Петро Скунць – поет традиції Шевченка

142

21 травня цього року в Ужгороді відбулось урочисте
вшанування відомого українського поета Петра Скунця (1942-2007) з нагоди його 70-ліття.
На вечорі пам’яті виступив відомий дослідник творчості поета, професор
Дрогобицького педуніверситету Петро Іванишин.

Вшанування великого українського поета Петра Скунця
(1942-2007) відбувається у переддень вшанування Тараса Шевченка. Тож неминуче
вони озиваються один до одного через століття. Озиваються ще й тому, що Петро
Скунць не просто поет-шістдесятник, а поет найглибшої і наймасштабнішої
культурної традиції в межах українського духовного всесвіту – традиції
Шевченка. А тому був і є поетом-мислителем, поетом-учителем.

В межах новітнього періоду розвитку української літератури
П.Скунць займає свою особливу, базовану на національному імперативі позицію.
Поет належав до виразно антиколоніальної течії сучасної літератури, котра не
залежала від постійного зациклення на колоніальних культурних «продуктах» (як
це спостерігаємо в іронічній карнавалізації та еклектичному релятивізмі
постмодерністських текстів). Антиколоніальна література, усупе¬реч поширеній
думці, боролася перед-усім не проти імперського минулого, а за власну
національно-культурну ідентичність. Тому не дивно, що письменник у кінці 80-х –
на початку 90-х займався активною політичною діяльністю, першим на Закарпатті
організовуючи обласні осередки ТУМу і Руху, редагуючи газету «Карпатська
Україна». 1989 року критики відзначали, що Скунць чи не єдиний із закарпатських
поетів торкається перебудовної тематики; він же чи не перший серед українських
поетів звернувся до теми Чорнобиля.

Тритомник творів Т.Шевченка був однією з перших прочитаних
маленьким Скунцем книг. Геніальна потуга творів Кобзаря, усвідомлення
нерозривності понять «Шевченко» та «Україна» призвели до того, що образ його
саме як національного пророка і генія з’являється у творах поета, починаючи від
перших книжок і до останніх, наприклад, у вірші «Один»: «Невже ти, Вкраїно,
народжена з болю Шевченка, / з козацької крові і білих ґулаґівських снів, /
невже ти, Вкраїно, неначе бездомна чеченка, / по білому світу приречена йти без
синів?» («До тебе» // «Один», 473) та ін.

Традиція Т.Шевченка проявляється у Скунця не тільки через
рецепцію та інтерпретацію його персоналії, а й, що вагомо, через поглиблений
діалог із насамперед поетичною творчістю. Йдеться не лише про трансформацію
образів матері-України, покритки Катерини чи різнотипних колонізаторів і
малоросів, а й про діалог на рівні ідейному, смисловому. Не випадково Скунць
наприкінці 1990-х відзначав, що «Т.Шевченко зачіпає всі проблеми нашого
сучасного життя», що він – «поет, від впливу якого нікуди не дінешся: в любові
до України, у намаганні наблизитися до вічного». Перегук на рівні змістових
елементів та сенсових концептів, звідси, зумовлений засвоєнням і винятково
дбайливим розвитком шевченківської філософії національної ідеї (як цілісного
націоцентричного ідейного комплексу) та національно-екзистенціальної
методології мислення (мислення в категоріях захисту, розвитку та відтворення
нації), вивірених національним імперативом.

Так, наприклад, вагомий, символічний, один із центральних
для Т.Шевченка, образ матері розкриває нам низку проблем і мотивів, що
стосуються не лише родинного буття (хоч і його також), а й отримують значення
загальнонаціональне. Для Скунця – людини другої половини ХХ ст. – «матір з
малям» теж означає майбутнє народу, і він, як і герой Кобзаря, любить матір
тією щирою любов’ю, котра властива лише справжнім синам, і в нього
спостерігаємо часту ідентифікацію «матері» та «України» (як рідної землі чи
народу/нації) уже в циклі «Заповнена анкета» (1963).

З іншого боку, вже у цьому ж циклі отримуємо вихід на
розуміння «України-матері» цілком у Шевченковому дусі – як Батьківщини, як
буттєвої основи присутності (існування героя) у цьому світі, як чогось
настільки ненав’язливо сильного, що повністю визначає життя людини та зумовлює  її вростання у міжкультурний простір:

Якщо планету вище підійму –

Вкраїна буде точкою опори.

(«Один», 120-122)

По-новому звучить мотив матері-вітчизни у постколоніальному
вірші «Шевченківська мати» (1992), де сплюндрована старим радянським і новітнім
псевдодемократичним режимами Україна – «…підуть ділити шкарпетки й портфелі /
старий партократ і новий демократ» – ототожнюється із матір’ю національного
генія. Кобзар стає уособленням її найвірнішого і «єдиного» сина з-поміж тих
псевдосинів, котрі «чуття пропили», «землю проїли», котрі «жебрати щастя у світ
подались». Крайнім втіленням відчуженого представника змаргіналізованого
«народу-лоботряса», абсолютно байдужого і до рідної країни, і до Шевченка,
стають  «депутати» парламенту: «І що їм до
того при ситім кориті, / що десь на краєчку сумного села / в шевченківській
хаті, сто років не критій, / шевченківська мати дитя привела» («Один», 448).

Іншим наскрізним мотивом творчості П.Скунця стає мотив
України-покритки, що відсилає нас до тих творів Кобзаря, початок яким дала
поема «Катерина». У політичному розмислі «Диптих натщесерце» (1996) образ
спустошеної «Вічної Катерини» і пов’яза¬ний із ним ідейно-тематичний комплекс
зринає ще раз. Тут поет зображає світ як великий «ринок», «де в шопах космос
весь лежить» і де «бродить» «Вічна Катерина», як «Вічний Жид». Новітня Україна,
таким чином, досить чітко витлумачується як втрачена держава, як розкрадена
«гендлярами» неоколонія:

Коли в любові я застряв,

Вкраїна – Вічна Катерина

мене лишила, як байстря.

І поки я свої печалі

Гойдав на сонному Дніпрі,

мою Вкраїну десь помчали

на іномарках гендлярі.

(«Один», 485)

Тісно з образом і мотивом Катерини пов’язаний інший
драматичний шевченківський образ, що став наскрізним, особливо в часи
незалежності, для поезії Петра Скунця, – образ і мотив України як «нашої – не
своєї землі». Починаючи з поеми «На границі епох» (1967-1968), де з’являється
образ героя, який «чужий у своєму краї», мотив чужості, окупованості,
не-приналежності українцям рідної землі переходить і в часи постколоніальні.
Протагоністові письменника рідний край стає «пеклом» (пор. із Шевченковим «ми в
раї пекло розвели») під правлінням «тучного начальства», «що п’ють горілку із
церковних чаш..» («Світ без братів» (2000) // «Один», 525). Таким чином, знову
актуалізується образ вітчизни як неналежної корінній нації неоколонії
пострадянського типу, що призводить до буттєвої неприсутності («ніби є ми і
ніби – нема») народу на власній землі, зокрема, рідному Закарпатті:

На землі, що між Тисою й Доном,

ніби є ми і ніби – нема.

На Вкраїні ми всі за кордоном,

бо Вкраїна й на волі німа.

Я здержу наболілі прокляття,

попрощатись не можу з добром,

хоч зробилось моє Закарпаття

прохідним європейським двором.

(«Горянська хата» (1994) // «Один», 467)

Ще одними продовженнями україноцентричного поетичного
мислення на основі Шевченкової національної ідеї стають мотиви  утвердження чи реставрації національної
ідентичності українців («земляків», «козаків», «людей» у Кобзаря), а також
викриття не- й антинаціональних типів людей – україножерів-чужинців («катів» у
Т.Шевченка) та, передусім, національно «буттєпокинутих», «спустошених»
маргіналів-малоросів (Шевченкових «рабів», «свинопасів», «сміття», помічників
«катів»).

Набагато більше експліцитного текстуального місця болючій та
актуальній для підневільного народу темі малоросійства відведено у період
постімперський. У час, коли процес малоросизації (русифікації, обездуховлення,
знекорінення тощо) триває – «…йдуть українські радянські манкурти / в дрібні
малороси, русини, хохли» («На повороті» (1991) // «Один», 445), коли
фарисей-малорос далі «бога будує земного, / щоб самому пролізти в божки»
(«Малоруське» (1992) // «Один», 458), коли панують іноземні забобони – «…ми
дружно вирушили  в джунглі / господній
рік віддати мавпі» («Іронічна ідилія мавп’ячого року» (1992) // «Один», 447),
коли перетворені у байстрюків («копилів») сучасники не можуть жити без пана –
«ці вже такі малорусі, / що потрібен їм великорос» («Воскреслі не вмирають»), –
герой усе ж залишає місце надії, що схожа на віру в «оновлену землю» та першого
близнюка-Івана (що «як той Гонта») в Т.Шевченка:

Мертві ми, гадаєте? Воскреслі!

А воскреслі вдруге не помруть.

(«Воскреслі не вмирають» // «Один», 461)

Потреба у протистоянні різноманітним антибуттєвим,
антидуховним явищам оточуючої дійсності зумовлює культивування протагоністом
поета, як попередньо героєм Т.Шевченка, мотиву боротьби. Одним із символів
боротьби стає улюблений народний герой Карпат опришківський ватаг Олекса Довбуш
(Добош), котрий у баладі «Ходить Добош по Карпатах» (2000) стає еквівалентом
людяності – «…і з людину ми заввишки, / бо ходили ми в опришки» – та
національної свободи:

Чом, руснаку, спину горбиш? –

по Карпатах ходить Добош,

на чужинців пусто робиш,

ліс рубаєш, край свій гробиш,

сам на себе Бога злобиш,

на кавалки правду дробиш,

ради хліба душу гробиш,

але ж кривді не догодиш,

світ у чарці не сподобиш,

бо свобода пройде обіч, –

по Карпатах ходить Добош.

(«Один», 523)

Протагоніст горить вогнем повстання, готовністю активно
боротися за свою наново колонізовану землю. Протиставляючи свою боротьбу
поета-воїна («та нині я воїн», «чекай мене, мила, з окопа, з кривавого неба»)
угодовській політиці продажних «українських вожаків» («Та всі ви, Шмарови,
Морози, Масоли і Кучми – / безсилі пір’їнки імперського злого орла») герой
апелює до народної совісті: «Ми їх залишили у горах – голодних і голих, / вони
зустрічають без нас азіатську орду» («До тебе» (1995) // «Один», 473).

І тільки з великої любові до України можуть народитися не
раз у героя-борця інвективи супроти Творця, що походять від Шевченкового – «Я
так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї
душу погублю» («Сон» («Гори мої високії…»)). Те саме у героя Скунця: «Дивна
казка / моєї нації – / без розв’язки, / самі кульмінації. / Незвичайний у неї
Бог, / що за віру її прирік / на ганьбу всіх людських епох, / на жаский
тридцять третій рік» («Земля химер» (1990) // «Один», 422). При цьому щирість і
велич цих інвектив («Світ без любові», «Світ без братів» та ін.) проступає
через усвідомлення того, що висловлює їх герой-християнин, віру котрого
увиразнює шевченківський мотив утвердження християнства (таки «молітесь Господу
одному»):

Воно гряде – тисячоліття Віри.

Життя людини не перейде в тлінь.

Ще Богосин вас визволить від Звіра.

І прийде Він. І буде так. Амінь

(«Фінал тисячоліття (Голос Божої Матері)» // «Один»,
512-513)

Об’єднавча національна ідея стає домінуючим художнім
фактором у творчості письменника саме з поеми «На границі епох». Голос
надзвичайно чітко і глибоко виписаного поета-прота¬го¬ніста (бойка-верховинця,
поета-шіст¬десят¬ника) став голосом цілої нації, гнобленої, але не скореної. Як
справжній національний поет, Скунць утверджує мислення категоріями й
екзистенціалами загальнонаціональними. Чи не тому йому, як справжньому «голосу
народу» (М.Гайдеґґер), вдається –

За всіх відмовчати,

коли всі кричать!

За всіх прокричати,

коли всі мовчать.

(«На границі епох»// «Один»,177)

Розвиваючи згадувану Шевченкову тему буття українця «на
нашій, не своїй землі», поет вустами ліричного героя заперечує покірність
земляків й актуалізує найосновнішу проблему нашої сучасності, проблему
постколоніальної, демократичної України. Йдеться про нашу політичну незахищеність,
відсутність національної держави, зумовлені відсутністю ідеології
державотворення, наприклад, у «Прощанні з 2006-им» (2007):

Ще з одним я прощаюся роком,

і прощатися зовсім не жаль.

Він до мене ходив лжепророком,

піп-рострига чи просто мужлан.

Все прекрасне обмежене строком,

ба, й по цвіту посиплеться град.

Ще з одним зустрічаюся роком –

і стрічатися зовсім не рад.

Він гряде, починає банкети,

лиш родився, а вже одурів.

Моє небо дірявлять ракети,

крім космічних, – на честь гендлярів.

Єсть у мене сьогодні держава,

вірю в неї, немов маніяк,

та якась ця держава іржава,

що не зрушить із місця ніяк.

І стоїть, як машина без тяги.

Вже я вірю, здається, марі:

розбрелись по світах роботяги,

навкруги – лайдаки й крамарі.

Викидаю останні купюри,

де їдять однодумці і п’ють…

І ніхто вже мене не купує,

а мене продають, продають.

Наслідком бездержавності стає не лише відчуття особистої
беззахисності й непотрібності у своїй країні, а й колективний феномен –
внутрішня окупація, смертельне поневолення народу на своїй же землі і начебто
вже своєю, обраною владою. У Шевченка про це йдеться в поемі «Саул», у Скунця
дуже чітко про це сказано в поезії «Цятка моєї крові» (2004):

Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.

Мати нашу Вкраїну – це хліб без води…

Знов стоїть наді мною заплакана мати

– Ти куди в сінокоси?

– Я не знаю, куди.

І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні.

Вже дістався і премій, і пліток брудних.

Навіть думав пролізти в депутати народні.

Слава Богу, не вийшло. Виживаю без них.

Ну, а завтра куди? Україна – так само,

як при  мамі була:
смерть – куди не піди.

І питає «куди?» моя зраджена мама.

І в могилу кричу:

– Я не знаю, куди.

Наша Україна («рідний край») для П.Скунця – це передусім
духовна країна – «країна Україна, де живуть Шевченко і Франко» – залишається
спільним культурним домом для нас, для українців, для всіх тих, «які стають
батьками, / не забувши, що вони – сини» («На границі епох» // «Один», 201). Так
Петро Скунць своєю творчістю допомагає нам збагнути основну умову нашого буття,
допомагає відчути і зрозуміти національну традицію, започатковану Т.Шевченком і
продовжувану його ідейними спадкоємцями-літераторами, у тому числі і самим
Петром Скунцем. У цьому його і наша безсмертність, безсмертність едельвейсу:
«Коли довкола хамства повно, / в ярмо народ іде безмовно, / живи не тут –
високо десь, / як наш безсмертний едельвейс» (2007).

Для мене особисто одним із найважливіших життєвих заповітів
були і є слова Петра Скунця, сказані вже далекого 1997 року: У Шевченкову
національну ідею треба твердо вірити, «інакше роздеруть нашу Україну».
Переконаний, доки шануватимемо таких поетів, як Петро Скунць, доки читатимемо й
вивчатимемо його твори, доки перебуватимемо в його традиції – жодним народним
гнобителям, жодній антиукраїнській владі, жодним шахраям від політики не
вдасться нас знищити. Саме ця висока, націоцентрична шевченківська традиція
дозволить нам витримати все, піднятися над українофобською дійсністю і нарешті
– перемогти.

м. Дрогобич

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!