Петро Засенко. У злагоді слова і музики

516

ДО 100-РІЧЧЯ ЗАХАРА ГОНЧАРУКА

У газетній рубриці «Календар знаменних дат» натрапив на повідомлення: «23 лютого 100 років від дня народження Захара Власовича Гончарука (1921-1993), українського поета, перекладача». Прочитав. І оступив мене невтішний докір: збайдужіли, забуваємо… Самі себе відсторонюємо на узбіччя нашої пам’яті. А він же якось говорив мені: «Чи можна лишатися байдужим на землі, по якій ходив Тарас Шевченко, яка не прохолола від гайдамацької слави, вимучена у найпотворніших формах нелюдської ненависті, у пшеничному степовому раю приречена сталінськими духоборами на голодну смерть?..» Це він говорив ще тоді, коли День української незалежності і не починав вивільнятися з-під ночі більшовизму.

Своєрідність слова Захара Гончарука зумовлена тим світобаченням, яке криється в хліборобській філософії, що тримає в глибинних пластах чорноземів багатоповерховий досвід поколінь. Його ім’я не часто зустрічалося на сторінках видань чи серед поетів у визначених «обоймах», його творчість неможливо прив’язати до якихось «школярів» в українській післявоєнній поезії. Одначе він був своїм у товаристві Павла Тичини як у міській квартирі геніального поета, так і в Кончі. У будні і свята.

У житті Захара Гончарука вмістилося так багато, а доля весь час наче випробовувала його. Це ж треба було, щоб малому хлопчикові серед білого дня трапився отой причинуватий активіст – свій же, з Коритні,– шукав зерно, нишпорив на горищі, штрикав дротянкою по подвір’ю і на городі, а не знайшовши й жменьки злаку, спересердя дитині прохромив живіт. А які там лікарі, кому потрібен сирота – мама померла, батько в тюрмі… А голодовка 33-го чатувала на нього, дванадцятилітнього, на кожному кроці. У страхітливому образі здичавілої від недоїдань жінки – простоволоса ганялася за захеканим хлопчиною з косою, як тая смерть по Морвинському лісі. Війна, яку він зустрів двадцятирічним курсантом вищого Харківського авіаційного училища радіоелектроніки, відірвала його від улюблених точних наук, від недочитаних Сервантеса й Шекспіра, кинула молоденького лейтенанта на Західний фронт, закрутила в пекельних колах, щоб убити і його, і той бентежно-ніжний світ, який жив у ньому.

Ще недавно він самотужки вчився грати на старенькому роялі, що випадково зберігся в селі. Він ще не знав, що доведеться брати участь у боях за Харків та В’язьму, за Москву й Калінін, буде важко контужений, потрапить у шпиталь. І, напевне, не думав, що його літературний дебют відбудеться не на сторінках літературно-молодіжного альманаху – його вірші матимуть публікацію незвичайну – крізь гуркіт війни прозвучать у програмі радіостанції «Радянська Україна» в суворому 1943-му. А підготує передачу на той час молодий поет-гуморист Дмитро Білоус. Через рік вірші Захара Гончарука будуть видрукувані у журналі «Українська література». На фронті був удостоєний бойових нагород.

Де ж воно ще лишався той плідний грунт, на якому зійде й забуяє зеленню поетичне слово? А все там же, у рідній Коритні, в гайдамацькому краю, де й досі «між ярами над ставами верби зеленіють», де все таке українське, що аж болить. Там коріння Гончарукового родоводу. Там батькова хата й могила – людини, яка належала до того прошарку хліборобів, які при першій можливості ставали інтелігенцією – вчителями, письменниками, філософами. Батько Влас із дружиною Маланкою породили двох синів – Захара та Якова – двох письменників. Саме Захар – старший брат зберігав у своїй бібліотеці (в Києві) «Кобзар» Шевченка, ще той, давній… «На печі, було, читаю його і плачу…» Також «Сборник арифметических задач» Малініна-Буреніна. Дореволюційні видання. Батько придбав його на базарі за п’ять пудів пшениці, хоч зерно сам купував – бо поля мав усього три чверті десятини і ті в трьох місцях.

Ще з малих літ загострене сприйняття світу звуків пробудиться сильним бажанням віддати себе на службу Евтерпі – покровительниці музики. Уже по війні Захар Гончарук поєднуватиме навчання в Московському університеті із уроками в інституті Гнєсіних, саме в Ольги Фабіанівни Гнєсіної по класу фортепіано. Та знову стане на перешкоді наш злиденний побут. Музика вимагає щоденної роботи з інструментом. А де його взяти? «Шкода, що ви лишаєте фортепіано, – говорила відомий педагог, – пучки вашої тендітної руки здатні на таке піано, яке дається природою небагатьом. Це – характер ваш. Не залишайте музику…»

І він музику не залишив.

У його київській квартирі (за тодішньою адресою по вулиці Юрія Коцюбинського) у вітальній кімнаті стояло фортепіано. Мені доводилося бути присутнім, коли Захар Власович натхненно виконував «Революційний етюд» Шопена чи «Місячну сонату» Бетховена.

Його дорога до поетичної майстерності не була легкою. Ніби й пізнувато – у тридцять шість літ видасть першу збірку «Голубиний ранок». Павло Тичина ще задовго до виходу книжки говорив авторові: «Ви пишете тільки про те, що вже виносили в серці своєму. А це єдиний правильний підхід. Від цього ж у вас і пропорційність строга (нічого зайвого), від цього ж у вас і потрібна форма вислову появилась. Сильна форма, автобіографічна».

Певна річ, щоб отримати високу оцінку від такого майстра як Тичина, потрібно вже самому дійти відповідного «зросту і сили».

Про музикальну домінанту в поезіях П.Тичини багато хто писав. Та чи не найглибше розкрито її органічність і філософську складність саме у післямові З.Гончарука до поеми Тичини «Подорож до Іхтімана» під назвою «Фінал». Тут схоплено головне – новаторська сутність неповторної стилістики автора «Сонячних кларнетів». Як йому, Захарові Гончаруку, було нелегко відстоювати по видавничих інстанціях нотну грамоту (нотоцитати в партіях) впереміж із його поетичними образами. Як свідчить автор, усі його перші книги вийшли покаліченими. Щеміло серце. Єдине, в чому пощастило, так це у виданні «Злагоди». (З гордістю похвалюся, що редактором цієї книги на прохання автора довелося бути мені–П.З.). Даруючи одну зі своїх книжок, Павло Тичина писав: «Захар Гончарук – лірик у філософському ключі…» Великий поет не помилився, визначивши точно обдарування цього делікатного чоловіка. Можна сказати, що працював він важко, але кому з добросовісних митців робота давалася легко? Зате кожна книга, кожен цикл його поезій – то сміливий крок на несходимій дорозі до людської душі, до мистецької краси і світла.

В українській літературі Захар Гончарук перший почав писати віршами музику. Рондо, прелюдія, фуга – часто він брав форму музичного твору для визначення жанру вірша. Звучання цих поезій своєрідне – грайливе, переливчасте, тривожне – залежно від настрою. Реальні голоси й шуми поєднуються з навіюваними. Як у літньому полі, коли внутрішній стан хлібороба співзвучний легкому наспіву вітру і заколисуючому шумові пшениць під високим дзвоном жайвора. Тому у вірші присутність музикального тексту не порушує слова, а органічно доповнює його.

Музика увійде в поезію Захара Гончарука і цілющою водою заструменить в ораторії «Дніпрові думи» і в «Лютневих синкопах», у дивній пасакалії «Біном Ньютона», яка присвячена другові дитинства, коритнянинові, полеглому на полі бою Василеві Яловенку.

 

Де ти, Василю,

в зоні якій,

на орбіті якій,

на якій паралелі?

Світ тебе кличе,

рань моя кличе!

Рана-Коритня чаїно кигиче:

– Жити несила!

– Ждати несила!

– Днів білоперих скалічила крила!

 

Об’ємність, багатовимірність Гончарукового поетичного образу твориться при світлі музики. Слово і звук єднаються в одне ціле. Тож і для поета кожна людина, особливо молода, увіходячи в цей світ, має осмислити його ритм, взяти на себе відповідальність за все, що було зроблено попередниками доброго і злочинного, налаштуватися на ритм духовних надбань народу, на пульс його історії. І взагалі людина є чимось більшим від загального поняття: «Йдуть друзі – йдуть по Києву світи». У підзаголовку до поеми «Апасіоната» читаємо: «На концерті Святослава Ріхтера». Тут ціле захоплююче море емоцій. Щемливо, аж до холодку під серцем, вал за валом накочуються картини життєвого моря. І знову ж рідні поетові коритнянські місця, урочища, краєвиди, які стали невід’ємною часткою його духовного єства.

 

Кривавить ранок –

крап…

крап…

Крап – на лезо, на мережку…

на Максимову одежу – крап…

Жив на світі козак,

для всіх неборак;

людям долі шукав

та й собі напитав:

в головах – тополя,

а в ногах – неволя,–

відкозакував.

 

Філософічність Гончарукової думки в тому, що людина наповнена звуками (Звук – мій зір! подих мій! моє боління!..) і залежно від своєї духовної завершеності може бриніти на одній збідненій ноті або ж звучати як добре зіграний оркестр. У людині все – і фальшива гра із самим собою, і велика прекрасна гармонія, злагода з іншими людьми, з травами й квітами, із зорями всесвіту…

Відомий російський поет і літературознавець Озеров у відкритому листі Захару Гончаруку «Крізь слово – музика», опублікованому в «Літературній Україні», писав: «Пам’ять повертає мене в давні літа, коли ми зазнайомилися в домі Павла Григоровича Тичини. Була велика розмова, що переносилася з кімнати в кімнату й завершилася у кабінеті поета. Коли гості розійшлися, Павло Григорович поклав нам руки на плечі і сказав: «У вас бачу спільне. Несамовита любов до музики. Ролланівське начало… Ні, ні, не лякайтесь. Це не порівняння, а орієнтир». І далі в листі: «Тут найдоречніше сказати, що Ви не стільки пишете про музику, скільки пишете музикою. Вона – пафос, а не лише тема. Вона – могутній засіб спілкування… Ви даєте пейзаж музики. Ви даєте портрет музики».

Захар Гончарук багато працював у галузі поетичного перекладу, переважно зі слов’янських мов: з російської (В.Маяковський, С.Єсенін, А.Вознесенський), із сербохорватської (Д.Максимович, М.Крлежа, Р.Зогович, Г.Ковавич, С.Куленович). із болгарської (Х.Смирненський , Н.Вапцаров), був упорядником антологій української поезії англійською мовою (1982), німецькою (1983), латиською (1984).

У добрій мудрій селянській натурі Захара Гончарука був неписаний закон: не пройти мимо. Трапиться цікавий співбесідник – поговорити з ним , трапиться молодий поет з оригінальним голосом – підтримати його, потрібно допомогти рідному селу – і поет передає бібліотеці понад двісті томів книг, серед яких твори класиків вітчизняної та зарубіжної літератури. А виникає потреба спланувати проект Музею-бібліотеки в тій же Коритні–він уже організовує і везе в село архітекторів. Серед своїх односельців він не проминав нікого – першим озветься, привітає, поклониться. Тож не дивно, що в нього завжди було багато друзів – від коритнян-хліборобів до класика югославської літератури Десанки Максимович. Давня дружба єднала його зі Святославом Ріхтером. На ювілейному вечорі Захара Гончарука з нагоди 70-річчя поета зголосилася виступити знаменита Євгенія Мірошниченко. Тоді на сцені Будинку вчителя вона присвятила йому «Казки віденського лісу», а він, по-козацьки ставши на коліно, цілував їй руки. А з відомим скульптором Сергієм Коньонковим вони були по-особливому прив’язані один до одного.З кожним приїздом до Москви поет не минав робітню митця на Тверському бульварі. А то якось С.Коньонков забажав відвідати могилу великого Тараса в Каневі. Після огляду музею Кобзаря непомітно відлучився від супровідника. Його довго шукали. Лише за кілька годин знайшли Сергія Тимофійовича в хаті старенької бабусі-канівчанки за розмовою – він хотів почути про Тараса від людини з народу. Був захоплений її розповіддю. А потім аж до кінця свого життя висилав тій бабусі щомісяця по сто карбованців – те засвідчувала документально дружина скульптора Маргарита Іванівна. Такі дружні взаємини між окремими людьми ніяк не можна підтасовувати під фальшиве гасло «дружба народів».

Поета було обрано почесним громадянином Коритні. Бути в одній сім’ї із земляками – то велика честь. «Ось тільки чи зможу бути з ними нарівні. Вони ж коритняни – незвичайні!» – говорив Захар Гончарук. Які там були могутні хліборобські родини! Та час повиривав їх із корінням, порозкидав на всі боки. За сталінщини лише репресовано 119 чоловік!

Мені доводилося неоднораз бувати на батьківщині поета в Коритні. Бував у тій хаті, в якій народилися брати Гончаруки, а в час нашого приїзду із Захаром та хата із дворищем над річкою уже належали іншим людям. У однокласників поета, а їх тоді у 80-х роках минулого століття лишалося одиниці, єдиний найболючіший був спогад – голодовка. Її з пам’яті не викинеш. Крадькома на колгоспному полі вилами видовбували мерзлу картоплю, у Тікичі ловили кобликів, рвали очеретяне коріння на пампушки. І самі були опухлі, як пампушки. На уроках не всидиш – їсти хочеться. А бригада кращих учнів – синки й доньки начальства не голодували – ходили по хатах та змушували всіх іти до школи. Бо треба було піднімати неіснуючий ентузіазм, мовляв, у нас дитинство щасливе… Директор школи Кирпа Гордій Олексійович викладав співи і розкрив Захарові музику в нотах. Добрий від природи, він змушений був виганяти з уроків учнів, батьки яких неохоче записувалися до колгоспу… «Чи знаєш постановлєніє ЦеКа про колєктівізацію?» – сікався до кволого від голоду п’ятикласника. Діти вмирали щодня.

Часом Захара Власовича, бувало, відвідував друг академік Володимир Королюк, з яким колись навчались радіоелектроніки, і написав йому свою формулу опосереднення, як універсальний принцип спрощення – М = ЕЕ . Рк . МК… «Ти ж повинен знати, Захаре, що минуле – кінцеве, а майбутнє – безкінечне!…»

 

Що тут сказати? Може:

Я селянин, без претензії,

Закодований в чересло…

Є в мене друзі –

Велика поезія –

Музика, Слово, Число…

 

Та коли людині довелося пережити голодовку і війну – з Числа їх не знімеш! Вони в тобі назавжди як родимі плями… Досі, коли згадувалася організована більшовизмом українська трагедія – голодомор, то в літературному варіанті цей жах представлявся романом Василя Барки «Жовтий князь». А ще ж є масштабна, панорамного плану поема Захара Гончарука «Коритня» (перша пасторальна), розуміється, симфонія ж таки! У ній глибинно-болюча трагічна історія нашого народу. Незабутня! І знову в епіцентрі подій рідна Коритня – і кров, і сльози, й жертви безневинні, і недомудрі верховні заправили, і справді-таки непідробна любов до простого люду. І скрізь усе те просвічується як говорить Олесь Гончар, «світлий талант, порядність, чиста синівська любов до рідного слова».

Нехай буде благословенний цей час, коли і світла пам’ять про поета Захара Гончарука і його твори переходять у нове століття.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!