Михайлу ЖАЙВОРОНУ – 70
“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
То було з дитинства: відкриття дивовижної природи розкішного Полісся, чудотворна мінливість пір року, сонячні розквітання та магічні вечірні присмерки, та мудрий дід, котрий чаклував над вуликом в ореолі бджіл, та вицвілі од пилюки спориші край доріг, що звідкись починались та кудись вели; а ще – тихе сяйво книжкових сторінок, мерехтіння літер і рядків, дивовижні світи, сховані у тих сторінках, і – солодке бажання вимовити та записати своє слово, відкрити свій світ, котрий був поруч і водночас десь далеко, на дні марень, видінь, уявлень… То було з дитинства.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Михайло Жайворон народився 1 вересня 1953 року на Житомирщині і провів свої перші сімнадцять літ на Поліссі, яке вважається краєм поетичним, унікальним з погляду збереження тут реліктових словесних скарбів, колоритних звичаїв та обрядів.
До глибин поетичного слова Михайло Микитович ішов передусім через філологію і журналістику. Навчався на філологічному факультеті Житомирського педінституту, працював кореспондентом та відповідальним секретарем ємільчинської районної газети «Народна трибуна» (1974-1981), старшим редактором Житомирського обласного телерадіокомітету (1983-1990). У дев’яностих упродовж десяти літ редагував першу незалежну обласну щотижневу газету «Житомир», у двохтисячних – всеукраїнський часопис «Бессарабія ділова». Заслужений журналіст України, член Національних спілок письменників та журналістів, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у травні 1986 року.
Журналістику Михайло Жайворон поєднував з роботою державного службовця, що сприяло пізнанню життя, звело з відомими людьми України. Для повнозерної творчості бракувало часу, але Слово в ньому жило, дозрівало, набирало ваги, щоб уже в зрілому віці потужно прорватися на сторінки вагомих і самобутніх книг. Він автор поетичних збірок «Усе на світі – від Любові» (2006), «Via Dolorosa» (2017), «Біла книга пророцтв» (2019), «Гніздо висоти» (2021), двотомника поезій шрифтом Брайля «Чорнобильський вузол: розпад атома» та «Чорнобильський вузол: розпад імперії» (Будапешт, 2023), автобіографічного роману «Бумеранг гріха» (2013), повісті «Одне із семи чудес» (2002), збірника «Енергетична Мекка України» (2002), книг публіцистики «Влада слова» (2004), «Формула успіху» (2009), «По вірі буде вам» (2012), «Камо грядеши?» (2019) та інших.
Шанувальники слова знають Михайла Жайворона передусім як поета. З дитинства омріяні стежки повели його у білий світ, переплелись у долі червоні та чорні барви, осяйні одкровення змінювалися буденними клопотами, але понад усе, понад усі марноти і монотонність днів – Поезія, яка час від часу підступала до душі і просилася на папір словом, мелодією, почуттям, думкою… Так і складався з юних літ у Михайла Жайворона неповторний візерунок з віршових рядків, у яких захоплення і щем прожитих літ, смуток і розчарування, піднесеність і житейська впокореність, висока любов і гіркувата іронія.
Немає сумніву у тім, що на поетичну атмосферу, на розуміння художнього слова, на його призначення мала вплив епоха, у якій доводилося вчитися, працювати, зрештою – жити. Історики літератури нині пишуть, що 70-80-і роки ХХ ст. (а саме на цей час припадає початок поетичної творчості Михайла) були «пропащими» для літературного покоління, рідко кому вдалося вирватися поза тодішні ідеологічні, естетичні штампи і канони, бо навіть у молоду кров літераторів-початківців вливалися чималі дози громадської «правильності», а це у майбутньому нівелювало їхній талант, збивало на тривіальні дороги повторень та наслідувань.
І все ж у ранніх віршах Михайла Жайворона вловлюється непідробна щирість, можливо, навіть свята наївність і простота, здатна зворушити чиюсь душу, бо розмовляє поет з рівними собі людьми, розмовляє про те, що для самого є цінним і незвичайним у житті. Відтак автор не прагне здивувати чудернацькою формою чи зворушити якоюсь новою темою, об’єктом зображення. Навпаки, у кожному слові звучать «вічні» теми, мова йде про вже традиційні у літературі мотиви, образи, символи. Але в цілому – це самобутній відбиток світоглядних та естетичних уявлень людини, яка жила в такому суспільстві, коли не завжди можна було висловлюватися відкрито, не завжди була відвага відступити від літературного канону.
Для Михайла Жайворона поезія – це не тільки спосіб самовираження, а й своєрідна форма для життєво-філософських роздумів, для фіксування думки, яка прийшла у певний момент і виявилася потрібною, актуальною не тільки для себе. Автор цінує Слово, вільно володіє ним, у нього висока культура словотворення і віршотворення, він уміє тонко і водночас проникливо та граціозно висловитися про звичайні речі, помітити у природі, у людині неповторні нюанси і відкрити їх для себе і для читача.
Чи не з давньогрецької поетичної творчості запозичив автор культ думки, чи не вона навернула на філософський зміст його власних творів. А можливо, автор уважно вдивлявся у постать українського мудреця Григорія Сковороди, котрий вважав, що у поетичному творі більше важить думка – «жар, а не попіл, у якому він тліє». Наприклад, так розмірковує автор про життєвий шлях сучасної людини (і свій шлях зокрема): «Стає все більше уселенських справ, / Коротшає до фінішу дорога… / Мій шлях – ріка, яку долаю вплав. / Позаду – мить, / Попереду – епоха». Або як образно, метафорично мовлено про сенс і мудрість людського життя: «Витікає крізь пальці пісок проминущих хвилин, / Що стає золотим на вершині прожитого віку».
Інша грань віршів Михайла Жайворона – відтворення настрою. Доволі часто, зображуючи природу, автор веде мову не так про «настрій» у природі, не так про її красу і неповторність, як про свій настрій, який часто резонує із зображенням квітки, осіннього листка, вербової гілки, спаданням дощу, розсіванням снігу, подихами вітру. Іноді настрій ліричного «я» тонко передає пейзаж (картини природи у Жайворона відображають усі нюанси чотирьох пір року), у чому вбачаються особливості світовідчуття автора, сформоване не просто у сільській місцевості, а в глибинних лісах Полісся, якому поет мріє присвятити свою окрему книжку. Оце, як мені здається, якраз і є образна, колоритна картина рідного краю поета: «Допиває світанок холодну росу мезозою, / Точить леза засохлих боліт молода осока. / Починається день, а туман уже марить грозою, / Позирає у синяву неба, либонь, звисока».
Вірші Михайла Жайворона доволі асоціативні, кожен там може прочитати не так про автора, як про себе. А це значить, що поет зумів піднятися на вищий рівень поетичних узагальнень, а його метафоричні вислови звучать глибоко художньо і водночас – афористично: «На круги повертає своя і людина, і глина»; «І розстелено долю, неначе з ікон рушники»; «Від новин до новин, що не слово – полин»; «Світанкова роса очищає від накипу душу»; «Є поріг висоти, де птахи небеса стережуть»; «Витікають слова із джерел – і вирує ріка, а без них викидає тіла, наче рибу, на сушу»; «Перше Слово оте я шукаю в словах…»; «Роздаю всі скарби – і радію, неначе прочанин»; «Село мого далекого дитинства веде мене і досі у світи»; «А люди досі цвяхи підносять і розпинають Вкраїну-Русь» та багато ще розумного, вічного…
До поезії звертаються з різних причин, але найчастіше це буває спробою заявити про себе у світі. За такою спробою не раз маряться слава і пошана, визнання і навіть матеріальний зиск. Тоді поезія стає засобом, а не способом самовираження. Вільною і незалежною буває поетична творчість, яка позбавлена меркантильних намірів, стає внутрішньою потребою та естетичною насолодою для автора, котрий і не задумується над тим, кому потрібні його вірші і навіщо вони взагалі. Така поезія твориться і живе сама по собі, як квітка, що прикрашає людське життя.
Ці слова стосуються і віршів Михайла Жайворона, більшість із яких написана у зрілому віці, коли життя вже відбулося, амбіцій особливих немає, рожевий туман далеких літ вичах, листя опало – і залишилося земне дерево із стовбура та гілок, як вражаюча суть усього буття. І ось тоді прийшла пора не шукати за допомогою поетичного слова слави і пошани, а довільно виражати самого себе, осмислювати свій життєвий досвід – без чужих підказок, без чийогось впливу, без будь-якої мети, а просто і легко, як слово на душу ляже.
Якщо у молодості поетичні спроби бувають схожими на шумливе, пінисте пиво, то у зрілі роки вірші схожі на вистояне, витримане у бочках часу вино. Михайло Жайворон не експериментує, не ганяється за радикальними поетичними формами і не звертає уваги на те, що зараз у літературі модно. Маючи освіту філолога, виточивши слово журналістським пером, він добре володіє словесним матеріалом, тримає перед собою добротну поезію як українського, так і світового походження. Це дає йому можливість бачити свою дорогу у творчості, виявляти свої естетичні смаки та світоглядні позиції. На мій погляд, він є прихильником неокласичного стилю в поезії, яка в українській літературі представлена Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Дмитром Павличком, Ліною Костенко.
Неокласика у віршах Михайла Жайворона виявляється у природному потягові до прозорих поетичних форм, гармонійному поєднанні «красивого і корисного», почуття і думки, у виборі традиційної силабо-тонічної ритміки та добре апробованих строф (катрен, сонет). Поет звертається до звичних для слуху читачів ритмів, висловлює сентенції, які, з першого погляду, іноді видаються знайомими, однак звучать по-сучасному, вони актуалізовані, бо перегукуються із тими питаннями і проблемами людського життя, які відносять до «вічних».
Життєвий досвід та оцінка нинішнього дня з його вершин підказують шлях, яким слід прагнути іти до власного самовираження: це шлях мудрої розважливості та поміркованості. Михайло Жайворон передусім для себе самого прагне визначитися, що він любить і що йому не до вподоби, що поважає, а що зневажає, що приймає у людських чи суспільних стосунках, а що відкидає. Тобто у віршах автора є життєва позиція, яка сформувалася протягом перебутих літ, є критерії, за якими оцінюються людські діяння. І висновки, які постають у виразній поетичній формі, – вагомі, продумані, виважені, часом вони звучать, як афористичні висловлювання: «Не всім дано нести хрести нетлінні», «У руках творця ми – олівці, заточені на правду» тощо.
Поету зрілого віку властиво оглядатися на прожите життя. Не тільки на своє власне, а й своєї країни, свого народу. Не випадково одну зі своїх книг Михайло Жайворон назвав «Via Dolorosa», тобто «Хресний шлях», адже людське життя постає символом важкої дороги, нелегким випробуванням для кожного. Зі змісту книги зрозуміло, що життя кожної людини – то її хресний шлях, то її важка духовна праця бути у житті людиною, щоб навіть на Голгофі, яка образно мислиться кульмінаційним моментом у людському житті, з ясними очима та відчуттям не марно прожитого життя подивитися у небо, вище якого нічого немає на світі. Назва книги конкретизується, розростається новими асоціаціями у віршах: «Колись і мій народ зійде з хрестів», «Нас розпинають – ми ж іще живі», «Не вмерла ще й ніколи не помре / Моя Вкраїна-Русь, моя Голгофа».
Звернення до біблійних образів – своєрідний прийом, який вдало використовує Михайло Жайворон. Ті образи – загальновідомі, за кожним із них стоїть певне явище чи риса характеру людини. Тому вони, образи, легко вгадуються і входять у свідомість читача, котрий за допомогою поетичних рефлексій, висловлених у вірші, вибудовує своє уявлення про сказане у творі, формує власну думку з того чи іншого приводу. Створюється враження уже почутого, раніше знаного, але в тому й секрет таких поетичних творів Михайла Жайворона, що він уміло, за допомогою натяків та опрозорень підводить читача до самостійних суджень і висновків, спонукає заново пережити той чи інший біблійний сюжет.
У віршах Михайла вражає завжди змістовний і поглиблений підтекст. Здається, пише він про звичайні, повсякденні, прості речі, але то лише поверхня айсберга. Ось, наприклад, занедбана залізнична колія, заросла деревами і всипана опалим листям. Так, це сумно. А чи веселіше було б, якби оцей ліс вирубати, все зрити бульдозерами і розрівняти, пустити цим шляхом швидкісний поїзд? Прогрес! Але ж унікальний куточок природи загинув би. Асоціативно згадуються затоплені землі вздовж Дніпра, коли будували каскад гідро-електростанцій. Ніби також прогрес. Але ж поховано під водою не просто родючі землі, а й цілі села з хатами, садками, могилами… Значить, вірш викликав такі асоціації, які зачепили глобальні проблеми сучасності. Такий його підтекст. І подібних віршів у Михайла Жайворона чимало.
Проте уважне прочитування підтекстів, образної структури поетичних творів доступне лише такому читачеві, котрий розуміється на поезії, відчуває її. Думається, що книги Михайла Жайворона потрапили у руки саме такому читачеві. Вільне і незалежне віршотворення потребує вільного і творчого читача. І тоді поезія буде залишатися хай не сурмою, яка кудись кличе чи будить вічно сплячих, а затишним пристановищем думки і почуття, музики і гармонії, розкошування у Слові, приємним і водночас щемливим віддаванням себе у чистий вогонь очищень та оновлень.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.