Під батогами та шпіцрутенами

175

На здобуття Шевченківської премії

 

Під тими батогами
та шпіцрутенами була його дорога в чужину і під ними ж вона була, коли
повертався додому. Вона була призначена тільки йому. Не хотів її віддавати
нікому. Ще з колиски.

 

Мені в дитинстві з деревця крутого

Нетлінний тато вистругав дорогу.

Вона давно пропала десь, одначе

Була то мудра забавка дитяча.

Гойдалася колиска піді мною,

Гойдався я з дорогою крутою.

Тулив її до рота від нестями

І все глодав молочними зубами.

Була тоді одна з дитячих мук —

Мені дорогу виривали з рук.

Ховали поза спину чи в рядно,

А я не міг без неї все одно.

Щоб не згоріла — заглядав у піч,

Второпати не міг, у чому річ.

Але потім вертали, щоб замовк,

Коли об землю головою товк.

 

Ще був батіг.
Знав його також з дитинства. Тому взяв його і в свою поезію. Не був у цьому
оригінальним, бо ким тільки не був той батіг в українській поезії і що він
тільки собою не символізував. Ним били, поганяли, заганяли у рабство, сікли
непокірних. Його ненавиділи, проклинали і йому корились. Він був символом
всього і все уособлював. Тільки не корогву. Корогвою він став у зовсім невинній
на перший погляд поезії Ярослава Павуляка, що має назву від першого рядка «
Ранок. А збоку річка». Така собі невинна сільська пастораль. Пастух виганяє
худобу на пасовисько, а вона стає коло річки і п’є воду. Відтак сумирно,
«понуривши голови низько», йде за босим пастухом, який «несе корогву батога». І
цей процес повторюється щоранку. «3 мольбою трави на вустах» довкола села
ходять корови…

Не думаю, що на
вечорі поезії, яку в Хмельницькому, колишньому Проскурові, презентував
Кам’янець-Подільсь­кий педагогічний інститут, аж так глибоко занурились у
підводні течії цього вірша Ярослава Павуляка з коровами та пастухом. Цей вечір
відбувся десь восени 1972 року, коли я другий рік відбував повинність у
Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі. Мене забрали, не давши
можливості довчитись в аспірантурі Львівського університету і посадили просто в
золоту клітку.

Одного разу
випадково довідуюсь, що в якомусь училищі будуть виступати поети з
Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

Переважно
виступають дівчата з дуже правильною лі­рично-пейзажно-описовою лірикою і
відчутним патріотизмом у бік нашої рідної партії та нашого уряду. Врешті –
виступ Ярослава Павуляка. Вірші вражають. Один з них – про лемкиню, яка пасла
корови і співала пісні, а другий про пастуха, який веде за собою стадо корів.
Були інші вірші, і всі зовсім не такі, як читали дівчата.

Прізвище Ярослава
Павуляка мені зовсім не знайоме. Як виявилось, все це читання віршів «молодою
багато обіцяючою парослю нашої поезії» було організовано в обласному центрі,
аби потім не казали, що з засудженням віршів Ярослава Павуляка виступають «на
местном уровне», тобто в Кам’янець-Подільськім педінституті, але їх засуджують
і в обласному центрі. В області не хотіли робити широких зборів, аби вірші «не
стали відомі ширшій громадськості», тому й провели це свято поезії досить
камерно, хоча в місті напевно були місця більш достойні.

Після читання
віршів слово взяв я і говорив про свіжість цієї поезії, про дивовижну
метафоричність, про глибинний її зв’язок з усною народною традицією, тобто
фольклором, про ємкість кожного поетичного образу. Я говорив про дивовижний
лаконізм, простоту його поезії і закінчив тим, що в особі автора ми бачимо
новий тип поета, який своїм внутрішнім наповненням суголосний ранньому
українському модернізмові часів Павла Тичини, який, на жаль, був перерваний
відомими подіями.

Втім, обговорення
перетворилось на засудження моїх поглядів на поезію: де у віршах Ярослава
Павуляка героїчні перемоги нашого народу? Де заклики будувати світле майбутнє?!
Що це за якісь пережитки з іконами, хоругвами, молитвами? Чи до лиця писати про
це радянському студентові, коли наш народ підкорив космос? Невже поет так
осліп, що, крім бабунь зі своїми коровами, нічого навколо себе не бачить? До
засудження позицій Ярослава Павуляка долучились комсомолки– поетеси з білими
комірцями…

Невдовзі мене
викликав начальник училища і заявив, що в мене з’я­ви­лось забагато часу і я
ходжу на поетичні вечори, а тому він вважає, що навантаження в мене замале і
його потрібно збільшити.

Для Ярослава
Павуляка все закінчилось значно гірше. Його через те, що не зміг здати такий
важливий предмет, як історію КРПС, виключили з Кам’я­нець-Поділь­сько­го
педагогічного інституту.

Потім ми
здибались у Львові, коли я вирвався з міцних обіймів армії, а він безпритульний
на правах бомжа шукав місця, де можна було переспати.

Він був загнаний
у кут. Перед тим його погнали з філологічного факультету Чернівецького
університету.

Коли 2007 року
Тернопільщина проводила всеукраїнське вшанування Тараса Шевченка і з цієї
нагоди був випущений збірник творів тернопільських авторів, присвячених
Шевченкові, то на обкладинці його доволі скромної книжки «Поетична шевченкіана
Тернополя» була вміщена світлина невеличкого скромного пам’ятника Тарасові
Шевченку в селі Настасові, що й став причиною поневірянь, переслідувань,
цькувань Ярослава Павуляка, який таємно, без дозволу влади і партійного
керівництва, у віддаленому від великих велелюдних доріг, але в своєму таки
рідному селі поставив цей пам’ятник. Поставив на фундаменті фігури Святого
Миколая, якого в боротьбі з релігією знищила компартійна влада. Сталося це в
ніч з 30 квітня на 1 травня 1969 року, тобто напередодні святкування
міжнародного дня всіх трудящих. Бюст Тараса Шевченка він виконав ще тоді, коли
навчався у Львівському училищі імені Івана Труша на керамічному відділі у
майстерні відомого скульптора Дмитра Крвавича.

Після закінчення
училища працював у відомій Львівській картинній галереї, а також у Львівських
науково-рестав­ра­ційних майстернях.

Намагання
офіційним шляхом поставити у рідному селі пам’ятник Т. Шевченкові нічого не
дали, і він вирішив зробити це самостійно. Без дозволу.

Його встановили
впродовж однієї ночі. Все село брало участь у цій акції, а дівчата
Настасівської середньої школи, яким потім не хотіли видавати атестат зрілості,
сплели кількаметровий смерековий вінок і уквітчали ним пам’ятник. Перед
світанком, як розійтись, люди виконали «Реве та стогне Дніпр широкий», а зранку
поета збудили і почалися його життєві митарства. Навіть у їздового, який
перевіз погруддя з хати Ярослава Павуляка на постамент, відібрали коней.

Він був зі
звичайної селянської родини, яка від досвідків до ночі смиренно гнула спину на
колгоспному полі. Ніхто ніколи нічого бунтарського в його характері не
зауважував.

Його не посадили
за цей вчинок у тюрму. Його покарали по-іншому. Це був спосіб безупинного
заганяння в кут і постійного цькування. Йому варто було зайти до когось в гості
у Львові, як наступного дня господарів хати, які переночували його, вже мусили
виправдовуватись перед працівниками КДБ чи міліції. Він ніде не мав
пристановища. Про ці дні напише:

 

Дні без вікон і без дверей,

Порожні, як бубни, і повні людей.

Дні – самоцвіти,

Дні – комети,

Дні пофарбовані, як штахети.

 

Його відчай
поглиблювався від того, що був серед людей, а для нього світ був «без вікон і
без дверей». Ще були дні як пофарбовані штахети, подібні один на одного. Та
хіба тільки для нього? Він чув себе ніби у Шевченкових киргизьких степах, з
тією лише різницею, що Шевченка туди загнали по царському велінню – він
залишався вдома.

Загнаний у кут,
він вирішив кинутись в пащу звіра. Аби позбавитись постійної опіки КДБ, він
вирішив поступити в Літературний інститут імені Горького в Москві. Прийняли.
Там таких, як він, було багато з Прибалтики, України, Росії. В Москві були
більш поважні «злочинці», і КДБ вже не звертало увагу на таких, як він. В
Інституті були розумні викладачі. Він навчився багато, але Москва була
тимчасовою втечею. Далі могло бути тільки два варіанти: покаятись і стати
типовим поетом будівництва нового світу або продовжувати бути тим, ким був
досі.

На диво,
знайшовся третій варіант, але, як виявилось, тимчасовий. Його врятувала його
однокурсниця з Братіслави Наталка, дочка високопоставленого чиновника, вийшовши
за нього заміж. Він переїхав у Братіславу і з 1979-го до 1991-го працював у
Словацькому літературному агентстві. Для нього це була золота клітка, в якій
довше не міг. Дружина його розуміла і відпустила додому, де кожного дня сумирно
за пастухом іде стадо корів.

Осів у Тернополі.
Став завідувати історико-меморіаль­ним музеєм політичних в’язнів при
Тернопільському краєзнавчому музеї.

Він не належав до
тих, хто ставав на трибуни і кликав промовами і своїми віршами до боротьби з
несправедливим ладом. Його віршів не публікувала жодна газета і жоден журнал.
Його перша поетична збірка під назвою «Блудний лебідь» вийшла у Києві 1993
року, а наступна тільки 1999 року в Тернополі під дуже символічною і незвичною
назвою «Могили на конях». І от тільки 2009 року в тернопільському видавництві
«Джура» вийшла його третя збірка – «Дорога до дому», проілюстрована картинами
всесвітньо відомого художника, його товариша Івана Марчука. Переднє слово до
неї написав Степан Сапеляк. Всього 150 сторінок у цій книжці трохи більшого
формату, ніж молитовники. В нашій і без того багатій на поезію літературі ця
книжка – одкровення…

Його провина була
в тому, що він був Поет. Той поет, якого називають голосом народним. Бог
сотворив поета, щоб його очима люди дивилися на світ. Світ, який бачив поет,
був жахливим. Це був світ облуди, брехні та насильства. Його душа страждала.
Вона боліла:

 

А в рану мою

Можна відро впустити,

А в рані моїй

Може дитина втопитись.

Не заглядайте до неї,

Бо випадуть очі.

Рана моя не голодна —

Вона без дверей,

Падати в неї можна

Тільки зірками з неба,

Тільки листками з дерев.

 

Про свій біль він
заговорив як поет нового часу. Його вірш відбивав новою естетикою, сотвореною
ним самим. Ця естетика, така незвична своїм ірраціоналізмом, поєднаним з
реальністю і базована на глибинній генетичній пам’яті своєю метафоричністю, не
може не вражати вбивчою точністю думки.

Імперські
шпіцрутени і шомполи нищили тіло поета, але не в силі були знищити його дух,
його корогву, яка виблиснула в його поезії неторканим чистим Лебединим знаменом
і проклала дорогу новому дню і естетичному оновленню поезії від олжі, яка
мучила його єство ціле життя. Тільки він, один з небагатьох мав право написати
такі рядки, вторуючи Шевченкові:

 

А коли відлетів орел,

Шевченко піднявся з-за обрію,

Скликав мертвих,

Живих,

Ненароджених,

Вийняв розриту печінку,

Поклав на долоню і показав.

Мертвим роти заціпило,

живі сокирами потилиці чухали,

а ненароджені

перешептались і врешті ойкнули.

Потім зійшлися докупи,

в один народ,

і сперечались:

кому з них бути мертвими,

кому живими,

а кому ненародженими.

 

Так само, як те,
що він мав право на наступну свою епітафію:

 

Лежить поет, а біля нього

Лягло усе його майно –

Крута, непройдена дорога

І Лебедине знамено.

 

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!