Певно, він любив життя і жив літературою…

654

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ ФОЛЬВАРОЧНОГО

У ці важкі й тривожні зимові дні, коли душі так не вистачає сонця й повітря, каменем впала ще одна чорна звістка – відійшов у засвіти Василь Фольварочний.

Важко повірити, що Василь Іванович – уже по той бік світла. Не віриться, можливо, тому, що я не бачив його ослабленим, хворим, немічним. А ще – нам, тим, хто тут топче ряст, справді важко повірити, що ось – жила людина на цьому світі, раділа чи страждала, чогось хотіла і чогось чекала, на щось надіялась; аж тут приходить час – і людина вже там… звідки не повертаються…

Знаю зі слів його дружини, письменниці Тетяни Пишнюк, що ковід, який раніше переніс Василь Іванович, дався взнаки, вплинув на його зацікавленість світом і його бажання радіти життю. Такий собі постковідний синдром, детально описаний медиками. Трохи знаю, що це таке, бо й сам його пережив, коли минулої осені перехворів цією бідою – вже вдруге. Страшно, коли щоночі до тебе навідуються, вгризаються в душу чорні думки, коли безсоння виснажує й забирає сили…

Мене зрозуміє той, хто це пережив…

Отож, хтось бореться й перемагає постковідну депресію, а комусь не вистачає сили й волі. І, може, бажання.

Василь Іванович був сильною, неординарною особистістю. Для когось незручним. Когось відлякувала його енергійність і наполегливість… А ще – гострий аналітичний розум. З-поміж письменників є багато талановитих, менше чесних і порядних, а ще менше – тих, хто може орієнтуватися в складних ситуаціях і бачить процес у розвитку. Зрештою, така пропорція стосується, мабуть, не лише творчих людей.

Мені немало довелося спілкуватися з Василем Івановичем у різних ситуаціях. Траплялися в нас і розбіжності, і непорозуміння – Василь Фольварочний заводився з-пів оберта і був гонористий.

Проте я завжди знав, що в складній ситуації Василь Іванович не ховатиме голову в пісок, прийде на поміч. Він був одним з тих небагатьох, хто практично безпомилково міг порадити, як діяти в тій чи іншій складній ситуації. Я завжди знав, що Фольварочний дурного не порадить і бачить на «кілька корпусів» вперед.

Про заслуги Василя Івановича в громадській роботі, в царині культури, де він має заслуги і почесті, скажуть інші – ті, хто працювали з ним.

Я ж знаю його як письменника, і знаю, що він багато писав завжди – крім останніх кількох років, коли, мабуть, відчув, що час ставити останню крапку…

Переконаний, що в історії новітньої літератури він посів своє – осібне й почесне місце.

Певно, він любив життя і жив літературою…

Нехай милостивий Господь оселить його смиренну душу там, де праведні спочивають…

 

Михайло Сидоржевський

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!