Петлюра та єврейські погроми

 

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук

Російсько-більшовицька пропаганда, щоб скомпрометувати ідею української незалежності, намагалася виставити С.Петлюру та Директорію антисемітами, організаторами погромів. На жаль, до цієї компанії приєдналися деякі необ’єк­тивні єврейські діячі. Нині російський фашист Путін, за наказом якого вбивають українців, повторює брехню: «Це людина нацистських поглядів, антисеміт, який винищував євреїв». До нього приєднався гендиректор Всесвітнього єврейського конгресу Р.Сінгер: «Він був жорстоким варваром, який безсумнівно відповідає за погроми, у яких було вбито 35-40 тис. євреїв. Він та його Українська народна республіка були більше, ніж просто українськими націоналістами – вони були також відвертими жорстокими антисемітами…, здійснювали надзвичайно порочні та нелюдяні злочини проти невинних людей». Це наклеп не лише на Петлюру, але й на УНР і український народ. Але це все брехня Путіна та Сінгера, не підкріплена документами; як аргументи використовуються емоції жертв єврейської трагедії. На жаль, це ж було і в суді над убивцею Петлюри.

Погроми в Україні чинили російські Добрововольча та Червона армії, українські банди без політичної орієнтації, частини армії УНР, поляки. На хвилі емоційності присяжні паризького суду знайшли «винного» за все – Петлюру.

Насправді Директорія (вона мала міністерство з єврейських справ, в її складі були представники демократичних єврейських партій) та Петлюра боролися проти погромів. Ще у день антигетьманського повстання (16.11.1918) Петлюра у відозві закликав: «Не допускати чорносотенців, злодіїв та погромників до погромів та вибухів проти євреїв, бо євреї допомагають українцям у Галичині, і в нас на Україні повинні йти разом з нами». Було створено Надзвичайну комісію для розслідування єврейських погромів, але велика кількість погромів свідчить про її низьку ефективність.

У Житомирі після придушення більшовицького заколоту (січень 1919) загони отамана Палієнка вчинили єврейський погром. У лютому 1919 р. сталися трагічні події в Проскурові: після розгрому більшовицького заколоту, в якому взяла участь єврейська квартальна сторожа, отаман Семесенко самочинно провів каральну акцію проти євреїв. «Після наказу командуючого фронтом Шаповала козаки отамана Семесенка повернулися до казарм» (Електронна єврейська енциклопедія – ЕЄЕ). Злочинність цих акцій у тому, що, крім більшовицьких заколотників, загинуло багато мирного єврейського населення. За вироком трибуналу Семесенка було розстріляно; смертні вироки одержали й призвідці погромів у Житомирі, Бердичеві, інших, зокрема, отаман Ангел.

У липні 1919 Петлюра видав наказ: «Євреї стали на шлях допомоги нам у боротьбі з ворогом і будівництві Української незалежної республіки. Тому будь-яке насилля спричинить нам лише шкоду» (ЕЄЕ). У серпні був ще один наказ Петлюри: «Не спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття». Тоді ж УНР випустила звернення «До єврейського громадянства і робітництва на Україні». «Соціалістичне Правительство, котре стоїть на чолі Республіки, веде з Головним Отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами. Для розслідування всіх погромних подій, погромної агітації та передачі винних до надзвичайного військового суду утворена Особлива Слідча Комісія з широкими правами. У комісію входять також представники єврейської демократії. В армії заведено важливий інститут державних інспекторів з великими повноваженнями, котрий енергійно бореться з погромами і погромними елементами».

ЕЄЕ констатує: «З кінця серпня 1919 р. Директорія… всіляко демонструвала свою готовність допомогти євреям. Уряд УНР виділив Комітету допомоги постраждалим від погромів 11,4 млн. грн. Активізувалась діяльність міністерства з єврейських справ; у ряді населених пунктів воно відновило єврейські школи, провело вибори у ради єврейських громад».

Єврейський діяч А.Марголін, заступник міністра закордонних справ, йдучи у відставку після Проскурова, писав: «Український уряд послідовно виступав проти погромів, ніколи не брав у них «участі і не несе за них ніякої відповідальності». Один із лідерів Бунду, що згодом став російським більшовиком, М.Рафес згадував: «Однією з найулюбленіших ідей Петлюри та багатьох інших українських націоналістів було створити союз української та єврейської демократій заради незалежності України».

Готуючи визвольний похід на Україну, Петлюра у 1921 р. випустив звернення до населення: «Антисеміт – паршива вівця. Женіть його!» Тоді ж він домовився з одним із засновників сіонізму В.Жаботинським про створення загонів єврейської самооборони. Похід не відбувся.

Суд у Парижі над убивцею Петлюри С. Шварцбардом завдяки старанням СРСР та заохочуваної ним «прогресивної» громадськості перетворився на суд над Петлюрою, вбивцю виправдали. Не було досліджено заяв свідків про зв’язок убивці з ГПУ. Емоції, справжнє людське горе спричинилися до призначення «винуватця», який насправді намагався, але не зміг припинити насильство у війську зі слабкою дисципліною.

Покази Шварцбарда у суді не викликають ніякої довіри. Ми розглянемо маленьку цитату, взяту з книжки «Еврейский мир» Й.Телушкіна (гл. 128). Телушкін, може, й розбирається в єврейській історії, а от в українській не дуже. Він пише: «Жахливі свідоцтва очевидців зібрані Шаломом Шварцбардом. Шварцбард сам пережив погром 1918-1920рр., який відбувся за короткий проміжок незалежності України під владою Симона Петлюри». Це не так. Шварцбард очевидцем не був, сам ніяких свідчень не збирав, їх (багато сумнівних) зібрав його захист. Україна не була «під владою» Петлюри у 1918 р. З січня Петлюра був отаманом Гайдамацького коша, в уряд УНР не входив, весною він очолював Союз земств; з червня і до листопада сидів у тюрмі, ув’язнений владою Скоропадського. Із створенням Директорії був у ній Головним отаманом армії та флоту, а от фактично очолив її лише з лютого 1919 р.

Перейдемо до цитат із свідчень Шварцбарда. «Наприкінці серпня (1919), коли я був у Києві, увійшли перші загони гвардії Петлюри. Вони вбивали всіх євреїв, яких зустрічали на шляху». Шварцбард говорить про трупи на Великій Васильківській. «Вони примушували нещасних їсти власні екскременти. Вони засипали людей землею та ховали живцем. Вони не щадили мертвих. У Трипіллі на Дніпрі, де народився сам Петлюра, після п’ятого погрому 47 трупів старих, хворих, дітей були кинуті на вулицях, у них не лишилося ні душі з рідних і близьких. Собаки почали пожирати їхні тіла, свині в них копалися… Неєврей… викопав могилу і поховав їх. Гайдамаки (українські солдати) дізналися про це та вбили його».

Шварцбард не розбирався у тогочасних реаліях. Гвардії у Петлюри не було. Згаданою київською операцією керував не Петлюра, а генерал Української галицької армії А.Кравс. 1-й і 3-й Галицькі корпуси та Запорізька група увійшли до передмістя Києва з заходу 30-го серпня 1919 р., 31-го зібралися на Думській площі, на Велику Васильківську вони не виходили, бо саме в цей час на площу прямували денікінські війська генерала М.Бредова, що мостом перейшли з лівого берега. Галицькі частини ніхто ніколи не звинувачував у погромах; якщо навіть припустити у них антисемітські настрої, то їм тоді було не до того: треба було вирішувати проблеми між Директорією та Добровольчою армією. Військо УНР у той же день змушене було залишити Київ. Петлюра не мав жодного стосунку до тих подій, він їх назвав «київською катастрофою». До речі, як вдалося «очевидцю» гуляти по Великій Васильківській («я був у Києві»), коли в цей час він згідно з біографією воював за червоних у загоні Котовського? До речі, якщо «гвардія Петлюри» вбивала кожного зустрічного єврея, то як вцілів сам «очевидець»?

Тепер про Трипілля. Петлюра народився не в цьому селі, а в Полтаві. Убивці слід би трохи знати про свою жертву. В літературі нема згадки не те що про п’ять, навіть про один погром у Трипіллі. В 1919 р. був епізод, коли загін комсомольців з київського Подолу (в основному євреї) в компанії китайських «добровольців» (насправді, заробітчан) вирушили проти отамана Зеленого, аби більшовики могли грабувати українське село. Авантюра для тих, «хто підняв меча», закінчилася сумно, але ж вони дістали по заслузі, бо хотіли влаштувати погром селянам.

Як серед убитих нібито в трипільському погромі Шварцбард ідентифікував хворих? Медичних карток при них же не було. Свині в українських селах по вулицях не бігають, їх тримають у сажах. Українці, як і віруючі євреї, не стануть споживати сало свиней, що їли мертвечину. Скільки днів копав «неєврей» могилу для 47 трупів? Невже гайдамаки, що вбили цього праведника, хотіли, щоб почалася епідемія в Україні? Шкода, що французький суд повівся на такі «свідчення» брехуна та вбивці.

Розглянемо соціально-політичні умови в Україні, в українському селі, що зробили можливими трагедію українського єврейства у ті часи. В.Винниченко писав: «З торговельними посередниками – крамарями, які на селі являлися майже єдиними репрезентантами єврейства, – найчастіше доводилося зустрічатися селянству. Будучи по природі своїй роллю паразитарною, але необхідною в класово-буржуазному громадянстві, ця професія викликала раз у раз у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завсігди викликає примітивні спадкові емоції ворожнечі, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало неприхильну та покалічену оцінку».

Ще одну причину висвітлив М.Рафес («Два года революции на Украине», М, 1920): «Без допомоги єврейських комуністичних організацій в західній частині України радянська влада не змогла б налагодити свого апарату… Єврейські робітники становлять міцну опору радянської влади». Треба ще згадати, що партії Бунд і Поалей Ціон збільшовичилися, посилали своїх членів у російську Червону армію. І.Мазепа, екс-прем’ер УНР, розвинув думку Рафеса. «Нічого дивного, що це переповнення більшовицьких установ та організацій жидівськими елементами відразу загострило відносини між українським і жидівським населенням на Україні. Бо совітський режим, з його реквізиціями, «націоналізаціями» та «соціалізаціями», цілою своєю вагою ліг насамперед на селянство, яке мусило було постачати совітській державі продукти своєї праці майже даром. Ось чому в масі українського селянства склалося переконання, що «комуну вигадали жиди» і що «совітська власть – жидівська». Тому коли на Україні розігралася жорстока міжнаціональна і міжгромадянська війна, в якій більшовики не брали полонених, масами розстрілювали людей української національності й руйнували артилерійським вогнем українські села, то у відповідь на цей погром над українцями почалися погроми жидівського населення». У поясненні, згадуючи про злочини комісарів-коганів, колишній урядовець не виправдовує вбивства невинних людей. Цьому нема виправдання.

Хто ж винен? Винниченко вважає: «Треба твердо, одверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина… Маю на увазі отаманію велику й меншу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й егоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників, українських офіцерів (старшин), які, як уміли й розуміли, виконували на фронті свої військові обов’язки».

Провина Головного Отамана у тому, що відбувалося, на думку Винниченка та Жаботинського є, і вся справа в його посаді. Він мусив би вжити більш жорстких заходів проти погромів або піти у відставку. (На адресу Леніна з Троцьким і Пілсудського, що займали відповідні посади, звинувачень чомусь нема). При цьому Винниченко, незважаючи на неприязні особисті стосунки, писав: «При цьому я не хочу сказати, що С.Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства». Він лише не наважився жорстокіше карати отаманів. Але оголошувати його організатором погромів, антисемітом – це злісний наклеп. На перше місце у ганебному списку слід було б поставити Денікіна. У ЕЄЕ зафіксовано: «Тяжкою бідою став для євреїв похід на Україну військ генерала Денікіна… Погроми мали організований характер». За Петлюри погроми були не організованими, а стихійними; гріх лежить на отаманах і частині українського селянства, за що треба просити прощення у нащадків євреїв в Україні та поза нею. Не треба відкидати й антиукраїнізм частини євреїв, що й викликало антисемітизм частини українців.

Кількість єврейських жертв називають від 35 до сотень тисяч. Більш-менш об’єктивною є оцінка «Краткой Еврейской Энциклопедии»: «З грудня 1918 по серпень 1919 р. петлюрівці влаштували десятки погромів, у ході яких, за даними комісії Міжнародного Червоного Хреста, було вбито близько 50 тис. чоловік». Це, на жаль, і так багато (можливо, перевищено), але недоброзичливці українців роздмухують цифру до сотень тисяч. І ще: у 1918 р. «петлюрівці» не були владою.

Вся статистика, якою нині оперують, про приналежність погромників і про кількість жертв, не є безсумнівною. Ідентифікація приналежності погромників часто була неточною, бо ті її приховували, а також через «плинність кадрів»: загони по кілька разів міняли орієнтацію, переходили на той чи інший бік. Отаман Григор’єв воював за Директорію, за червоних, потім сам по собі; погроми почав ще червоним (Єлисаветоград, 1919), продовжив, будучи «вільним отаманом».

Про кількість убитих під час погромів не можна говорити впевнено, всі дані, якими нині оперують, не є достовірними. (Щоб не запідозрили в упередженості, треба заявити, що це ж стосується оцінок числа жертв Голодомору). В умовах війни не було прямого підрахунку, не було комісій, що проводили б ексгумації. Свідчення очевидців – річ ненадійна, суб’єктивна, як видно із таких прикладів. Кількість жертв у хорватському концтаборі Ясеновац у часи Другої світової, за даними сербських дослідників, становила 600 тис., за даними хорватських – 80 тис. Число загиблих при бомбардуванні Дрездена у німецьких воєнних звітах 200 тис. і більше; комісія німецьких істориків у 2010 р. обгрунтувала цифру 25 тис. Радянсько-польська комісія у 1945 р. визначила число жертв в Освенціумі у 4 млн., що було вказано на меморіальній дошці. У 1983 р. дослідники скоротили цифру до 1,5 млн., з 1990 р. нові дані вказані на новій дошці. До речі, більшість в’язнів концтабору були євреями, але уточнений підрахунок не змінив число жертв Голокосту – як було, так і лишилося 6 млн.

Підбиваючи підсумки думок огудників і захисників Петлюри, найбільш збалансовану оцінку дав історик В.Сергійчук: «З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів в період УНР. Але в погромах брала участь ота темна, стихійна маса, що витворилася під впливом більшовицьких гасел про експропріацію буржуазії, на чолі якої стали такі ж неосвічені отамани, а уряд УНР до цього не мав ніякого відношення».

З Петлюри зробили «цапа відпущення». Ідіома виникла з давнього іудейського обряду, коли у свято Йом-Кіпур священнослужителі перекладали на цапа всі гріхи єврейського народу (народу гріхи відпускалися). Цап ніякого покарання не відбував, його відпускали на волю в пустелю. У нашому випадку людину, на яку переклали гріхи (українські та єврейські), вбили, але український народ не звільнили від звинувачень у гріхах, а от єврейські гріхи замовчуються.

Паплюження Петлюри сьогодні потрібно Путіну в боротьбі проти української держави, та саме сьогодні, коли багато що стало відоме про брудну політику та практику російської імперії – більшовицької та путінської (політичні вбивства, брехня, щоб очорнити політичних противників), все менше людей вірять йому. На жаль, не всі нащадки жертв погромів знають історичну правду.

 

Залишити коментар