Перші томи «Шевченківської енциклопедії»: що, на жаль, залишилося поза увагою авторів

162

Нотатки на окреслену тему – закономірне явище, що супроводжує
реалізацію масштабного гуманітарного проекту: формат статей в енциклопедичному
виданні не дозволяє широко розгорнути виднокіл бачення й оцінок історичних
діячів та визначальних явищ минулого й сьогодення. Є й інші фактори (насамперед
суб’єктивні), що формують зміст видання.

 Наша публікація присвячена
передусім видатному митцю й педагогу Миколі Бурачеку (1871-1942), котрий
увійшов до історії вітчизняної культури, зокрема, і як піонер шевченкознавства.

«…ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ
ЗАХОДАМ ОЛЕКСИ НОВИЦЬКОГО, ВАСИЛЯ КАСІЯНА Й МИКОЛИ БУРАЧЕКА СПАДЩИНА
ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА ЗДОБУЛА НАЛЕЖНУ ІСТОРИЧНУ ОЦІНКУ…»

Наведений абзац взятий з рукопису «Шевченкознавець» (1982,
архів автора) і належить академікові, відповідальному редакторові двотомного
«Шевченківського словника» (1978) Євгенові Кирилюкові. Автор публікації так
розуміє, що нинішній склад редакційної колегії «Шевченківської енциклопедії»
(далі – ШЕ) у шести томах продовжує працю попередників, оскільки значну частину
їхніх здобутків використовує у новому виданні. То ж слово академіка Є.Кирилюка
– авторитетне й не викликає сумнівів щодо фахових оцінок.

Але продовжимо характерис¬тики  М.Бурачека-шевчен¬ко¬знавця, дані йому
однодумцями – видатними діячами вітчизняної науки й культури.

 «Серед багатьох
сучасних знавців творчості великого художника Тараса Шевченка ім’я Миколи
Григоровича Бурачека займає особливе місце. Він один з перших українських
радянських художників і працівників мистецтва взагалі мав можливість докладно
ознайомитися з малярством і графікою нашого великого народного поета і
художника, – писав у статі «Знавець образотворчої спадщини Шевченка»
художник-академік Василь Касіян (“Образотворче мистецтво», 1941, №3), –
…Завдяки його авторитетним порадам вперше вдалося розставити зібрану малярську
і графічну спадщину Шевченка в хронологічному порядку, відповідно до основних
періодів життя і творчості поета. Ця робота була основою, на якій розгорталася
пізніше нова експозиція в галереї картин Т.Шевченка в Харкові та виставок у
Києві й Каневі, організованих у зв’язку з 125-річним ювілеєм поета в 1939 році…
Глибока ерудиція в області шевченкознавства, щира відданість справі правдивого
висвітлювання творчості Шевченка та спостережливе око й почуття
майстра-живописця є запорукою того, що наше шевченкознавство і наше малярство
збагатяться новими цінними творами, що вийдуть з-під пера і пензля нашого ювіляра».

 Академік-живописець
Михайло Дерегус у 1923-30 роках був учнем М.Бурачека спочатку у Харківському
художньому технікумі, а потім інституті: «Обізнаність Миколи Григоровича з
питаннями, зв’язаними з творчістю Т.Г.Шевченка, не може обминути ніхто. Він
перший розкрив мені й багатьом моїм товаришам все багатство, всю глибину
творчості великого генія українського народу», – зазначав М.Дерегус у згаданому
вище числі журналу в статті «Митець життєствердження». А разом з Є.Кирилюком
М.Дерегус наголошував, що «М.Г.Бурачек – один з піонерів радянського
шевченкознавства. Його монографія «Великий народний художник», видана до
125-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка, досі не втратила свого значення. З
іменем Миколи Бурачека пов’язано відкриття пам’ятників та музеїв Т.Г.Шевченка і
М.М.Коцюбинського» (рукопис, 1982. Архів автора).

 Науковий співробітник
Інституту літератури НАНУ у довоєнний період, пізніше професор Українського
вільного університету (Мюнхен, Німеччина) Ю. Бойко-Блохин у своїх спогадах
зауважив: «З патриціїв української культури, з тих, що служили їй вірою і
правдою, залишилися в Інституті ще художник-імпре¬сіоніст та знавець
Шевченкового малярства Микола Бурачек та бібліограф Павло Іванович Тиховський
(«Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. 1926-2001. Сторінки
історії» (К., 2003, стор. 491).

 Сучасники
М.Г.Бурачека Є.Кирилюк та В.Касіян деталізують події 30-х років минулого
століття, коли розпочалося дослідження тоді ще маловідомої широкій
громадськості малярської спадщини Т.Г.Шевченка.

 «Познайомились ми (з
М.Г.Бурачеком – В.А.) десь на початку 1933 року в Харкові, коли я працював над
академічним виданням Шевченка і організацією Галереї картин Шевченка, –
згадував Є.Кирилюк (спогади з архіву автора публікації, датовані 1982 роком –
В.А.). – Картинну галерею організовувала молодь і консультація такого
прекрасного знавця образотворчої спадщини Шевченка була потрібна на кожному
кроці. Директор галереї був хороший знавець мистецької техніки, але абсолютно
незнайомий із спадщиною Шевченка. І тут, ми – молодь, зверталися до Миколи
Григоровича з кожною дрібницею. Зокрема, він підказав нам, що основна маса
експонатів перебуває в Києві, в музеї з левами (нині Національний художній
музей України. В.А.).., але не в експозиції, а у фондах, у сховищах. Дирекція
Інституту й Галереї відрядила Якова Яковича Галайчука… і мене до Києва.
Справді, в експозиції була одна або дві картини й ми працювали у дуже важких
умовах у підвалі, в запасниках. Документація не була впорядкована й нам досить
важко було встановити авторство Шевченка у деяких картинах. Ми працювали щось
зо два місяці. Потім добре спакували, замовили спеціальне купе на нас двох і
перевезли картини до Харкова. Потім усі картини переглянув Микола Григорович і
справді одна картина не належала пензлю Шевченка. Ми так познайомилися ближче й
я переконався, як М.Бурачек ідеально знає мистецьку спадщину великого
художника… Особливо слід підкреслити роль М.Бурачека й у відновленні слави
Шевченка як художника. Річ у тім, що ще до революції дуже тривалий час була недооцінка
ролі мистецької спадщини Шевченка. Його вважали епігоном Брюллова… На
превеликий жаль, ця недооцінка тривалий час зберігалась і після…»

 В.Касіян повністю
розділяє думки Є.Кирилюка: «Кожна виявлена робота Шевченка спочатку проходила
через руки Миколи Григоровича, який старанно вивчав її, визначаючи за
матеріалами попередніх даних і різних зіставлень правдоподібну атрибутацію щодо
періодизації творів. Лише після цього їх виставляли для огляду. Цей докладний
аналіз робіт Шевченка дозволив Миколі Григоровичу зробити деякі узагальнення.
Вони містяться в окремих доповідях популярного й науково-дослідного порядку
(наприклад, доповідь в інституті Шевченка про серію сепій «Блудний син»); в
окремих статтях, надрукованих в радянській пресі (наприклад, стаття про
Шевченка-художника в «Большой советской энциклопедии», написана Бурачеком, але
підписана людиною, що в той час випадково займала пост директора інституту
Шевченка); у статті «Великий художник» у журналі «Малярство і скульптура» за
1939 рік, №№ 5 і 6; нарешті, у відомій монографії «Великий народний художник»,
випущеній видавництвом «Мистецтво» до ювілейних днів у 1939 році… Скрізь, де
була можливість прославити дороге ім’я художника Шевченка, Микола Григорович
робив це з властивим йому молодечим запалом і пристрастю…Треба було бачити
гордість, з якою Микола Григорович саме в ті часи в харківській галереї картин
Шевченка демонстрував творчість великого сина українського народу перед різними
закордонними делегаціями, щоб зрозуміти і відчути його палку любов до творчості
нашого поета («Образотворче мистецтво», 1941, №3, стор. 22).

 На жаль, стаття,
присвячена М.Бурачеку («Шевченківська енциклопедія» (у 6 томах), 2012, т.1,
стор. 533-34), має узагальнений характер – не відкриває портрета передусім
піонера сучасного шевченкознавства, ідеї якого щодо вивчення творчої спадщини
Шевченка-художника актуальні й не реалізовані досі (до того ж у ній допущені
помилкові судження й фактичні неточності).

 Ті ж вади мають й
інші статті ШЕ, у яких йдеться про події й осіб, до яких мав пряме відношення
М.Бурачек та його однодумці.

 У статті «Галерея
картин Шевченка в Харкові» (т.2, стор.41-42), зокрема, М.Бурачек взагалі не
згадується жодним словом (зате анонсується поява у майбутніх томах статті про
директора галереї А.Костенка – у 30-ті роки початкуючого шевченкознавця,
тодішню діяльність якого сучасники оцінюють як скромну, не фахову (Є.Кирилюк,
Ю.Бойко-Блохин). Це пізніше, зазнавши переслідувань сталіністів і пройшовши
суворі життєві випробовування, А.Костенко став відомим дослідником життя і
творчості Лесі Українки і увійшов до історії вітчизняного літературознавства.
Відсутня тут й будь-яка інформація про одного з активних Бурачекових помічників
– Я.Я.Галайчука (1897-1984), про якого схвально відгукуються у своїх спогадах вище
названі авторитетні шевченкознавці.

 Якщо ми знаємо, що
скульптор М.Манізер є автором пам’ятників Т.Шевченку у Харкові, Києві та
Каневі, то, зрозуміло, не забуваємо і його співавторів архітекторів Й.Лангбарда
та Є.Левінсона, а також акторів А.Бучму, І.Мар’яненка, О.Сердюка, Н.Ужвій (вони
позували скульпторові при створенні персонажів, що доповнили харківський
монумент), але все ж насамперед ми віддаємо належне таланту М.Манізера –
головної постаті в успішній реалізації значного проекту.

 Чому ж відсувається
авторами нової ШЕ у тінь піонер шевченкознавства М.Бурачек?

 ЗЛЕТ І ПРИЗАБУТТЯ ВИПУСКНИКА КРАКІВСЬКОЇ ТА
ПАРИЗЬКИХ АКАДЕМІЙ

Народився майбутній живописець у повітовому містечку
Летичеві Подільської губернії (поблизу Кам’янця-Подільського) 16 березня 1871
року в родині поштового службовця.

 Досить часто у
щоденниках та листах М.Бурачека зустрічаються фрази на кшталт «багаті родичі»»
«заможні благодійники»… Це закономірно, адже митець походить з давнього
шляхетського (дворянського) роду Бурачеків, котрі залишили помітний слід в
історії України, Білорусії і Росії. Близько 20 представників цієї талановитої
родини увійшли до літопису вітчизняного флоту як адмірали та
генерали-конструктори військових кораблів, старші офіцери флоту. Оскільки
представники роду жили у різних країнах, то виникли різні варіанти написання
прізвища. Так, генерал-лейтенант Федір Бурачков (1798-1877) був військовим
губернатором Новгорода. Контр-адмірал Євген Бурачек став засновником
далекосхідного міста-фортеці Владивостока.

 Центральною гілкою
родинного генеалогічного дерева стала сім’я генерал-лейтенанта Степана Бурачека
(1800-1876). Народився він 12 січня у чернігівському поселенні Заїньки
Ніжинського повіту (нині – село Заньки за 20 кілометрів від Ніжина). Під
впливом далекого родича – відомого мореплавця Ю.Лисянського одержав інженерну
освіту й став конструктором військових кораблів. Обидва сини С.Бурачека – Євген
та Павло стали адміралами російського флоту (зауважимо, що більшість
технократів Бурачеків або мали літературний хист, або малювали чи захоплювалися
музикою… Іншими словами – не були байдужими до літератури та мистецтва).

 Повернемося до
батьківщини генерала С.Бурачека. (Поетичне Заїньки швидше всього перетворене у
скромну назву Заньки якимсь чиновником, що загубив, переписуючи документи,
букву «ї»). У краєзнавчому виданні «Сіверські скрижалі» (упорядник поет
Л.Горлач, 2011 рік) називаються видатні вихідці із Заньків. Крім С.Бурачека
названа ще Марія Адасовська (1860-1934) – видатна актриса, котра обрала собі
псевдонім Заньковецька.

 Згадуємо цих видатних
діячів вітчизняної історії, зокрема, тому, що вони, а швидше всього їхні
близькі та однодумці, впливали на перебіг подій життя майбутнього художника (на
жаль, сьогодні важко встановити, кого конкретно мав на увазі М.Бурачек, не
одного разу згадуючи добрим словом отих «багатих родичів», які не залишили його
наодинці з суворою долею).

 У російських біографічних
матеріалах стосовно С.Бурачека уточнюється, що предки його давнього роду
походять з Галичини (очевидно, тут мається на увазі вся Західна Україна).

 Таким чином, батько
митця-шевченкознавця є представником подільської гілки визначної родини. 1878
року у зв’язку з призначенням Григорія Йосиповича Бурачека поштмейстером
Кам’янець-Подільського родина переїздить до губернського міста. Мати художника
– Ольга, походила з польського шляхетського роду Гродзіцьких. Десятилітнім
М.Бурачек стає повним сиротою. Отут і прийшли йому на допомогу згадувані вище
«заможні благодійники»…

 У
Кам’янець-Подільській гімназії на талант майбутнього пейзажиста звернув увагу
вчитель малювання І.Васьков, брат якого – товариш Т.Шевченка по навчанню у
Санкт-Петербурзькій академії мистецтв. Крім малювання М.Бурачек-гімназист
захоплювався театром – грав у аматорських спектаклях.

 Склавши гімназійні
іспити, М.Бурачек починає навчання у Київському імені Святого Володимира
університеті на юридичному факультеті («Юристам, Миколай, в жизни широкая
дорога!» – напучували юнака сановиті родичі. Але М.Бурачека все ж чекала інша
життєва дорога – 1890 року юного студента відраховують з вузу за участь у
студентських протестах і відправляють в адміністративне заслання до Симбірської
губернії.

 1891 року М.Бурачек
за підтримки землячки – відомої актриси М.Савіної стає актором театральної
трупи одного з численних у ті часи мандрівних театрів. 15 років він грає на
сценах багатьох російських та українських міст, сховавшись за обраним
театральним псевдонімом – «Соломін». М.Бурачек був партнером визначних акторів:
В.Комісаржевської, М.Тарханова, П.Орленьова та інших.

 У ці ж роки майбутній
пейзажист ніколи не забував про своє захоплення, яке підтримував ще батько –
аматор-художник – малювання. Навіть відвідував київську рисувальну школу
М.Мурашка.

 1905 рік став
поворотним у житті М.Бурачека. У березні він взяв участь у Першій
всеукраїнській виставці «Товариства прихильників української літератури, науки
і штуки» (організацію очолювали М.Грушевський, І.Труш, М.Мочульський). Тоді у
Львові вперше експонували свої твори митці як Західної, так і Східної України.
На картини М.Бурачека звернув увагу відомий митець І.Труш, назвавши 34-літнього
пейзажиста-аматора «незвичайно талановитим рисовником».

 Доля сприяла
М.Бурачекові: цього ж року в Києві він познайомився з професором Краківської
академії мистецтв Яном Станіславським (народився на Звенигородщині –
батьківщині Т.Шевченка), і той запросив його на навчання до Польщі.

 П’ятирічне
студіювання живопису в Кракові включало в себе творчі поїздки до Італії,
Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччини, де М.Бурачек вивчав європейську
культуру й мистецтво.

 1910 року митець
виїздить до Парижа, де працює в майстернях А.Матісса, а пізніше – Вільної
академії мистецтв П.Рансона. «Я вибрав, – писав М.Бурачек у монографії «Моє
життя» (Х., 1937), – своїми вчителями… Коро, барбізонців (Арпін’ї, Діаца) і
Моне, Ренуара, Сіслея – з імпресіоністів».

 1917 року за
дорученням генерального секретаря освіти уряду Української Народної Республіки
І.Стешенка М.Бурачек виконував обов’язки президента новоутворюваної Української
академії мистецтв. Від грудня цього ж року – очолив кафедру пейзажу УАМ (першим
ректором академії був обраний Ф.Кричевський, професорами стали О.Мурашко,
Г.Нарбут, В.Кричевський, М.Жук та інші).

 До вимушеного (у
зв’язку з хворобою художника та його сина) тимчасового виїзду 1921 року на
Уманщину М.Бурачек брав найактивнішу участь у культурному житті України.
Зокрема, став одним із засновників товариства «Національний театр», що відкрило
в Києві «Національний зразковий театр»; належав до літературно-мистецьких
угруповань «Гроно» та «Музагет»; співпрацював з журналом «Мистецтво». У ці ж
роки М.Бурачек плідно працював як дослідник: зокрема, у журналі «Музагет»
(1919) опублікував фундаментальну працю – «Мистецтво у Києві».

 Лише у травні 1925
року митець повертається до повноцінного творчого життя: його призначили
директором Харківського художнього технікуму (1927 – реорганізованого в
інститут, де Микола Григорович до кінця своїх днів був професором).

 Саме в цей період
М.Бурачек брав найактивнішу участь у роботі з увічнення пам’яті Т.Шевченка: був
членом створеного у Харкові – тодішній столиці України, Шевченківського
комітету. Від 1927 року художник постійно відвідував Канів, місця в Україні,
пов’язані з життям Т.Шевченка, досліджував його життя та творчість. Від 1931 –
став науковим співробітником засновуваної галереї Т.Шевченка. Через два роки у
листопаді М.Бурачек взяв участь в організації виставки проектів пам’ятника Т.Шевченку
у Харкові та інших заходах, присвячених видатному Поету-Художнику. Тоді ж у
62-му томі Большой советской энциклопедии (стор. 175-186) опублікована
ґрунтовна стаття – «Шевченко Тарас Григорович», яка, як свідчить В.Касіян (див.
вище – В.А.), належить М.Бурачеку. Дослідження лягло в основу майбутньої
монографії «Великий народний художник».

 Митець – провідний
учасник розробки експозицій музею Т.Шевченка у Києві, музеїв М.Коцюбинського у
Вінниці та Чернігові.

 1935 року починає
роботу над полотном «Реве та стогне Дніпр широкий…» (закінчив 1941 року,
полотно нині постійно експонується в Національному музеї Т.Шевченка у Києві);
став науковим редактором VІІ і VІІІ томів ювілейного зібрання творів
Т.Шевченка, присвячених образотворчій спадщині Поета-Художника.

 1936 – у зв’язку з
65-літтям М.Бурачека у Києві експонувалась виставка його картин. Митцю надали
звання «Заслужений художник УРСР» (від 1941 – «Заслужений діяч мистецтв УРСР»).
Одним з перших ювіляра привітав з відзнакою науковий колектив Галереї картин
Т.Г.Шев¬ченка, де зокрема, зауважувалось: «Наша радість тим більше велика, що
ми мали нагоду особисто переконатися на прикладі Вашої роботи у галузі
шевченкознавства у Вашому тонкому художньому смакові і Вашій глибокій науковій
ерудиції, поєднаних з найсимпатичнішими рисами Вашої глибоко людяної вдачі».

 1939 року – до
125-річчя Т.Шевченка – побачила світ ґрунтовна монографія М.Бурачека «Великий
народний художник».

 Малярська шевченкіана
створювалася пейзажистом півтора десятка років: 1927 роком датовані картини
«Дніпро з могили Шевченка», «Біля могили Т.Г.Шевченка», «Шевченкова гора», «В
городищі. Канів», «Могила Т.Г.Шевченка в Каневі», «Княжа гора. Біля Канева»
(всього 18 картин). У наступні роки написані «Будинок у Києві, де 1846 року жив
Т.Г.Шевченко», «Вечір у саду Т.Шевченка. Харків», «Готель біля могили
Т.Г.Шевченка», «Сутінки в саду. Канів», «Шлях до могили Т.Шевченка», «Дніпро
під Каневом» та інші (всього 26 картин).

 Перу М.Бурачека
належить більше десяти ґрунтовних шевченкознавчих праць, серед яких, зокрема,
крім згаданих вище, «Перші ілюстратори «Кобзаря» та дослідження, присвячене
серії Т.Шевченка «Блудний син» (обидві – 1940). До речі, стаття про останню
працю чомусь відсутня в ШЕ.

 Пейзажист – від 1910
року учасник всіх всеукраїнських художніх виставок. Саме його картина
репрезентувала український живопис на Всесвітній виставці у Нью-Йорку 1939
року.

НОВА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
ПЕРЕДБАЧАЄ СУЧАСНЕ БАЧЕННЯ ПІОНЕРІВ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА, ЯК І ДОСЛІДЖЕНЬ,
ПРИСВЯЧЕНИХ ВИДАТНОМУ ПОЕТУ-ХУДОЖНИКУ

Двотомний «Шевченківський словник» 1978 року, зрозуміло,
готувався в часи тоталітарного сусловського диктату щодо гуманітарної сфери.
Редакційна колегія, очолювана академіком Є.Кирилюком, зробила все, що могла
досягти у тих макабричних (жахливих) умовах.

 Шеститомне видання ШЕ
виходить у добу української незалежності, отже повинне відповідати на високі
виклики часу.

 Приклад з М.Бурачеком
насторожує, що, за інерцією, замовчування вкладу у шевченкознавство його
зачинателів в Україні триває.

 Яка причина?

 До початку
горбачовської перебудови (середина 80-х років кінця минулого століття) позиції
апологетів «єдино правильного творчого методу – соціалістичного реалізму»
ослабли. До глядачів повернулася значна частина творів живопису, графіки,
скульптури, що були заховані (а часто й знищувались!) у фондах музеїв та
галерей. У тому числі й твори художників-імпресіоністів, яких
соцреалісти-сусловці вважали «буржуазними», чужими й не зрозумілими глядачам.
Нарешті ми по-справжньому відкрили творчість, зокрема, Олекси Грищенка,
Олександра Архипенка, Якова Гніздовського, живописців, скульпторів, графіків
української діаспори та багатьох інших митців.

 Творчість М.Бурачека
– пейзажиста-імпресіоніста тривалий час була майже невідома широкому колу
любителів живопису (досить сказати, що після смерті М.Бурачека у 1942 році в
окупованому німцями Харкові в Україні не було жодної виставки його картин!). І
все через відданість митця новим течіям пейзажного живопису: «Мене часто
називають імпресіоністом, але я тільки пленерист…», – іронізував Микола
Григорович над своїми опонентами. Іншими словами, він ніколи не зраджував своїм
естетичним захопленням, які відкрив у Кракові та Парижі, хоча жити митцеві
довелося у сталінські часи, коли доводилося інколи йти на компроміси заради
майбутнього торжества істини.

 До 70-80-х років
минулого століття псевдомистецтвознавці нав’язували суспільству думку про те,
що картини з останньої виставки (428 робіт) М.Бурачека – випускника Краківської
та паризьких мистецьких академій – зникли у вогні ІІ-ї Світової війни (справді,
потяг з вагоном, наповненим картинами М.Бурачека з виставки 1941 року, вирушив
з Полтави до Львова й зник у невідомості). Лише після війни виявилось, що потяг
на станції Гребінки був повернутий на схід й опинився врешті решт у Нальчику на
Північному Кавказі. Так, частина картин загинула. Але немало було й повернуто в
Україну. Крім цього, твори М.Бурачека експонуються в музеях та галереях Києва,
Харкова, Львова, Дніпропетровська, Ужгорода, Одеси, Донецька та багатьох інших
міст. І не тільки України. Найбільше картин пейзажиста знаходяться у приватних
колекціях.

 Не втратили своєї
наукової цінності й шевченкознавчі (і взагалі – мистецтвознавчі та
культурологічні) дослідження М.Бурачека (професор – автор монографій та інших
праць, присвячених творчості О.Мурашка, М.Самокиша, С.Васильківського,
Г.Нарбута); ґрунтовних оглядів вітчизняного образотворчого мистецтва.

 І останнє.

 Замовчувати
М.Бурачека сьогодні у значній мірі означає позбавлятись багатьох сторінок
історії вітчизняної культури. Митець був не просто сучасником, але однодумцем
О.Мурашка, Г.Нарбута, П.Тичини, М.Рильського, О.Олеся, Л.Курбаса, Ф. та
В.Кричевських…

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!