Під невсипущим оком Бони або Форум у Кременці

121

Вона була така велична й така
загрозливо прекрасна!..

…Тобто,
я мала б почати інакше. Мала б сказати, що недавно в Кременці пройшов Х-й
українсько-польський літера­турно-мистецький форум «Діалог двох культур-2014»,
присвячений 200-річчю Тараса Шевченка, 205-річчю з дня народження Юліуша
Словацького та 10-річчю музею Юліуша Словацького.

А
після цих слів годилося б назвати шановних організаторів дійства, серед яких —
і Міністерство культури України, і Міністерство культури й національної
спадщини Польщі, й Тернопільська адміністрація, й Кременецький
гуманітарно-педагогічний інститут тощо. Безперечно, слід було б зазначити, що в
день відкриття покладались квіти до пам’ятника Шевченку й на могилу Саломеї
Словацької, звучали виступи Дмитра Павличка, Маріуша Ольбромського та інших
видатних персон. Варто було б додати, що й усі наступні дні були наповнені
плідною науковою роботою, де серйозні доповіді переплітались із вишуканими
музичними й поетичними виступами.

Але я не годна дотримуватись правил і протоколів. Тому
що — вперше побувала в цьому казковому містечку!!! І ще на підступах зустріла
мене ВОНА: така велична й така загрозливо прекрасна, така відмінна від усього
того, що я бачила досі на кременецьких світлинах, — гора Бона! Укрита
кучерявими, зеленими з позолотою лісами, з таємничою фортечкою на маківці. І
вже куди не рухаєшся далі, в якій точці Кременця не опиняєшся, — вона, та
магічна гора, супроводжує всюди, ти дивишся на неї, а вона дивиться на тебе, і
це так захопливо, так бентежно, так неймовірно, що…

…Що
перестають існувати будь-які правила!

Саме вона, Бона змусила мене втекти з одного з засідань
(хай дарують організатори!) і подертися на її схили. Зблизька вона ще
могутніша!. Руїни фортеці — ще загадковіші… Як посвідчує меморіальна дошка, цих
мурів не взяв навіть хан Батий… На жаль, сама королева Бона, подейкують,
особисто тут так і не побувала!.. Зате привид королеви (дякую тобі, о містична
горо!), за свідченнями добрих тутешніх людей, котрі на свої вуха чули від тих,
хто бачив це на власні очі, — раз на рік виривається з дна давно засипаного
колодязя й блукає колишніми володіннями.

Кременець
із гори — просто запаморочливий!..

Отже,
саме вона, Бона, змусила мене наступного дня розшукати й відвідати старовинний
козацький цвинтар і цілковито занедбаний — але з такими ажурно-витонченими
узорами на надгробках-«мацейвах»! — цвинтар єврейський. Під її пильним поглядом
я ходила поміж старовиннющими церквами, в одній із котрих плакав маленький
Юліуш, розчулений вінчальною церемонією, коли мама вдруге виходила заміж, й —
чудовезними мальовничими двориками.

Під
її, Бониним, невідривним зором відбувались і всі дійства та засідання Форуму,
які проходили в Музеї Словацького. О, той музей досі повниться сміхом мазунчика
Юліуша, мазурками й вальсами (упевнена, були й українські мелодії!) пишних
родинних прийомів і…

…Тут
знову категорично відступаю від правил і всякої логіки (Бона — все через неї!).
Бо мушу сказати про не менш гарнезних людей, пов’язаних із цим домом-музеєм,
який перебуває під Бониною недремною опікою.

Що
перша людина — то Роман Лубківський (гадаю, всякі епітети тут зайві, ім’я-бо
промовляє саме за себе). Саме він, вклавши чимало сил у розбудову Музею, в
активне довголіття Форуму, ба навіть в облаштування вже згаданого козацького
цвинтаря, — загітував мене взятися за написання статті про Словацького і стати
учасницею цього непересічного заходу, а це було ой як непросто. Сам Роман
Мар’янович приїхати, на жаль, не зміг, але шанобливе й подячне згадування його
імені майже відтворювало його особисту присутність.

…Що
друга людина — то професор Ростислав Радишевський, який, попри шалену
зайнятість, став безвідмовним заочним порадником мені — незнайомій людині.
Також — допоміг потрапити в Кременець і — вразив безмежністю своїх знань,
діянь, зацікавлень.

…Що
наступні люди — то безконечно симпатичні письменники Василь Горбатюк і Валерія
Богуславська, з якими за виграшки долались усі часові й просторові кременецькі
відстані!..

Звичайно,
приємними були й миттєвості нарешті «очного» знайомства з такою милою і простою
Теодозією Зарівною, діалогів з польськими письменниками: великим дотепником Казєміжем
Бурнатом, сонячно-привітною Евою Найвер, по-дитячому безпосередніми Вольдемаром
і Стефанією Міхальськими… Взагалі, поляки виражали свою гарячу підтримку й щирі
співчуття Україні, за що їм усім — окрема дяка.

Нарешті
— господиня Форуму, директор музею Юліуша Словацького, поетка й науковець, яка,
проте, великодушно пожертвувала своїми виступами заради виступів гостей, —
зворушлива Тамара Сеніна. Ця тиха й наче аж якась сором’язлива жінка насправді
винесла на своїх плечах всі шаленості організаційних моментів, а потім мужньо
зустріла-провела всіх учасників Форуму, зумівши кожного наділити своєю увагою і
ласкавим словом. Коли ж по поверненню додому я детальніше розглянула
впорядковані й видані п.Тамарою та її невтомним колективом «Фрагменти
щоденника», «Листи до матері» Юліуша Словацького й портрети-візії «близьких
його серцю» жінок… Була просто вражена: ТАК гарно, так душевно зробити цю
велику роботу можна лише глибоко ЛЮБЛЯЧИМ серцем!..

   Я теж назавжди полюбила цих людей, полюбила
це місто, полюбила Юліуша Словацького… Тому дуже сподіваюсь, що в темі
«Словацький і Уманщина», з якою пощастило виступати і яка викликала жвавий
інтерес, знайдуться нові ниточки, які приведуть мене сюди й наступного року…

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!