Петро Шкраб’юк. Передбачення, які вражають

824

2017 року Петро Шкраб’юк, письменник і доктор історичних наук, видав книгу художньо-наукової, світоглядної есеїстики “Над Простором і Часом: трилогія незвичайного” (Львів: Апріорі. 336 с.), за яку – а також за “Історії, прожиті тричі: події, документи, спогади” (Львів: НВФ “Українські технології”, 2015. 444 с.) – 2019 р. отримав Премію імені Олеся Гончара.

Есеї цікаві, актуальні, особливо у світлі історичних подій в Україні та світі, а тому деякі з них пропонуємо нашим читачам.

 

НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОДОМОРУ

Завили собаки, як на пожар,

Завили в степах, мов кручені.

Над обрієм черева чорних хмар

Розбухли, набрякли кручами.

 

Завили собаки, як на пожар,

У сурми біди засỳрмили.

Скомандував Голод хмарам: “Удар!” –

І рушили важко юрмами.

 

Хто автор цих страшних строф і коли вони написані? Написані 1923 року, коли в Україні був перший голод, але, як слушно наголошує Микола Ільницький, “з передбаченням страхіть, аж до Голодомору та канібальства, що сталися рівно через десять років. Якимсь страшним передчуттям звучать рядки “Голоду ІІ”, що набувають космічних масштабів”. І дослідник наводить окремі рядки з процитованого вище вірша. (Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Л., 1995).

Автор – Олекса Стефанович (1899–1970), уродженець Рівненщини: село Милятин поблизу Острога, член так зв. поетичної “Празької школи”, і свій цикл про голод писав, коли був вільним слухачем Карлового університету (філософський факультет), потім студентом Українського вільного університету, де захистив докторську дисертацію про Амвросія Метлинського як поета.

Згаданий цикл складається з трьох поезій. У другій поет пише про землю, яка має молоком і медом текти, а люди зводять руки догори: “Ой, хліба…Боже мій святий!” І чорнозем аж вилискує, “аж синій – чорний, дорогий, / А очі дико так виблискують, / А люди людям – вороги”.

 

Хлібам – золотистим морем плюскати

У синій берег – далечінь,

Та хата в вишнях стала пусткою,

А на току здихає кінь.

Одним жнивам там буть – заручинам

Пісень і блискавок серпів,

Та ті жнива… Людей замучених

Жне голод. Зойки, стогін – спів. (…)

 

Наступний вірш, як зазначив Стефанович, “на мотив “Ой, яблучко”, – про ножик, який колись був хлібом Божим заліплений,

 

А тепер він, щербатий,

Кров’ю заюшений,

У руці пазуратій

Міцно здушений.

 

Ой, колись хліб, як сонце,

Я ним краяла,

А тепер в груди доньці!..

Ла-ла, ла-ла-ла!

 

“Поезія часто пророцтво й передбачення, але при одній конечній умові: що поет не претендує бути пророком”. Не погодитися тут з Юрієм Шевельовим не можна. Так і є. Тичина теж опублікував вірш “Голод” (1924), в якому наведені макабричні факти, які мимоволі спроектовані і на початок тридцятих років.

…….

Не претендував бути пророком Тарас Шевченко, але став ним, коли в другій половині 1847 року в Орській кріпості створив поему “Княжна”,.на основі якої 1853 року написав повість “Княгиня”. На ці твори особливу увагу звернув Євген Сверстюк, бо в них діє “князь – приблуда-чужинець, який стає повновладним господарем у чужому домі й навмисне влаштовує голод у чужій йому країні…” І от

 

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господова. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають (…)

 

Трохи нижче знову наголос на голоді, вірніше – на Голодоморі, причому не лише “в княжому селі”, а й в усій Україні:

 

Минають літа; люди гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже – п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає (…)

 

Сверстюк підкреслює, що в композиції повісті використано прийом оповіді свідка. Цим прийомом через сто років скористається американський дослідник Джеймс Мейс – “і збере такі достовірні фактичні матеріяли про Голодомор 1933-го, що перед ними поблякнуть офіційні документи”.

І це правда. “Дуже далеко зазирнув у майбутнє матері-удовиці Тарас Шевченко, – констатує Євген Олександрович. – Таке враження, що те страшне майбутнє стояло перед його внутнішнім зором і мучило його ще більше, ніж сучасне”. І підсумовує: “Власне, у тому й полягає таємниця геніальності поета, що перед його очима зникають часові межі і відкривається ріка життя народного”.

…….

Похмуре прийдешне передбачав і Василь Стефаник, який на зборах польської інтелігенції в Кракові 28 травня 1897 року говорив, що над українськими селянами “…царить якась страшна сила, котра їх хоче роздавити”. Молодший товариш Стефаника, Марко Черемшина, з болем писав, що “Село вигибає”:

“Вже нема села. Лиш цвинтар.

Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.

Глуха і німа стая (у зносці пояснення: тимчасове житло пастухів, курінь) гроби пасе…

Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують (у зносці: тужать).

Були хати тесані, побої (у зносці – дах) гонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари… (у зносці – засіки, повітки).

Оті печі, що село вигрівали, лежать тепер перевалені на снігу, як поховані велетні з роззявленими ротами.

Ворон там сідає, хіба звір там навертає.

Такий чорний туск (у зносці: туга) б’є з тих челюстей, як із сирих великих могил.

Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори” (…)

Се опис руйнації внаслідок Першої світової війни, але це, як стверджує письменник Євген Баран, і проекція на будучину: “Марко Черемшина створив найвеличніший реквієм українському селу. Він не знав, що його часова візія стане пророчою”.

 

«І ДИМИТЬ ЧОРНОБИЛЬ…»

Ще одна трагедія України – Чорнобиль. І вона теж, можна сказати, була провіщена.

“І третій ангел засурмив, і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип, і впала на третину річок і на джерела вод. Ім’я зорі мовиться – “полин”; і стала третина вод полином, і багато людей померло від вод, бо прогіркли”.

Найчастіше наводять цю витяжку з Одкровення (по-гр. Апокаліпсис) четвертого євангеліста Йоана (8: 10, 11). А деколи й цю (9: 1,2): “І п’ятий ангел посурмив, і я побачив зірку, що з неба впала на землю; і дано їй ключ від колодязя безодні; і вона відкрила колодязь безодні, і піднявся дим із колодязя, мов дим із печі великої; і затьмилося сонце і повітря від диму із колодязя”.

І справді. Цю зорю-смолоскип “полин” і колодязь, схожий на “піч велику”, можна сприймати як сліпучий вибух четвертого реактора Чорнобильської АЕС, а сам реактор – як “піч велику”, з якої валив дим, котрий затьмив сонце. Бо синонім назви “чорнобиль”, як відомо, – гірка трава “полин”.

Але є й інша, – якщо так можна вважати, – провісницька вказівка на майбутню катастрофу в Україні – це дивний вірш Степана Руданського “Над могилою”, що його він написав 25 серпня 1857 року. Вперше вірш був опублікуваний в “Ілюстрованому календарі товариства “Просвіта” на рік переступний 1884” (Львів, 1883) під заголовком “Могила”. З двадцяти строф виберу п’ять. Початок:

 

В степах, де гриміла

Козацькая сила,

Від світу, потопу

Лежала могила…

 

А край неї виднілась плита…

 

Чи прошлого пам’ять,

Чи того, що буде, –

Що писано в нії,

Не відають люди.

 

Відтак через могилу пройшли тяжкі плуги – і вже появилось інше письмо, виросло багато чорнобилю:

 

Чорнобилю много!

Подивіться, люди!

Но Бог святий знає,

Що то за рік буде…

 

Де була калина,

Там нап’ята буда…

На верху могили

Чорнобилю груда…

 

І димить чорнобиль,

Заким запалає…

І “Вічную пам’ять”

Божий птах співає…

 

Усе в цьому вірші загадкове, хвилююче – і щоразу асоціативно навертає до Чорнобиля, до того страшного ядерного виверження, яке в триста разів (!) перевищило смертоносне бомбардування Хіросіми.

Попробуймо розшифрувати деякі слова і рядки. Калина – це символ вільної Україна, яка втратила незалежність – і тепер на місці калини “нап’ята буда” кочової азійсько-московської орди. Сама ж бездержавна Україна перетворена в могилу, яку увічнив чорнобиль, тобто Чорнобильська АЕС. І цей чорнобиль задимів…

Назагал є різні версії трагедії на річці Прип’яті: одні твердять, що це земна диверсія; другі – що це “робота” інопланетян, треті (академік Валерій Легасов) – “що чорнобильська аварія – це апофеоз, вершина всього того неправильного провадження господарства, яке здійснювалось в нашій країні впродовж багатьох десятиріч”.

Академік Легасов писав (для себе, потім його нотатки опублікували), “що система управління захистом цього реактора була дефектна”, що сам реактор серед фахівців “вважався поганим” і т. д. Вочевидь, розуміння Легасовим причин трагедії в Чорнобилі та їх оприлюднення не вельми тішили владу, а надто спричинників катастрофи, – і принциповий академік на п’ятдесят другому році пішов з життя: нібито наклав на себе руки…

Сучасна аналогія – атомне лихо в Японії.

“Аварія на АЕС “Фукусіма-Дайїчі” сталася в березні 2011 року, напередодні відзначення 25-ї річниці катастрофи на Чорнобильській АЕС, – наголошує Надзвичайний і повноважний посол України, письменник Юрій Щербак, який побував на місці нової трагедії. – Ніби якась Вища Сила послала людству новий сигнал ядерної тривоги, знову нагадавши про глобальну небезпеку, що її несе в собі так званий мирний атом – незалежно від соціально-політичного режиму країни, в якій працює АЕС, від конструкції реактора чи рівня технологічної культури”.

…….

Так чи сяк, але ядерне полум’я Чорнобиля чверть століття тому обпалило країну і в прямому, і в переносному значенні. На другому році проголошення “перебудови” й почалися процеси, які неухильно вели імперію до дезінтеґрації…

 

«ВПАДЕ МОСКВА, ЯК ВІЗАНТІЯ Й РИМ…»

“Упадок російсько-большевицької імперії прийде не тому, що так ми бажаємо собі, це не є тільки українське “вишфул тінкінг”, – наше побожне бажання, а тому, що так диктує логіка історичного розвитку. І ми маємо наявні докази, що комуністичний режим не в силі вдержатися, коли він за поверх 50 років свого існування мусить щорічно купувати збіжжя в капіталістичних країнах і коли він все ще так далеко відстав своєю технікою, своїм промислом, своїм життьовим стандартом від вільних країн”, – констатував публіцист, колишній редактор газети “Діло” Іван Кедрин, який 1976 року видав у Нью-Йорку ґрунтовну книгу “Життя – події – люди: Спомини і коментарі”.

Провину на півстолітнє утривалення СРСР Кедрин покладав і на Захід: “Совєтська, чи вірніше комуністична російська імперія напевне швидше розвалилась би, якби не підтримав її існування вільний світ із Америкою у проводі своїм “співіснуванням”, “політикою стримування” чи “політикою відпруження”, яка насправді є політикою угодовства”.

…….

Свої спомини Іван Кедрин писав у сімдесяті роки. А 20 січня 1981-го Президентом США став Рональд Рейган – і “політика угодовства” закінчилась. Рейган змінив курс щодо СРСР, назвав його “імперією зла”; він же передбачив, що Радянський Союз найближчим часом чекає колапс; що “комунізм – це друга печаль, дивна глава в історії людства, і останні сторінки цієї читаються уже сьогодні”; коротше кажучи – “марш до свободи і демократії залишить марксизм на звалищі історії”.

Одначе в сімдесятих роках Кедрин ще не відав, коли безпосередньо захитається російська комуністична імперія і що це спричинить і як воно виглядатиме – “все це питання для ясновидця. Ніхто цього не знає, проте воно мусить прийти і прийде”. А проте ясновидці були. Серед них – Валерій Ілля, глибинний український поет грецького походження, фольклорист, видавець, містик…

“Валерій умів радіти, – пише про нього Надія Кир’ян, теж поетка і проникливий душезнавець. – Він умів дивуватися й захоплюватися. А ще мав дар передбачення. Усі його передбачення, пророкування справдилися. У першій половині 1960-х років він говорив Євгенові Сверстюкові: “Євгене, імперія впаде ще за нашого з тобою життя”. Сверстюк тоді йому казав: “Валерію, це неможливо. З такою репресивною машиною цього бути зараз не може”. Так сталося”.

З росіян таким провидцем був Андрєй Амальрік, за Брежнєва – дисидент, засланець до Сибіру, потім в’язень ГУЛАГу, автор есею “Чи радянський Союз існуватиме аж до 1984 року?” – опублікованого 1969 року в Амстердамі. 1976 року Амальрік виїхав на Захід (його родина була французького походження), а 1980-го загинув в автокатастрофі.

“Його пророцтво здійснилося, – пише Чеслав Мілош. – Він помилився лише на кілька років. І, очевидно, зараз ми це сприймаємо по-іншому, ніж тоді, коли можна було звинувачувати автора у безпідставних фантазіях. З огляду на його винятковість серед сучасників, його прирівнювали до Петра Чаадаєва, якого Микола І наказав уважати божевільним. Але, як з’ясувалося, думки Амальріка були тверезі. Тільки занадто яскраві”.

Мілош називає ще одного провидця, який запевняв, що СРСР протримається ще кільки літ (а не десятиліть) – і впаде. Це був політолог з Литви Александрас Штромас, який еміґрував до США. Авжеж

 

Угору шлях вузький, гостріше бритви!

Підтята власним лозунгом своїм,

Впаде Москва, як Візантія й Рим,

Не за ідеї, – за невірність їм.

За підтасовку фактів – не молитву!

За підтасовку карт, а не в час битви,

Ні, не в бою, а просто так, за кров

Батьків, дідів осудять власні їх підлітки.

За кров невинну, за брехню промов,

За Україну, Чехію, за Крим, і кріпко

Осудять за шахрайство… –

 

пророкувала українська поетка і художниця Галя Мазуренко у збірці “Північ на вулиці”, виданій 1980 року в Лондоні. Цікаво, що тут авторка натякає не тільки на події в Чехословаччині 1968 року (введення радянських військ у цю країну), а й пророчо згадує Крим, який московити відторгнуть від України через тридцять чотири роки.

Розпадові СРСР, а ширше – всієї комуністичної системи, так званого “соціалістичного табору”, активно сприяли також засновниця антикомуністичного профспілкового руху в Польщі, уродженка Рівненщини, українка Ганна Назарівна Валентинович, яку називали “Матір’ю Солідарності” (загинула 2000 року в авіакатастрофі під Смоленськом), і виходець із соціалістичної Польщі Папа Іван Павло ІІ (Кароль Войтила), мати якого, Емілія Качоровська, була українкою і обрання якого Римським Понтифіком було передбачено за сто тридцять років наперед.

 

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТРОН СЛОВ’ЯНСЬКОГО ПАПИ

Бог ударяє в дзвони не всує

Посеред свар,

Трон для Слов’янського Папи готує

Неба владар.

Той не тремтітиме, як італієць, –

Вистоїть він

Проти мечів, наче Божий сміливець,

Світ йому – тлін.

 

Будуть осяяні дні й небозводи

Ликом святим,

Підуть зростаючі люди й народи

В світло – за ним.

Просьба й наказ його матимуть силу –

Божу могуть.

Скаже спинитися в небі світилу –

Так тому й буть!

 

Він недалеко, в ньому основа

Всесвітніх сил!

Зрухнеться раптом од його слова

Кров наших жил!

В серцях почнеться світління Боже,

Проміння рух,

Що він замислять – створить те зможе,

Бо міць – то дух,

А сили треба – царя й сатрапа

Зметнути в ад,

Отож надходить Слов’янський Папа –

Народів брат.

 

Автор цього провісницького вірша (в перекладі Дмитра Павличка) – уродженець українського Крем’янця, один із чільних представників так званої “української школи” в польській літературі (одну поезію навіть створив українською мовою), автор трагедії “Мазепа” Юліуш Словацький. Поет передрік не тільки прихід слов’янського Папи, причому поляка, а й характер його місійної, подвижницької діяльності.

 

Повичищає він рани світу

Від хробачні,

Врятує людськість добром зігріту

На вічні дні,

Почистить храми від бруду злого,

Страшних брехень,

 

В творіннях світу покаже Бога

Ясно, як день.

 

“Без перебільшення можна стверджувати, – констатує професор Я. Ю. Заборовський, – що цей Папа вперше за всю історію Ватикану вийшов у своїй діяльності за межі католицької конфесії (одієї з найчисельніших, як-не-як більше мільярда вірних), і став Папою для всього світу, а тому незгоди, конфлікти, проблеми мусульман і язичників, атеїстів і різного роду “богошукачів” стали його проблемами. Вперше світ наочно на практиці побачив, як на Землі успішно здійснюються права на спадковість св. Ап. Петра”.

Перший слов’янський Папа відкрито засуджував тоталітарні системи – фашизм, нацизм, комунізм, а також Ялтинські угоди, наслідком яких Європа була поділена на два ворогуючі табори; він вісім разів приїжджав до Польщі, підтримував “Солідарність”, освятив своїми відвідинами й Україну 23–27 червня 2001 року.

У пам’яті – вітальна промова у Бориспільському аеропорту 23 червня. І оці знаменні слова: “Дорогі українці, обіймаю вас усіх, від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Сімферополя! У слові Україна є заклик до величі вашої Батьківщини… Україна має виразне європейське покликання, яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури…”

Потім Папа вдруге процитував рядки Тараса Шевченка, зокрема оці: “Нема на світі України, немає другого Дніпра”. Народе, що живеш на цій землі, – наголосив Іван Павло ІІ, – не забувай цього!”

 

«БАШТИ ЗАХИТАЮТЬСЯ Й ПАДУТЬ…»

Потрійно виявив дар передбачення і класик українського письменства Євген Маланюк. 1925 року він видав першу збірку “Стилет і стилос”, а в ній вмістив “Уривок з поеми”, яку завершує строфа про Москву, котрій несила спинити українців на шляху до волі, і він ясно бачить майбутнє – прозирає на шістдесят шість літ уперед:

 

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських, –

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде сковзько…

 

Та особливо вражаючий вірш з промовистою назвою – “Візія”. В Україні шаленів Голодомор, мільйони так званих “ворогів народу” залюднили ГУЛАГ, а поет (12 січня 1933) пише:

 

Все, що має статися, вже сталось…

День тверезий, праця з-під ярма.

Чи ж почую, як щоденний галас

Перетне архангельська сурма.

Обагриться небосхил криваво,

Розчахнеться зимна височінь,

І велике мовчання, як слава,

Людське серце візьме на мечі.

 

Це ще раз підтверджує аксіому, що в Бога нема Часу. Час там, у Нього, синкретичний, не розчленований на минуле, сучасне, майбутнє. Тим-то люди з особливо тонкою структурою душі можуть заглянути в “майбутнє”, зчитати звідтіль інформацію…

І що ж побачив поет Маланюк:

 

Літаки закрутяться, мов листя,

Башти захитаються й падуть…

 

Які башти, іншими словами – вежі? І враз перед зором картина: Нью-Йорк 1 вересня 2001 року, літаки атакують Торговий центр. Падає один хмаросяг – у нього (як у Маланюка) врізається літак; падає другий…

Невже передбачення? Чи алюзія до башти Ієрихона? Ліна Костенко у “Записках українського самашедшого” пов’язує цю подію з пророцтвом Нострадамуса. Але це можна віднести і до інших, ближчих нам, подій. А в Маланюка прямо сказано і про літаки, і про те, що “башти захитаються й падуть”. І сказано це за сімдесят літ до реальних подій. Читаймо далі:

 

Літаки закрутяться, мов листя,

Башти захитаються й падуть.

Десь зі Сходу, з-поза передмістя

Білим сонцем встане Страшний Суд.

 

Він дихне холодним духом бурі

І змете руїни, як сміття.

Ані Божа Мати, ані Юрій

Людського не захистять життя.

 

Для тих тисяч працівників, що перебували в Торговому центрі, це справді був Страшний суд, і ніхто не міг захистити їхнього життя. Характерно і те, що у вірші згадується Схід, – а саме зі Сходу походили терористи, які зважились на такий зухвалий напад. Згадаймо також, як з вікон багатьох поверхів летіли, крутячись, папери, та й люди… Справді, немов листя, хоч і не самі літаки. Це – як початок Апокаліпсису:

 

І душа без стін і без одежі

Встане перед карою Руки…

Тільки вітер в Книзі Спостережень

Перелистуватиме віки.

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!