до художнього перекладу через нерентабельність, або ж змушена йти на
поступки ласим до зиску видавцям і продукувати на-гора невідредаговані покручі.
Є й винятки, звісно. І все ж окреслюються й позитивні тенденції: зростає
покоління письменників, які можуть перекладати вітчизняних авторів іноземними
мовами, з’являються хай і поодинокі програми підтримки перекладу за кордоном
(зокрема в межах СНД), нове керівництво НСПУ задекларувало пріоритетом
експортування української літератури, редакція журналу «Київ» виступила з
ініціативою взаємного друку українських авторів у «Дружбі», а «дружніх» – у
«Києві», зав’язалися творчі контакти з усіма учасниками зустрічі, які
погодилися відсортувати найталановитіших авторів для друку на українській
землі. Отож, як Господь помагатиме та й добрі люди, всі ці оптимістичні тези не
залишаться на папері… Слушних пропозицій на сесії лунало чимало. Серед них –
ідея татарського літератора Наїля Ішмухаметова створити єдиний банк даних
талановитих рукописів (ув електронному вигляді, певна річ), надісланих до
часописів країн СНД для подальшого друку в інших країнах. Андрей Хаданович
розповів про майстер-класи для молодих перекладачів, які проводяться за
ініціативи ПЕН-Центру. Доречно запровадити схожу традицію і в нас завдяки
співдружності Творчого об’єднання перекладачів і Молодіжної ради КО НСПУ.
Колись я вже наголошував на потребі тіснішої співпраці України з Міждержавним
фондом гуманітарної спів¬праці (через що один химерний функціонер, який став на
заваді українській участі у ньому, навіть бігав по редакціях із наміром
розвінчати мене як «агента Кремля»), однак наша держава досі не вступила до
цієї потужної гуманітарної організації. А це дало би змогу нашим митцям
користати з ресурсів Фонду для фінансування взаємних перекладів, організації
спільних масштабних мистецьких заходів, власне, суттєво посилити культурну
присутність на просторі СНД. Бо нині співдружність відбувається не на
паритетних умовах – у нас представляють тамтешні здобутки, а ось українські
шедеври (а здебільшого – нешедеври) з’являються лише в рамках особистої
ініціативи автора чи перекладача. Ентузіазм – шляхетна справа, але масштаб її
здебільшого – невеликий.

Перекладаючи художню літературу, дедалі більше впевнюєшся,
що художній твір – то авторський світ у тісній взаємодії як із мовною картиною
світу певної нації, так і з загальнокультурним фондом (що, власне, й робить
можливим процес перекладу). Втішно, що учасники казанської сесії усвідомлювали
гармонізуючу, а не деструктивну силу Глагола. Мабуть, посприяла цьому й
атмосфера виняткової толерантності до Іншого, якою здавна славна Казань, місто,
наснажене енергетикою М. Джаліля та В. Аксьонова, лебединим помахом Кремля над
Казанкою, переплеском небесним над білою блакиттю шпилів мечеті Кул-Шариф,
світлих поетичних і прозових вечорів, коли серце озивалося до серця, а мова –
до мови у наснажливому порухові душі, а «Очі, серце і хорали // Стали,
//Ждуть…». Аби тільки не діждати, згідно з апокаліптичними прогнозами,
«горобиної ночі». Та й не радянського варіанту «чуття єдиної родини». За
пильнішого прочитання ж у Тичини через Іншого озивається суть «Я». Таки
віриться: часи «старших» і «менших» братів на культурній ниві одійдуть і
навчимося «чути», «відчувати», «співчувати» доброю співдружністю. Задля
збереження і примноження Слова. 

 

м. Київ

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!