ДО 80-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
Ми стали у ряд на оцій полонині
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Обітницю скласти на зброї:
Свободу народам!
Свободу людині!
Нас кличуть боротись герої.
Так 1944 року писала сімнадцятилітня членкиня ОУН і зв’язкова УПА Катерина Мандрик (пізніше, за чоловіком, Куйбіда). Герої для неї – всі ті, що стали на прю з ворогом, насамперед – повстанці.
Без сумніву, не було в світі такого феномену, як Українська Повстанська Армія – армія, яка упродовж десяти літ, а навіть довше, боролася проти двох тоталітарних режимів, і не лише проти них, а й проти московських сателітів, різних істребків, сексотів, боролася без жодної підтримки зовні, на порівняно невеликій території і при слабкій (порівняно) соціальній базі, адже наше селянство не було таке заможне, як чеське чи німецьке… А за весь час через УПА, як стверджував її останній командир Василь Кук, пройшло близько півмільйона людей: 200 000 у відділах бойових, 300 000 – в допоміжних (див.: Кук В. УПА в запитаннях та відповідях Головного Командира. Львів, 2007).
Феноменальною є і повстанська поезія. У чому полягає її своєрідність, неповторність? По-перше, у масовості, у великому числі тих, хто брався за перо, аби в короткій віршованій формі висловити свої почуття; по-друге, у відчутті соборності, єдності всіх українських земель; по-третє, в інтелектуалізмі, духовності, пломінкій напрузі поетичного слова та його естетичній гармонії. Коротко зупинюся на цих трьох чинниках.
МАСОВІСТЬ. 1968 року в Торонто вийшла антологія “Слово і зброя”, яку уклав Леонід Полтава і в якій зафіксовано більш як сімдесят авторів, які писали про УПА та революційно-визвольну боротьбу 1942-1967 років. Безпосередньо воїнів-повстанців і водночас поетів представлено двадцять.
1992 року львівський “Меморіал” випустив антологію “Повстанська ліра”, яку впорядкував колишній політв’язень і письменник Микола Дубас. Львівська антологія спирається на торонтську, але тут є чимало біографічних уточнень, до того ж долучено нових поетів, яких не було у “Слові і зброї”, – отже, маємо двадцять вісім повстанських поетів.
Одначе їх було значно більше, адже ні до першої, ні до другої антологій не включені Мирослав Кушнір, Санжара, Заграва, о. Миколай Василь Прийма, Христофор Блонський, Будка, Юрій Масяк, Василь Андрійчук, Михайло Іванюк.
Низку творів повстанських поетів я знайшов у періодиці; до них можна додати цілий ряд анонімних текстів, покладених на музику, – і будемо мати щонайменше півсотні прізвищ поетів-упівців. Коли ж зважити на обставини, в яких вони творили, це немало… Серед них два священники і жінка: Катерина Мандрик-Куйбіда, ширше про яку скажу нижче.
З тих, що не були безпосередньо в УПА, проте писали про неї, – нараховано близько сорока осіб; більшість з них творили в діаспорі, менша частина – в Україні, переважно ті, хто зазнав жаху концентраків та переслідувань. Якщо внести в це число і сучасних поетів, скажімо, львівських, то загальна кількість перевищить – знову ж таки – півсотні осіб. Як бачимо, героїка УПА віддзеркалена широко як безпосередньо, так і опосередковано.
Друга прикметна риса – СОБОРНІСТЬ. Із тих поетів-повстанців, які фігурують в обидвох антологіях, галичан – тринадцять, наддніпрянців – дванадцять (а якщо врахувати Хмельниччину – то чотирнадцять). Їх доповнюють три представники Волині та один – з Берестейщини.
Таким чином, маємо яскравий вияв соборності, причому поетів-західняків (скажемо так) переважають їхні бойові побратими з дальніх областей, а конкретніше: з Київщини, Полтавщини, Херсонщини, Дніпропетровщини (точніше – з Січеславщини), Запоріжжя. Дві частини України – Галичина і Наддніпрянщина – дали двох найпродуктивніших поетів: Марка Боєслава і Петра Гетьманця.
Марко Боєслав (його автонім – Михайло Дяченко) походив із села Боднарів на Прикарпатті і був не тільки поетом, а й Провідником ОУН на Станіславівщині, мав також псевдо “Гомін”. Редагував журнал “Чорний ліс”. Видав циклостильним способом десять поетичних збірок – усі вони передруковані в антології “Слово і зброя”. (Він же автор популярної в народі пісня “Рости, рости, черемшино…”) Загинув 1952 року в селі Дзвиняч Богородчанського району.
Марко Боєслав
Петро Гетьманець – інші прибрані прізвища “Волош”, “Полтавець” – насправді це Петро Василенко з Яготинського району на Полтавщині. Як він згадує в своїх віршах, батька і брата розстріляли більшовики, діда заслали – і Петро пішов у повстанці, став політвиховником сотні “Залізняка“ куреня “Месники”. Воював на Закерзонні, де 1946-го й загинув. Редагував журнал “Лісовик“. І писав полум’яні вірші. До речі, 1996 року Микола Дубас і Микола Петренко видали його збірку “Мої повстанські марші”. 2006 року вийшло друге, повніше видання, яке упорядкував М. Петренко.
Для обидвох цих поетів мотив соборності – один із провідних. Боєслав пише вірш “Братам з-над Дніпра”, в якому закликає до повстання. Адже “громи рокочуть вогнезубі. / Зове на месть Дніпро святий!” А в поемі “Марена” возвеличує дівчину зі Східної України, яка була комсомолкою – і національно прозріла, вступила до УПА та проявила себе в бою. Думками вона лине в рідний степ, де “дім, батьки, Дніпро ревучий! ” Адже:
Там рідне все, та тут святе, рідніше,
Тут правду, рідну душу я знайшла.
Чому, чому не знала я раніше,
Що стільки там брехні, облуди, зла!
Ще більше соборницьких віршів у Гетьманця-Василенка. Он як він сприймає Галичину:
Ще палкіше люблю ці дзвінкі хуртовини,
вони рідні мені своїм бунтом грізним,
хай далеко Дніпро і степи Полтавщини,
та і тут лунав крик колись княжих дружин.
Але й тут йшли побідно Богданові раті,
і свистали у січах козацькі шаблі,
тут Петлюри полки боролись завзято,
тут ті ж самі слова, і журба, і пісні.
Авжеж:
Наша дружба палка, ми в одних хуртовинах!
Хай з степів я полтавських, а ти з-за Карпат,
та одна в нас велика, свята Батьківщина!
наші душі одною любов’ю горять!
І цей мотив властивий не лише Боєславові чи – особливо – Гетьманцеві. А й повстанцеві, що мав псевдо “Орелець”, бо ж був з-над річки Орель: а це теж Наддніпрянщина, Лівобережжя. У вірші “Прощання”, присвяченому другові, що відходив із Закерзоння на Схід, Н. Орелець стверджував:
Подружила нас доля Вітчизни
(Рабства доля, біль,
стид або страм) –
Один гнів у Дніпра і Дністра
Виринає до бою і тризни!..
І хоч я з берегів на Орелі
(Дніпра донька і Крутів сестра).
Ну, а Ви – зі Збруча і Дністра,
І близькі Вам Лисоня й Говерла…
Про це ж (“Тобі, Полісся”) пише Іван Хміль з Берестейщини, бо це так само українська етнічна територія:
Любов і віра – це ж і ліки,
Що все були Твоїм добром,
Що все об’єднує навіки
Тебе зі степом і Дніпром!..
Таж Львів, і Холм, і ця рівнина –
Сукупність гір, степів, низин –
Це ж Мати наша Україна
Від Щари й Прип’яті по Дін.
Отож повстанська поезія ще раз засвідчує, що з червоною навалою боролись не лише вихідці із західноукраїнських земель, а практично вся Україна. Про це, зокрема, сказав Григорій Жученко, котрий знаний в письменстві як Яр Славутич і як організатор Чернігівської Січі, котра невдовзі злилася з УПА. То його слова:
Земле люба! Долини отчі!
Це ж по вас на Вітчизни клич
Пробоєві проходять сотні –
Як воскресла з руїни Січ.
Від Чернігова до Чернівців,
З-під Лугані за гордий Львів
По залогах стоять упівці,
Розбуялий відплати гнів…
І кінець:
Красний часе! Немов по бруках
Важкодужа гуде стопа
Войовничих, бронзоворуких,
Повнозбройних борців УПА.
І третя теза – про ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ, духовно-патріотичну напругу й естетику поетичного слова. Ось кілька фактів щодо освіти.
Боєслав закінчив у Станіславові гімназію, опісля правничий факультет Львівського університету; Гетьманець-Василенко навчався у педагогічному інституті, але війна не дала завершити студії, і він учителював на Полтавщині в середній школі; Пантелеймон Василевський, наш краянин і чудовий мемуарист-есеїст, набував знань у Новочеркаському політехнічному інституті, де його застала війна; у політехніці (Львівській) студіював і Мирослав Кушнір. Микола Сарма-Соколовський навчався у Миргородській художньо-керамічній профшколі, зосібно в Дмитра Красицького та Опанаса Сластьона, відтак закінчив у Києві художній інститут. Вищу освіту, вочевидь, мав і Н. Орелець, бо його називали “Професором”… Досить того, аби зрозуміти, який високий освітній ценз був у повстанських поетів.
Художній рівень, певна річ, не завжди однаковий. Наприклад, Боєслав-Дяченко розмірковує про вартість своїх творів. У вірші “Критикам” хвилюється, що
Убога форма у моїх піснях,
Старі стежки, старі утерті рими.
Спитаєте, чому на новий шлях
Не вийшов я? Скажіть, чи біль незримий,
Розпука, сором за моїх братів,
Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури.
Терор могли зродити новий спів
Чи крик, щоб Бог і люди всі почули?
Цей вірш створено наприкінці сорок дев’ятого (!) року, 7 листопада – коли позаду було стільки походів, боїв і втрат. А проте Боєслав, як істинний поет, переживає за мистецьку якість своїх поезій. Рік перед тим, 16 грудня 1948-го, у вірші “Особисте” він звертався до незнаного друга:
Коли б ти знав, мій милий друже,
В яких терпіннях ці пісні
Родились, ти б не був байдужий
І всі гріхи простив мені.
Лукавий біль ломив в коліні кості
Не в теплій хаті, в ліжку, в подушках,
А у тісній криївці на помості, –
В’їдалась в тіло цвіль вогка.
А дні і ночі “мов раки лізли, волоклись”, та він “співав пісні охоче” і “моливсь за Україну”. Та писав цілком оригінальні – метафоричні – поезії, нерідко дуже далекі від жорстокої дійсности, що чигала на поета з кожного куща… А все ж він забував про це, бо “По сході сонця”
Співучий ранок мрії розгубив,
Мов дві куми, ставки розговорились.
А ген пахучим небом голубим
Кудись спішить орел золотокрилий.
Стою в ліску, мов з казки лісовик,
І сам не знаю, що скоріш почати –
Чи слухати, що у ставках за крик,
Чи мрії вранішні тихцем збирати?..
Хай пробачить читач таке, можливо, й надмірне цитування, але хіба воно не виявляє нам неприкриту душу месника й творця? І якщо стосовно художності інколи й зринає сумнів (що теж закономірно для будь-якого справжнього майстра), то з ідейного боку – ані слова про відчай, зневіру, навпаки – повне усвідомлення своєї місії, своєї сили і правоти. Це диктувало назагал маршово-мажорний стиль. І хай в окремих віршах чимало декларативності, маніфестації, проте ці емоції, почування природні, органічні, бо їх демонструють не холодні обсерватори, а безпосередні учасники дійства.
Он чому акомпанемент поезії Гетьманця – це бурі, заметілі, дороги, лютий вітер, який “у нічній безтямі… дуднить Мазепиним конем…” І невпокорена Україна, до якої він “святую любов в серці свому зберіг”, –
Усім чаром своїх наддніпрянських степів,
буйним гуком козацької Січі,
Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,
як порив сил палких, таємничих.
Усім жахом Полтави, Базару і Крут,
страшним рабством і кров’ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
в світлий рокіт крилатої бурі…
* * *
Отакі вони – три чинники повстанської поезії: масовість, соборність, інтелектуалізм, як також ідейність і художність. Це продовження поезії “Вісниківської школи” (від назви журналу “Вісник”, що його у 1933-1939 роках видавав Дмитро Донцов). А значить – гордість, непохитність, жертовність у борні за волю. А кохання, інтимні почуття? І тут ми підійшли до ще одного виміру повстанської поезії, який неможливо обминути.
Петро Гетьманець зізнається, як одна дівчина несподівано написала йому лист-освідчення. Але він навіть не має часу його прочитати. І вона повинна збагнути:
Там барабанять кулемети,
Гранат страшний лунає гук,
Не смію буть тепер поетом
Твоїх зітхань і власних мук.
Він любить, як уже зазначалося, сніг, самотні поля, буревії, марші…
Увесь час я іду в хуртовинах,
та не Ти в моїх буйних очах,
а роздолля лунке Батьківщини,
а розп’яття її на хрестах!..
Прекрасний вірш, виповнений енергією та вірою у свою місію, хоча поет-повстанець знає, що будь-коли може “в снігових цих порошах попрощатись навіки з життям”. Але доба не тільки, за словами Ольжича, жорстока, як вовчиця, а й велика і неповторна. Тому-то:
Я люблю її гул, хуртовини,
дням назустріч спішуся бігом.
В моїм серці судьба Батьківщини,
а не Ти в чаду мрій над вікном.
Це погляд чоловіка-борця. А жінка? Те саме. Приклад – Галина Савицька-Голояд, родом зі Львова, працівниця “Червоного хреста” УПА, нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. 1950 року повстанці видали її збірку “До зорі” під псевдонімом “Марта Гай”. Вона прямо говорить:
Біль не зломить вже нашої сили,
і не змилить кохання нам путь –
веди швидше у бій, командире,
бо атаки нас ждуть.
І розуміння:
Хай умремо з тобою ми вранці,
ще задовго умрем до зорі –
та на те ми сьогодні повстанці,
в першій ми, бойовій.
Співзвучне розуміння виявила й Анастасія Кватира з Рівненщини, яка закінчила у Львові гімназію, була каторжанкою норильсьих таборів. У вірші “Полеглому другові” пише:
…Ти знав, що не час тобі юність свою
Барвисто квітчати в мої почуття –
Грудьми молодими ти в смертнім бою
Мостив Україні дорогу в життя…
Таке невідхильне усвідомлення вимог доби. Нема часу на розпруження. І це не поза, не гра. Тим часом жінка поруч, але як бойовий побратим. Я вже згадував поему Боєслава “Марена” про дівчину-упівку зі Сходу України. Про таку ж героїчну зв’язкову Павло Євтушенко написав баладу “Оксана”, яка – коли замовк повстанський скоростріл – сама взяла ворога на приціл… А потім бандажувала рани, загинула…
Анна Косовська, родом із Севастополя, яка працювала в Києві, потім опинилась на еміграції, написала вірш “Полтавчанка”, присвятивши його Марійці Степовій. Марійка була в міській кнгозбірні бібліотекаркою, відтак подалась із братом Миколою в Карпати – в УПА, де її прозвали “Степовою”. У сотні “Хріна” (Степана Стебельського) вона лікувала воїнів, випускала партизанський “Перець”. Одного разу зупинила повстанців на полі бою, аби не кидали пораненого командира, сама затискала рукою йому рану… З братом потім і загинула: “Ніхто не знає, де її могила, / Хіба ліси і сонце золоте…”
Михайло Луцик з діаспори згадує, як його вели на страту – і враз пролунав постріл у ката. То стріляла його дівчина… У нього ж є вражаюча поема “Мати” – розповідь, як мама дала отруту доньці, щоби та не мучилась на тортурах.
* * *
Так, жіноча лінія в творчості поетів-упівців і взагалі звеличників УПА – одна з провідних. Жінка-героїня, жінка-страдниця… Серед них і Катерина Мандрик-Куйбіда, яка народилася в селі Сукіль Болехівського району на Івано-Франківщині, ще зовсім юною вступила до ОУН, доглядала у шпитальці за пораненими повстанцями, носила їм їжу, при потребі як зв’язкова була провідницею упівців по гірських стежках…
Катерина Мандрик-Куйбіда
Життя вкрай важке, щокрок – то небезпека. Коли через село переходив фронт, згоріла хата, будували нову, батька замордували емгебісти. А наприкінці жовтня 1950-го заарештували і її. Незважаючи на провокації і тортури (які підірвали здоров’я), Катерина нікого не видала, в ГУЛАГу вижила – і 1964 року оселилася в Болехові. І хоча через війну їй не вдалося закінчити школу, – освіту, як згадує її син Василь Куйбіда, теж поет і політик, “здобувала по тюрмах і таборах. Знала німецьку, польську, естонську, литовську мови. Вивчала французьку”. Поеткою себе не вважала, проте писала спогади у вигляді біографії, а в часописах політв’язнів, в інших журналах й газетах друкувала свої нариси та вірші.
2001 року у Львові видали 170 записаних з її голосу пісень “Ой летіли журавлі”, хоча п. Катерина так і не побачила цієї книжки на яв – глаукома. Відтак інфаркт. І 14 березня 2004 року її не стало. Не стало незвичайної, рішучої жінки, активістки багатьох національних товариств і полум’яної поетки, творчість якої належно оцінили такі майстри слова, як Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Богдан Стельмах, Тарас Салига…
Вийшло вже десять книг Катерини Мандрик-Куйбіди, переважно поетичних, у тому числі тритомник (2012) і “Вибрані твори” (2017). Окремі її поезії покладені на музику та перекладені на деякі іноземні мови. У Львові встановлена літературна премія її імені. Почалося друге – і вже нетлінне – буття цієї цільної, до кінця відданої Україні Жінки-поетки. Вона закликала і передбачала:
Висушіть, вітри, усю скорботу,
Випий її, сонце золоте!
Від крові пролитої і поту
Наша воля буйно проросте.
Боротьба обернеться в легенди,
А тепер – лиш кров і смерть. Хрести.
Прочитайте наші тестаменти –
Ці бажань зникаючі сліди.
З вірою у Господа святого,
З честю, що знамена підняла,
Ми ішли на смерть заради того,
Щоб Вкраїна вільною була!
* * *
Такий-от Тестамент Катерини Мандрик-Куйбіди! Заразом добрим словом потрібно згадати двох сучасних жінок, які причетні до творчості повстанських поетів. Це передусім Дарія Володимирівна Саєнко (дівоче – Вергун). То вона зберегла нам чотири зошити віршів Мирослава Кушніра. Коли Дарія познайомилася з Мирославом, вона мала всього п’ятнадцять літ. 1996 року поезії Кушніра з листами та іншими матеріалами вийшли окремим виданням п. н. “Слова із книги бою” загальним обсягом 235 стор.
Якщо пані Саєнко врятувала твори Мирослава Кушніра, то Марія Олексіївна Гуль (нині Манчин) зберегла нам групову світлину, на якій увічнений Петро Гетьманець, тобто Василенко. Його збільшене фото з цієї світлини прикрасило книгу “Мої повстанські марші”. І, можливо, це про п. Марію ті два вірші, в яких поет зрікається кохання, бо – не пора… Взагалі героїка УПА наснажувала бойовим духом поезію і подарувала чимало інших несподіванок. Ось три з них.
- Містечко Лурд на півдні Франції, де 11 лютого 1858 року дівчинці Бернадеті вперше явилась Мати Божа і де запульсувало чудодійне джерело, яке вже вилікувало сотні тисяч прочан. У Лурді збудована й українська церква Пречистої діви Марії, парохом якої був о. Миколай Василь Прийма. Власне, то його зусиллями споруджено цей храм.
Та ще задовго до свого висвячення Миколай Василь Прийма, – а родом він із села Бачів Перемишлянського району Львівської області, – бився в лавах УПА під псевдонімами “Микола Галичко“ і “Чорногора”. В одному бою поліг перший керівник військового штабу УПА Північно-Західних українських земель Василь Івахів. Засмучений Прийма і склав тоді нині зворушливо-знамениту пісню “Гей, на півночі, на Волині, зродилась армія УПА”. У цій пісні й увічнив свого командира Івахіва.
- Знаний кожному школяреві крейсер “Аврора”, постріл з якого нібито сповістив про жовтневий переворот 1917 року. Матросом на цьому кораблі служив Христофор Блонський. Пізніше Блонський став священником, поетом, композитором. І – оспівав УПА. Широкий загал, у тому числі й КГБ, не знав, що автор десятків популярних повстанських пісень – це колишній матрос більшовицької “Аврори”. 1997 року Рівненська організація Спілки письменників України в серії “Реабілітовані історією” видала вірші і пісні о. Христофора п. н. “Вода з-під каменю”. Видала посмертно: Блонський помер ще 1971 року, проживши 78 небуденних літ.
- 1943 року загін повстанців напав під Рівним на німецьку охорону гетто і визволив кількасот євреїв, яких розселили по українських сім’ях в різних селах. Дехто з них вступив до УПА, а одинадцятирічний Єфим Вольф заходився оспівувати повстанців. Він написав про них дві пісні: “Наказ матері” і “Партизанська”. Ці дві пісні, з нотами, опубліковані в журналі “Нові дні” (Торонто, 1981, ч. 1); див. також “Шлях перемоги” за 3 грудня 1997 р. Ось який “Наказ матері”:
На світанні, рано-вранці,
У молочній млі
Вирушають в бій повстанці,
Хлопці молоді.
Вирушають шляхом битим
У далеку путь,
У нестямі коні ситі
Копитами б’ють.
У Карпатах б’ють гармати,
Стеляться вогні.
Вийшла мати проводжати
Сина навесні.
“Сину, сину мій єдиний,
Долі не корись!
Та за вільну Україну
Ворогу помстись!
Щоб не сміли ґвалтувати
Мову та нарід,
Хай пощезнуть супостати,
Як весною лід.
Хай вороже зле насіння
В нас не проросте!
Хай у вільній Україні
Щастя зацвіте!
Будь хоробрим до загину,
Мужнім будь без меж:
Ти за неньку Україну
Боротьбу ведеш!
Якщо зрадиш, любий сину,
То забудь мене,
Бо єдиную дитину
Мати прокляне!”
Третю свою пісню “Друже! Друже! Не втрачай надії! ” Вольф створив у Сибіру, в лагері для політв’язнів. І хоч він не служив в УПА, як, скажімо, його хоробрі одноплемінники Стела Кренцбах, як лікарі Кум та Йосип Грінфельд (обидва полягли під час бою з червоними карателями), – зате щиро, в народному дусі, відгукнувся про українських лицарів-повстанців.
Це промовистий приклад взаєморозуміння та взаємопошанування. І він нагадує нам про інших благородних євреїв, які 1919 року сформували свій фронтовий курінь, який відважно бився в складі УГА.
* * *
Не були в УПА, але писали про неї й інші автори. У “Слові і зброї” таких авторів, для яких повстанська тематика органічна, – тридцять одна особа. І знову ж таки показова географія. Наддніпрянщину представляють шістнадцять чоловік. Це зокрема вихідці з Чернігівщини (1), Київщини (4), Полтавщини (1), Черкащини (1), Слобожанщини (2), Кам’янця-Подільського (1), Севастополя (1), Херсонщини (1), Сумської області (1), інші просто зазначені, що вони з Наддніпрянщини (2), по одному репрезентантові мають Буковина і Волинь.
Серед звеличників діянь УПА є і шість жінок, з них дві львів’янки, одна буковинка, одна киянка, власне – дві, бо наймолодша (1950 року народження) має прізвище “Киянка”: Оксана Киянка. Очевидно, батьки її з Київщини… Нарешті, кримчанка Алла Косовська, про яку була мова передніше: йдеться про її вірш “Полтавчанка”.
Повстанська Муза знаходила поетів не тільки в діаспорі – надихала вона багатьох і в Україні. Та ж “Повстанська ліра” надрукувала вірші Бориса Бобинського (батька якого, колишнього січового поета Василя Бобинського, розстріляли 1938 року чекісти), Зіновія Красівського, Андрія Патруса-Карпатського із Закарпаття, Василя Петріва (пс. Роман Писарчук), Богдана Стефанюка – всі в’язні ГУЛАГу…
Повстанська тематика знайшла своє відображення і в творчості Дмитра Павличка, Миколи Дубаса, Івана Гущака, Івана Гнатюка, Івана Павліхи, Галини Гордасевич, Богдана Стельмаха, Миколи Петренка, Михайла Стрельбицького, Ольги Яворської, Івана Гентоша, Василя Куйбіди та автора цих рядків. І не тільки. Одна з дослідниць (Ірина Роздольська) захистила кандидатську дисертацію про українську поезію резистансу 40-50 років ХХ століття. А подвижник національної справи Григорій Дем’ян видав своє історико-фольклорне дослідження “Українські повстанські пісні 1940-2000-х років” (2003). Цю пісенну тему продовжив Нестор Мизюк своєю монографією “Повстанська муза” (2011).
Бо письменство закличного бойового духу та його супутниця пісня – завжди актуальне. І непроминальне. Адже майже чотиристолітня боротьба за Україну не закінчилась. Вона триває і зараз. Але, вірю, це остання війна з Московщиною. Адже наші воїни, волонтери, весь народ явили перед світом небуденну витримку, загальнонаціоналу єдність і чудеса героїзму. Як і колишні княжі ратники й дружинники, потім козаки, січові стрільці, воїни УГА, УНР та наші повстанці.
І знову задзвеніли переможні пісні, з’явилося безліч вдячних віршів про наших захисників; творять і самі захисники (як, скажімо, Борис Гуменюк, Григорій Цимбалюк чи світлої пам’яті поети і воїни Ілля Чернілевський і Гліб Бабіч…) Бо, наведу свої рядки,
Минувшини голос для нас не затих,
Тому у часи смертосійні
Ми всі захищаєм не тільки живих,
А й тих, що святі і покійні.
Отих, що планеті цілій на виду,
Що роду й народу окраса.
Ми всі захищаємо Сковороду
І нашого батька Тараса.
І Лесю, яку не скорила біда…
З набоями в нас патронташі,
Аби не топтала безумна орда
І пам’ять, і пам’ятки наші.
Їх безліч, звитяжців, чий дух не погас,
Їм вдячну возносим осанну.
Вони позавчора і вчора – всякчас
І нас захищають так само.
Ми разом, і се перемог наших пік;
Це лік на все плідне і сутнє.
Тому замикаємо нині й навік
Московії вхід у майбутнє.
Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук (м. Львів)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/