(Продовження. Початок – див. розділ «Статті» за 17.10.2020 і 5.11.2020)
Загальновідомо, що культурна асиміляція – це процес прийняття певним народом або спільності культури та самосвідомості (ідентичності) іншого народу або спільноти. Асиміляція може бути природною (добровільною) чи штучною (насильницькою). Природна асиміляція відбувається в процесі етнічних контактів різних груп населення при сприйнятті соціо– та етнокультурних традицій від однієї групи до іншої. Штучна асиміляція спричиняється цілеспрямованою державною політикою, скерованою на руйнацію етносоціальних систем й засвоєння репрезентами певної соціальної спільноти соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-психологічних мотивацій та моделей поведінки інших спільнот. На території України упродовж віків відбувалася активна міжетнічна взаємодія, що спричиняло до асиміляції різних етнічних спільнот. Це і асиміляція за часів Київської Русі давньоруським народом певної частини кочових племен, переважно тюркського походження (печеніги, турки, половці, чорні клобуки та ін.). У подальшому за відсутності державності на території України її населення зазнавало асиміляційних впливів переважно з боку Російської і Австрійської імперій, Польщі, Румунії та Угорщини. Особливо це проявлялось за часів радянської доби, коли в СРСР був проголошений курс на створення квазіспільноти – «радянського народу» й насильницька асиміляція набула екстремістських форм – масових репресій та фізичного винищення української еліти і українських інституцій, депортації народів, декоренізації та тотального впровадження російської мови і російських наукових, культурних та цивілізаційних понять і уявлень.
Також здійснювалося знищення пам’яті українського народу. При цьому широко практикувалося знищення та спотворення історичних першоджерел та укладених угод. Яскравим прикладом цього є фальшування Березневих статей 1654 року, підписаних Богданом Хмельницьким. При цьому востаннє оригінал зазначених статей згадано в серпні 1657 року, коли ці статті зачитали на козацькій раді вже після смерті Богдана Хмельницького, після чого документ зник в архівах Посольського приказу. А вже у 1659 році з’явився сфальшований варіант одинадцяти Березневих статей, в якому значно зміцнювалося узалежнення України від Московії. Необхідно зазначити, що Юрась Хмельницький, який першим присягнув на сфальшованому документі, був обізнаний з оригінальними статтями – на згаданій серпневій раді 1657 року їх зачитували у його присутності. Його поведінка свідчить про політичну слабкість України та нового гетьмана як політика. Ефективно протидіяти цим діям царської влади неструктурована українська демократія не могла. Спостерігалась поступова ліквідація українського автономізму, чому також сприяли елементарна відсутність юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права та вольності звичні, але ніколи не був врегульований законодавчо, невиробленість єдиної політичної лінії козацьких верхів, соціальне протистояння між старшиною та низами, схильність городян до колабораціонізму з царським урядом. Упродовж багатьох років здійснювалася цілеспрямована руйнація підвалин української державності. При цьому згадуються поради китайського письменника своєму урядові, сформульовані ще в п’ятому сторіччі, які китайці застосовували в боротьбі з різними народами тюркського та монгольського походження і які застосовуються ворогами України останнім часом: «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягайте їх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що негідні їх самих, а потім, при відповідній нагоді, викривайте їх. Заводьте таємні зв’язки з найпорочнішими людьми серед ваших ворогів, робіть труднощі їхньому урядові, сійте всюди розбрат, викликайте невдоволення серед їх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших, поширюйте серед них музику, яка пом’якшує мораль, щоб їх остаточно розкласти, насилайте їм розпусниць. Будьте щедрі на ласкавість, обіцянки і подарунки. Обманюйте, коли цього потрібно. Щоб узнати, що діється у ворога, не жалійте грошей; що більше витратите, то більше користей досягнете; бо це гроші, віддані вами на великі відсотки. Майте всюди шпигунів». Воістину нічого нового не придумали вороги України і в наш час.
У 1736 р. правителем Лівобережної України був призначений князь І. Ф. Барятинський, який наказав заарештувати весь склад київського магістрату з перевезенням його архіву з королівськми та царськими грамотами про привілеї і права міста до С.-Петербурга з метою щоб міщани забули про свої вольності. Під усякими приводами упродовж XVIII століття інші російські правителі України намагалися вилучити від козацьких діячів та від міських магістратів старі документи, котрі свідчили про права та привілеї. Був період, коли спостерігалося просто полювання за такими грамотами, щоб їх тільки не було в українців. Наслідком ліквідації українського автономізму, асиміляційних процесів та знищення національної пам’яті стало формування у певної частини населення комплексу меншовартості та провінційності.
Основою осілої цивілізації на українській землі стало таїнство землі – містичне пов’язання людини з землею, що зокрема зумовило високу культуру українського простолюддя, яка сягає в глибину тисячоліть
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Д. Чижевський в «Нарисах з історії філософії на Україні» визначив основні позитивні та негативні риси національного характеру українців – позитивні риси: емоційність, сентиментальність, чуттєвість та ліризм, працелюбність, гостинність, прагнення до освіти, статичність у сімейних взаєминах, прагнення до духовного життя, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності; негативні риси: взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словом і ділом, невизначеність, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм. Постає питання, наскільки проявляються зазначені як позитивні так і негативні риси національного характеру в нашому глобалізованому, інформаційно-агресивному світі, в якому людина поступово втрачає моральні орієнтири, керується хибно окресленими потребами, інтересами та стереотипами. Нерідкісно вчинки людини зумовлюються агресивністю, гнівом, мстивістю, облудою, лукавством, продажністю, хабарництвом. При цьому прояви національного характеру формують суспільну свідомость, зокрема усвідомлення сфери політики, відношення людей до чинного чи бажаного права.
Чи можна розглядати позитивні та негативні риси українського національного характеру відповідно до всього населення України, яке є неоднорідним практично за всіма показниками. Україна є багатонаціональною державою, яку переважно населяють українці, їхня частина переважає над частками інших народів в усіх областях України, окрім Криму, де кількість росіян дещо більша за половину (до окупації Криму Російською Федерацією в 2014 р.). Регіонами компактного проживання національних меншин є: кримські татари – Крим, румуни та молдавани – Буковина, угорці – Закарпаття, болгари, молдавани та гагаузи – Одещина, болгари та греки – Приазов’я.
Давньогрецький мислитель Платон сформулював постулат, за яким ціле є дещо більше, ніж проста сума його частин. А відомий сучасний біолог Берталанфі у напівжартівливій формі вищезазначене сформулював так: «…знаючи все про те, що таке «один»», і знаючи, що один і один складають два, ми ще не знаємо всього про те, що таке два, тому що тут додається ще якесь «i», і потрібно знати, що цей елемент «i» вносить з собою».
На наш погляд, визначальне значення для існування та розвитку України має самоідентифікація населення України та відношення до її державності. Відповідно до зазначеного вище, умовно населення України можна розглядати в декількох групах.
Україномовні українці за походженням, які самоідентифікуються як українці
Для цієї групи характерні почуття національної гідності, національної свідомості та патріотизму, тобто суспільний і моральний принцип, змістом якого є любов до України і готовність пожертвувати своїми інтересами заради неї, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури, особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни і свого громадянства, мови, історії, традицій, готовність діяти в інтересах Вітчизни та постати на її захист у разі необхідності. Патріотизм має дві форми його виявлення – пасивну та активну. Пасивна форма зводиться до таких слів як: люблю, поважаю ціную, і є підґрунтям для формування основ національної свідомості та переходу до активної форми патріотизму, тобто конкретних дій, спрямованих на забезпечення основних позицій патріотизму. Більшість представників зазначеної групи населення України сповідують націоналізм – ідеологія, базовим принципом якого є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Націоналізм є формою захисту етносу від деструктивних впливів зовнішнього оточення (політичні, економічні та соціальні процеси, іноетнічні впливи). Часто націоналізм ототожнюють з шовінізмом, визначаючи його як агресивну форму націоналізму, який пропагує переваги одного народу над іншими народами (націями). При цьому прояви шовінізму приписуються суті націоналізму, дискредитуючи його. На мій погляд, необхідно розглядати націоналізм як позитивний чинник самозбереження нації і відкидати шовінізм, суть якого вивищення певної нації над іншими.
Для громадян України з українською самоідентифікацією характерним є сповідування принципів демократії. Українська демократія виникла і виросла з національного відродження, що відбувалося під знаменами романтизму. І тому над усім її мисленням і стилем праці тяжів дух романтизму з характерною для нього перевагою елементів чуттєвих над раціональними. Звідти слабкість політичного мислення, слабо розвинений реалізм і недостатнє розуміння проблем влади та держави.
Російськомовні українці за походженням, які самоідентифікуються як українці.
Е. Сепір стверджував, що «Життя людини як істоти, вивищеної культурою, повністю відбувається під владою голосових субститутів для предметів зовнішнього світу». Чи не найпоширенішим (навіть серед мовознавців) і найнебезпечнішим із стереотипів минулого та сьогодення є переконання, що «мова є засіб, знаряддя для спілкування між людьми» (Й. Сталін), тобто, що основною (а то й єдиною) функцією мови є комунікативна функція. Кожна жива мова, крім комунікативної, виконує ще багато суспільно значимих функцій: пізнавально-евристичну, естетичну, магічну, фатичну і т. ін. – фахівці нараховують їх біля двадцяти. Мова – це своєрідний інструментарій духовної, творчої діяльності людини й етносу. Саме мова, яка водночас є знаряддям і продуктом духовної діяльності людей, матеріальним носієм міжсуб’єктної інформації, що інтегрує духовну діяльність людини в поле духовної діяльності етносу, лежить в основі цього нерозривного взаємозв’язку.
В. Гумбольдт та О. О. Потебня започаткували цілісне осмислення мови в контексті духовної діяльності людини й етносу, коли розвиток (чи стагнація, деградація) мови, людини та етносу розглядається як триєдиний нерозривний процес, у взаємозумовленості динаміки його складових.
Кожне слово в нейронних мережах людського мозку утворює багатовекторне асоціативно-змістове поле, перебуваючи ніби в центрі багатовимірного гіперпростору й пов’язуючи різні сфери духовної діяльності людини, що й забезпечує імовірнісний характер, індивідуальну неповторність, самобутність і надлогічність духовної творчості (вужче – мислення) кожної людини. Вивчені основні типи імовірнісних різновекторних асоціацій, що утворюють асоціативно-змістове поле слова: емоційно-експресивні реакції, асоціації за співзвучністю, асоціації за суміжністю, таксономічні асоціації, словотвірні асоціації, формально-синтагматичні асоціації, алегоричні асоціації, конкретнообразні асоціації, етно-культурні (фонові) асоціації, системно-лексичні асоціації (тобто синонімічні, омонімічні, паронімічні, полісемічні), позиційно-оцінні асоціації, сигніфікативні асоціації, асоціації, породжувані внутрішньою формою слова (етимологізаційні). Множинність імовірнісних асоціативних векторів та асоціативних «точок» на кожному з них уможливлює довільність їх вибору: в однієї людини потік свідомості спрямовується за одним вектором, в іншої – за іншим, а на одному й тому самому векторі – до різних його асоціативних «точок».
Аналіз лексичних асоціативно-змістових полів з усією очевидністю підтверджує справедливість тези (не абсолютизуючи її) про вплив мови, зокрема її національних особливостей – на духовний потенціал людини й етносу. Лише сигніфікативні асоціації, тобто асоціації певних понять з матеріальним планом вираження слова (мова здатна виражати не тільки сигніфікати-абстракції від реалій, а й сигніфікати-конструкти, що є витвором людської фантазії), можна розглядати як наднаціональний вектор, решта – або специфічно, або частково національні. Кожна мова – це не лише скарбниця неповторного досвіду певного етносу, а й оригінальний інструментарій духовної діяльності, самобутня «спрямівна» для польоту творчої фантазії її носіїв. Мова кожного етносу є своєрідною «апаратною» підтримкою для творчої діяльності людини, а отже кожна мова має свої переваги в одних ситуаціях і слабкіша – в інших. При цьому кожна мова найкраще пристосована до умов життя даного етносу, – аж до особливостей географічного середовища. Мова не стільки відображає життя (розвиток, стагнацію, деградацію) суспільства та окремої людини, стільки детермінує, визначає динаміку цих процесів. Зазначене пояснює, чому вороги України свої основні зусилля направляють на дискредитацію та знищення української мови, насаджуючи «російськомовність», «білінгвізм», «суржик».
При цьому слід зауважити, що одним із найпоширеніших у свідомості пересічного мешканця України (зокрема й зросійщеного українця) є стереотип переважання виражально-зображальних можливостей «великого и могучего» у порівнянні з українською мовою. Ця ідеологема вкорінювалась у свідомість українців (як і росіян) усіма доступними засобами (в Росії цей процес триває ще з більшою інтенсивністю і в наш час) – починаючи від підручників російської мови для початкових класів і завершуючи засобами інформації та «науковими» працями філологів-русистів. Однак зіставлення виражально-зображальних можливостей української та російської мов показує, що реалії дуже далекі від цього широко пропагованого міфу. Українська мова щодо лексико-фразеологічних багатств справді дещо поступалася лише в галузі науково-технічної термінолексики (останнім часом цей стан виправлений), причому всякій неупередженій людині зрозуміло, що це – результат багатовікового штучного зросійщення. Тут і ганебний валуєвський указ про заборону української мови, і нищення напрацьованих упродовж 5–7 пожовтневих років численних українських словників (часто – разом із їхніми авторами), і монополізм російських видавництв на певні типи видань (зокрема підручники для вищих навчальних закладів), і фактично заборона за часів Суслова-Щербицького видання українських термінологічних та галузевих енциклопедичних словників.
Що ж стосується решти шарів лексики та фразеології, то тут порівняння не на користь російської мови, Особливо це виявляють численні випадки, коли російська мова послуговується одним словом у кількох різних значеннях, а українська мова має для кожного з цих значень окреме слово. Подібну ситуацію спостерігаємо і в галузі фразеології. Наприклад, єдине російське да не тут то было українська мова дозволяє передати – залежно від мовленнєвої ситуації – аж п’ятьма варіантами : але зась; та даремно; та ба; та де там; не так сталося, як гадалося. А порівняймо промовистість, і виразність українського «На городі бузина, а в Києві дядько» з «виразністю» його російського «еквівалента» «Где имение, а где наводнение» (недарма ж росіяни часто вживають замість власномовного виразу запозичений український). Для переконливості візьмемо українську й російську народнопісенну творчість і порівняємо їхні мовленнєві ресурси – перевага української мови є ще разючішою. А мовне багатство, образність, поетичність «южнорусских» (українських) літописів та одноманітність, сухість і хронікальність «севернорусских» (російських) літописів неодноразово відзначали самі ж російські дослідники (акад. О. Шахматов, акад. В. Соловйов та ін.).
Часто ще декларується якась нібито «особая напевность русского языка)» (що суттєво принаймні для естетичної функції мови), але тут слід мати на увазі хоча б такі два моменти. По-перше, народжуючись із природнім чуттям мови, дитина соціалізується в рідномовному середовищі, а тому суб’єктивно кожному наймилозвучнішою здається рідна, материнська мова. А по-друге, об’єктивні експериментально-психолінгвістичні дослідження, в т. ч. й за відомою шкалою Остуда, різних європейських мов засвідчили, що за милозвучністю українська мова поступається лише італійській.
Має переваги українська мова над російською й за виражальними можливостями словотвору. Зокрема це чітко простежується у таких випадках – використання переважно власних, а не старослов’янських (як у російській мові) суфіксів та префіксів, часткове збереження в процесуальних віддієслівних іменниках дієслівної видової опозиції, розвинутість, багатша система творення пестливих форм.
Отже скаржитися на «недостатність», «недорозвиненість» української мови можуть лише ті, хто погано володіє її багатствами. У своєму небажанні опанувати українську мову та вдаватись до неї в мовленнєвій практиці за цей стереотип, як рятівне коло, хапаються різні категорії людей. Одні – це жертви зросійщення, які потребують співчуття й допомоги в поверненні до скарбниць рідного слова. Інші – це свідомі противники відродження української мови, культури, державності, прикметно, що ці останні проголошують себе ще й поборниками «рівноправності», жертвами «українізації». Цікаво зазначити, що про важливі складові національного російського менталітету – схильність до насильницьких дій, агресивність, «більшовизм» красномовно свідчить мова: порівн. укр. домогтися і рос. добиться, укр. переважна більшість і рос. подавляющее большинство. Та й уся історія Росії – від Московського царства до сьогодення – свідчить, що експансіонізм, «пасіонаризм» (за термінологією Л. Гумільова) є виразною рисою національної психології росіян.
Якщо попри всілякі гоніння – аж до заборони – українська мова збереглася й дивує світ своїми багатствами й красою, то це заслуга насамперед українського трударя-землероба, «незрячого носія», «мужика», який зберігав і примножував скарбницю національного духу, висунув із своїх рядів «велетнів у царині людського духу» Т. Шевченка та І. Франка, відтворював понівечену українську еліту в часи першого (ХIX століття) та другого (20–30 роки XX століття) українського Відродження.
Ілюстрація: Микола Пимоненко
Закінчення в наступному числі.
“Українська літературна газета”, ч. 22 (288), 6.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.