“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
«ЖУРНАЛ “КИЇВ” ШИРОКО ВІДКРИВ ШЛЮЗИ ДЛЯ ВСЬОГО РЕПРЕСОВАНОГО, ЗАБОРОНЕНОГО, ЗАПРОТОРЕНОГО У ПОТАЄМНІ ЗАЛІЗНІ КАЗЕМАТИ»
Познайомився з Петром Перебийносом майже півстоліття тому, і з того часу його творчість стала складником мого духовного життя, до того ж, як історик, особливо цінував його мужню громадянську позицію в опублікуванні наприкінці минулого століття табуйованих у радянські часи важливих історико-документальних і художніх текстів. Скажімо, головний редактор журналу «Київ» (1986–2000) Петро Перебийніс оприлюднив ранні оповідання Володимира Винниченка. Між іншим, про подробиці цієї непростої видавничої «операції» дізнався через два десятиліття, коли працював генеральним директором Національного культурного центру України в Москві, а Петро Мойсейович приїхав у гості до нас і зустрівся з давнім знайомим, видатним українським літературознавцем, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем. Наголошу, що відразу після віроломного збройного нападу Росії 24 лютого 2022 року громадянин РФ Юрій Барабаш, якому йшов 91-й рік, різко засудив у ворожій Москві «безпрецедентне, нічим не виправдане рішення президента Володимира Путіна про військове вторгнення в Україну» (надруковано в газеті «День» 2 березня 2022 року).
Так от, обидва великі українці коротко повідали своїм шанувальникам таке (буквально в збереженому записі). Спочатку Петро Перебийніс:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Тоді ще був розгул ідеологічного тиску! Тому ми розуміли, що просто так надрукувати оповідання Винниченка не зможемо. Був необхідний якийсь розумний хід. Я звертався спочатку в Україні як до «менших», так і до «більших» персон у владних коридорах, але вони під якимось приводом обережно відмовлялися втручатися в ідеологічно небезпечну справу. Що робити? Поїхав до Москви, до розумного голосу з неї тоді прислухалися, зустрівся з Юрієм Яковичем, який одразу мене зрозумів і написав таку переконливу передмову, що жодна цензура не могла нічого зробити…
Зі свого боку Юрій Барабаш додав:
– Справді, статтю про Володимира Винниченка написав у той час, коли в українській науці, літературознавстві та критиці його лише лаяли. Тоді широко цитували Леніна про те, що немає чого витрачати час на Винниченка. Моя стаття називалася «Чи варто “гаяти час” на Винниченка?». Я намагався довести, що цей час не прогаяний…
Тоді ж Юрій Якович нагадав, як Петро Мойсейович узявся, здавалося, за неймовірне – видати поему Володимира Сосюри «Мазепа» з його переднім словом:
– Я погодився, тим більше, що зрозумів хитрий хід: під моєю передмовою до поеми буде стояти підпис «Москва». А цей голос у 1987 році справді таки мав велике значення… Звісно, залишалися незмінні табу, але все-таки подих свіжого повітря вже відчувався. Ця стаття стала для мене мабуть, найважливішим епізодом у моєму тодішньому житті…
– То була грандіозна смілива стаття, – зауважив Петро Перебийніс, – що змусила трепетати всі наші чиновницькі кола, і ніхто не наважився тоді нічого сказати…
Безпосередньо причетний до цієї надважливої тоді роботи Сергій Гальченко (Петро Перебийніс говорив мені, що його з’ява в журналі неодмінно свідчила про необхідність нових першодруків), який і підготував текст «Мазепи» до публікації, розповідав, як у журналі «Київ» побачили світ й інші заборонені раніше твори Володимира Сосюри – роман «Третя рота», поема «Каїн»…
– Петро Мойсейович одразу відгукувався на мої новаторські конкретні пропозиції, відчувалася повна суголосність наших ідей, замислів і поривань. Його неначе пекла зсередини гаряча необхідність якнайшвидше повернути-подарувати українцям істинні, раніше табуйовані твори, здається, навіки схоронені у секретних архівних фондах…
Петро Перебийніс мав очевидне право підсумувати:
«Журнал широко відкрив шлюзи для всього репресованого, забороненого, запротореного у потаємні залізні каземати. Піднявся дев’ятий вал епохальних публікацій. Літопис Самійла Величка, документи Центральної Ради, “Спомини” Грушевського, оповідання Винниченка, повість “Огненне коло” Багряного, поема “Мазепа” Сосюри… Це тільки побіжні штрихи до мужнього портрета підневільного тоді ще “Києва”, прекрасного журналу, якому я віддав п’ятнадцять років мого несамовитого життя».
Особисто для мене надзвичайно важливою була публікація журналом «Київ» (1988–1989) «Споминів» Михайла Грушевського, який у вересні 1916 – березні 1917 років, як політичний засланець, жив і працював у будинку № 55 на Арбаті, тобто неподалік од будинку № 9, де на початку ХХІ століття знаходився Національний культурний центр України. Понад двадцять сторінок журнального тексту «Споминів», які залишалися практично невідомими і не потрактованими, безпосередньо стосувалися цього періоду біографії Грушевського, що спонукало мене взятися за написання монографії про перебування великого українця на Арбаті. Книга побачила світ у 2005 році й у передмові до неї писав:
«Публікація “Споминів”, а затим “Історії України-Руси” Грушевського була, на мою думку, своєрідним подвигом журналу “Київ”. У той час його очолював талановитий український поет, мій добрий знайомий Петро Перебийніс».
Сам умудрений і далекоглядний видавець згадував:
– Справжнім стратегічним проривом стали «Спомини» Михайла Грушевського, які видобув з-під архівного пилу і підготував до друку відчайдушний Сергій Білокінь. За традицією спорядили матеріал авторитетною і виваженою передмовою доктора історичних наук, члена-кореспондента Академії наук України Федора Шевченка.
Дозволю собі згадати й про те, що саме Петро Перебийніс у 1996 році надрукував у журналі «Київ» мою першу статтю про Богдана Ступку під назвою «Актор з Богом у серці», яка започаткувала подальшу багаторічну роботу (шість книг і десятки статей)…
«НУ ЩО? НУ ЩО НАМ ДІД ХОТІВ СКАЗАТИ?!»
Розповім коротко про знаковий творчий вечір Петра Перебийноса у Національному культурному центрі України в Москві, що відбувся в червні 2013 року. Поготів, що можу з абсолютною точністю передати його цікаві нюанси, адже інформація збереглася в електронній і книжковій бібліотеках.
Найперше процитую, яке грандіозне враження справила на шанувальників Петра Перебийноса сама зустріч із ним:
«Знайомство та спілкування з такими талановитими людьми – це справжній подарунок долі. Вони розкривають перед тобою такі неосяжні обрії, такі глибини, такі космічні безодні, що подих перехоплює від намагання осягнути неосяжне! Тільки у спілкуванні з такими Людьми-Глибами в усіх розуміннях (талану, долі, творчості, філософії, світобачення тощо) ти розумієш, наскільки дрібні та не варті уваги щоденні “проблемки”, скільки ти всього ще не знаєш, не вмієш, і чого ти ніколи не досягнеш. І наперекір усьому хочеться творити, щось писати, читати ще не прочитане, кудись їхати, щось цікаве бачити. Одним словом, ДІЯТИ».
Мені здається, що в цих емфатично-щирих словах безпосередньої учасниці спілкування з великим українцем і поетом найкраще відображено масштабність його постаті й величезний вплив на читачів…
Але послухаймо, що сказав у той вечір уже згаданий Юрій Барабаш:
– Ви навіть не уявляєте, шановний Петре Мойсейовичу, що означає для нас, хто живе не вдома, зустріч із вами. Що означає для нас усіх послухати живе українське поетичне слово!
– Мені, як людині літній, приємні ностальгійні ноти в вашій поезії, відчуття того світу, який давно минув і не повернеться, але який залишається в душі кожного з нас, поки ми живі. Велике вам дякую за цей лейтмотив, що проходить крізь усі ваші вірші. Й при всьому тому, є у вашій поезії думка про те, як жити далі. Наприклад, вірш про діда. Це ж питання, яке постає перед кожним із нас, бо часто живемо не дослухавши людей, не дослухавши життя, вважаючи, що ми все знаємо, все вміємо, а насправді, виявляється, що багато чого не почули від них багато пройшло повз нашу увагу…
Йшлося про вірш «Що хотів сказати дід?», в якому люблячий онук обов’язково прощався з ним, од’їжджаючи з села у свої світи, втім за багато років так і не знайшов часу, щоб вислухати старого, котрий, незмінно доглядаючи за яблунею, щоразу даремно намагався розпочати важливу розмову з онуком: «То я хотів тобі сказати…»
Але врешті-решт синові написала мати:
«У перших строчках сповіщаю,
що вмерли татко наш, а твій дідуньо.
Тебе все згадували при смерті.
Сказати щось хотіли дуже важне…»
Весна буяла. Я і син
прийшли до дідової яблуні.
Вона вже сохла. Сохла, а цвіла.
Наперекір біді цвіла затято.
Ну що? Ну що нам дід хотів сказати?!
Про цю, на мій погляд, пронизливу поетично-філософську притчу Петро Мойсейович згадав якось у давньому інтерв’ю. Мовляв, читав цей вірш у школі на шевченківському святі, раптом одна дівчина заридала й вибігла з класу. Виявилося, що в неї недавно помер дідусь, а схвильований поет зізнався юначці: «Ваші сльози – найкраща рецензія, яка була в моєму житті».
А тоді в Українському домі Петро Перебийніс зауважив про згаданий вірш й узагалі про свою творчість:
– Я ніколи не поспішаю писати. Все має обрости художньою тканиною. Явища життя, конкретні факти повинні здобути художній еквівалент.. Коли я за життя діда з ним розставався, мав передчуття, що, може, бачимося востаннє. Виникала й думка написати про це. А де образ? Немає. Тому не писалося. Носив цей задум років десять. Дід, слава Богу, жив. Але коли він помер, раптом виник рядок «Дід яблуню садив». Я відчув, що це – образ… І все стало на свої місця…
Серед прочитаних автором творів різонув по серцю вірш «Родовід зерна», в якому йдеться про те, як археологи знайшли незогниле, живе зерно насподі скіфської могили:
Щезали в безвісті епохи
серед потопів і завій,
та не мінялося нітрохи
зерно у товщі віковій.
Важкою глиною приперте
до скам’янілого меча,
воно лежало біля смерті
і виглядало сівача.
Дивовижне філософське зерно великого українського поета таїть у собі відвічність і невмирущість України, мільйоннократну відтворність і примножуваність зерен і безсмертність духовних сіячів, до сонму яких належить і Петро Перебийніс…
Слухачі шаленіли від яскраво-сильних почуттів, а Петро Перебийніс заявив, що від Українського дому, в якому панує особливий національний дух, у нього залишилися надзвичайні враження. Мені випала щаслива нагода вручити поетові від Культурного центру грамоту «За видатний вклад в українську культуру та духовність»…
«Читаю Петра Перебийноса.
Це – Поет»
Цікаво, що наша інформація про зустріч з Петром Перебийносом одразу побачила світ під назвою «Дон Кіхот в поезії та по життю». Йшлося про те, що надзвичайно чесна і порядна, витончено благородна людина постійно й невідпорно протистоїть неправді та злу: «Він може викликати на дуель, але живе в тому світі, де дуелі себе вичерпали, i совість людська нічого не важить. І від цього Поет страждає.
Жаль, не в моді дуелі.
Світ неначе заснув.
Тільки спини дебелі
заступають весну».
А ще у поезії «Автопортрет» Перебийніс жорстко зафіксував:
Спресована віками
тісна моя тюрма.
У скелю я закутий.
А серце вогняне
ще стогне від покути.
Та випустіть мене!
Цей умотивовано сумний мотив характерний для творчості поета. Навіть у поезії «Заклинання птиць» великому українцю здається небесним раєм те, що «крилам темниця не сниться»:
Птиці, я волі не маю.
Лину за вами до раю.
Пада пітьма, як тюрма.
Небо душа обійма.
Хоч прикипів до хреста я,
з ночі у пісню злітаю…
Набатом скрикує в сьогоденні зворушливо-живодайна поезія «Рятуйте, люди, пісню!»:
Під небом пісні бомби не страшні.
Усім катам на горе –
співайте, люди, хором!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Співайте, вражим нелюдам назло.
Над вами Боже небо, як чоло.
Хай спів стрясає груди.
Вставайте, горді люди!
Згадався мені Дмитро Павличко, який писав про духовні страждання Петра Перебийноса в радянські часи: «Поет знає, що совість треба замурувати в скелю, але й це не допоможе: душу не сховаєш…» Сам Петро Перебийніс розповідав, як він став редактором «Літературної України» у похмурому вісімдесятому році, коли над українством несамовито лютував каральний меч тоталітаризму. Та, побувавши до того у партійних коридорах, він ніби передчував невідворотну приреченість жорстокого режиму. І тому «пустився весел»… Од вибухових матеріалів на захист національних духовних цінностей газету почало сильно зашкалювати за чітко визначені ідеологічні лінії, і негайно відбулась, як записав у щоденнику Олесь Гончар, «бурхлива, просто-таки шквалиста Президія. Знімали Петра Перебийноса з редактора “Літ. України”…» Хоча всупереч можновладцям письменники виступили на його захист, Перебийніс на цілих п’ять років усе-таки став безробітним, аж поки з настанням потепління його покликали до керма журналу «Київ», де він, як уже знаємо, вповні виявив свій незламно-креативний український дух і характер…
Дмитро Павличко наголошував: «Ми всі, всі без винятку творчі люди ХХ століття, жили біля духовної смерті, але не всі вижили, не всі дочекалися сівача, не всі стали зернами свободи. Петро Перебийніс належить до тих, хто мав достатньо життєвої сили, щоб чинити опір духовній смерті, яка загрожувала не тільки йому, а й нашому народові. І, власне, його поезія, незважаючи на свій мінорний лад, сприймається як літописання окремої людської душі і душі національної, страждань, спричинених не тільки чужою окупацією Вітчизни, а й неволею визволених рабів, яким не потрібно ні свободи, ні мови, ні історії України, а тільки її багатства та слухняності. Читаю Петра Перебийноса. Це – Поет».
Зверніть увагу, як український класик, Шевченківський лауреат (1977) Дмитро Павличко гранично точно й тонко визначив історичну зумовленість поетичного ладу Шевченківського лауреата (2008) Петра Перебийноса. Він народився у смертоносному для його Батьківщини 1937-му і півстоліття прожив в імперському Союзі, де російське ньокання загнузданої України було фатально-звичним, а втрачені можливості непростих десятиліть української незалежності також рубцювали чутливе серце поета. Було від чого сумувати сумом і засмучуватися, проте, за словами Павличка, «поет не виступає співачем і сівачем смутку, він шукає сили, здатної протистояти ідеї смертності всього сущого, і знаходить її. Та сила в нього називається Любов’ю».
Найперше – конгеніальна Шевченковій любов до України та рідної «мови колискової»:
Прекрасна ти, мово моя!
Молюся, клянуся тобою,
у жменю збираю слова.
О мово моєї любові,
безмежна природо жива!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О мово, матусю ласкава,
святися з води і роси!
Читаймо Петра Перебийноса!
«Дай, Тарасе, бурелому,
щоб сахнулася орда!»
За словами поета, «прізвище Перебийніс – оригінальне, рідкісне, неповторне». Свою належність до славного козацького роду Петро Перебийніс несе через усе життя як чашу, вщерть наповнену національною гідністю й гордістю, жодного разу не розхлюпнувши найдорожчого-святого…
У прізвищі моєму
козацька кров кипить.
Мій предок Перебийніс
побити міг сім бід.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наймення героїчне
даровано мені.
Ми древні. Ми правічні
у рідній стороні.
Певно, що в козацькому родоводі шанували й любили Тараса Шевченка з того часу, коли він став навіки відомий в Україні, а через сто літ, у 1940-х роках до тієї живодайної ментальної любові приєднався і малий Петро Перебийніс, про що читаємо у вірші «Кобзарева зоря»:
Вечір вишитий зірками.
Сидимо під рушниками.
Квітне вишня-подолянка.
Тітоньки у вишиванках.
Я між ними вичитую:
«Зоре моя вечірняя»…
Над моєю душею,
над листком «Кобзаря»
захід сяє вишнево.
Тиша. Вечір. Зоря.
Зростаючи, вже відомим поетом усе частіше відчував себе в центрі родоводу. Втім розумів, що насправді це Господній час його тримає на планеті. Тому твердо стояв серед усіх калинокровних родичів своїх: «Стою, допоки Всесвіт не погас, – / праправнук і прапрадід водночас». Як ніхто з його славного родоводу, Перебийніс усвідомив історичну необхідність і важливість особистої участі у відвічному шляху співвітчизників, усієї України до Шевченка, відчував усім серцем потужну притягальну силу Кобзаревого духовного єства, що переливалася в огненні рядки його віршів:
Доле, спокуту прийми,
збореним духом карайся.
Довго під люті громи
з болем іду до Тараса.
Бачу чоло вогняне,
та дотягтися не можу.
Кличе за обрій мене
сяйво пречисте і гоже.
Роки мої молоді
сивим димком оповиті.
Мовчки стою на суді
перед рядком Заповіту.
Стоп! Раніше у вірші «Кобзареві сліди» Петро Перебийніс уже писав: «…На світло Заповіту я іду». Є у нього навіть і поезія «Рядок Заповіту», в якій «світить у хмарах людської журби пророчий рядок Заповіту». Та у процитованому вірші «Вітер пагіння січе», написаному в 1984 році, поет поставив себе… на суд перед рядком Шевченкового Заповіту. Ситуація кардинально, принципово інша! У поета такого таланту й масштабу вона не могла скластися випадково, непродумано, тому вважаю завершальні два рядки вірша вкрай важливими, сказати б, системотворними у Шевченкіані видатного поета Петра Перебийноса, що, здається, не відзначалося. На мій погляд, у них збережено майбутнє, невимовлене в радянські часи та й пізніше, розуміння того, що найперший Шевченків заповіт – «кайдани порвіте» – стосувався московських кайданів! Так само в Кобзаревих заповідальних рядках про необхідність окропити волю «вражою злою кров’ю» йшлося про московську кров… Після повномасштабного збройного вторгнення Московщини в Україну в лютому 2022-го українці разом із Шевченком уповні й безповоротно виконують його Заповіт…
Не можу не сказати, що своє прочитання цитованих рядків виповів автору ще минулого року й отримав од нього похвалу за точне зрозуміння його поетичного задуму.
Замремо на мить й осмислимо давні й дивовижно сучасні думки Петра Перебийноса про Тараса Шевченка:
«Бунтівничий Тарас дивує світ нерозривною єдністю великого слова і великого діла. Закутий у тяжке ярмо неволі, він викресав із непокірної своєї душі вогнисте слово правди. Слово, без якого, мов без крові, захлинулись би порожнечею здичавілі наші серця. Геній Шевченка – це грозова симфонія високого духу України. Сама природа явила його нам у надрах потоптаної, розтерзаної ворогами нашої землі. Явила і піднесла до вершин світової культури. І слово його сказало планеті: є такий народ – українці, є така земля – Україна!»
У поезіях Перебийноса виразно присутнє відчуття громового воєнного передгроззя, і в своїй тривозі та надії він звертається до Кобзаря:
Зупинився час урочий,
і задумався Тарас…
Озовися, наш пророче,
з березневості до нас!
Батьку, Господи Тарасе,
дай нам силу молоду!
Дай нам полум’я живого
у знеможені слова.
Дай, Тарасе, бурелому,
щоб сахнулася орда!
Зачекалась перелому,
вимагає грому, грому
наша воля молода.
Хіба не про це просимо ми Кобзаря у нинішній історично крутозламний час?
Петру Перебийносу – людині неймовірної душевної теплоти, рідкісної скромності та видатного таланту – хочу побажати Шевченковими рядками, щоб його поетичне слово знову й знову пламенем взялось і людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слова, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.