Перо мертвопетлює

 
Олександр СТУСЕНКО
Не пам’ятаю хто порівняв літературу з лісом, де є різні дерева: вищі й нижчі, хвойні й листяні, рівненькі й покручі, молодняк і замшілі пні. Але щоб бачити дерева, треба бути критичною птахою високого лету, а мені весь час випадає лазити по нетрищах і хащах, раз у раз провалюючись у якусь твань. І не треба казати, що бджілка від критики показує, де яка квітка, а муха – де який кізяк. Муха теж розрізняє, де мед, де гівно, а де гівно, полите медом.
На своєму віку я з’їв чимало графоманної каші, але нові й нові знахідки наших відомих, менш відомих і невідомих поетів мене щоразу дивують. Я ще можу дивуватись? Отже, в мене не така вже й тяжка депресія, як лякали лікарі.
Ви не замислювались, чому один вірш, у якому «овва, яка банальщина» (Віталій Березінський), бере за душу, а другий – вишуканий, філігранно зроблений – не залишає ні сліду? Я зав’яз у цій проблемі, як муха в меду, і, може, мої дрозофілячі спостереження комусь придадуться.
Ось молода поетка пише: «Магічне життєве коло // Здійснює свій політ». Куди, навіщо і чому – з вірша не зрозуміло ні читачеві, ні, певно, й самій авторці. А на закиди щодо сенсу вона має дієвий відкид: «Ну, це ж мета-афора!..» Що тут можна відповісти? Хіба що: «А-а-а…» Бо життєве коло, хай навіть із випадковим епітетом «магічне» – це самовистачальний образ, і чіпляти до нього якийсь/кудись політ – усе одно що сідлати корову. І жодним підручником неможливо людині вдурбелити в голову, що метафора – це не пустопорожня красивість, висловлена граматично правильно. Метафора мусить мати сенс, а отже – розкодовуватись.
Конструкція, де сенс і не ночував, – це сукупність літер, але не література.
 
…І лиш спинивши, подив вгору
Ставав видющим, доки зір…
А тінь моя у тім огромі
Кричала Каїном, мов звір…
Тоді і я у повсякчассі,
Згорнувши книгу де навскіс,
Змуміфіковано слова ці
Не вмічені в скресальний віск…
 
Це Степан Сапеляк. І спробуйте сказати, що цитата вирвана з контексту! Із цих двох катренів ви вловили хоч якийсь образ? Бодай тінь думки? А віршище велике, і воно не одне таке (розгорніть «Літературну Україну» від 22 липня 2010 року).
Читаючи такі – рядки; строфи; тексти, – замислюєшся: якщо це не відкрита форма шизофренії, то що це? Про мертвих або добре, або нічого, але що можна сказати про такі тексти мертвих? Нічого. Вони й були мертвонароджені.
Юним початківцям, котрі пишуть щось на взір «звалився дощ» (як п’яний з ліжка), я не дивуюся. Віршування в них як нежить: прихоплює, але швидко минає. Проте часом переростає в тяжку хворобу – графоманію. А ця манія – серйозна залежність не від Слова, а від слів. Давно визначено, що графоман – це людина, якій неможливо довести, що вона графоман. Людина, майже не владна над своєю лівою ногою. Людина з усіма ознаками шизофренії. Але якщо шизофреніки бувають цікаві й талановиті, то графомани просто давлять своїм сірим потоком. І критична рибка в тому потоці безпорадна.
Я далекий від того, щоб розвішувати ярлики і ставити тавра. Та на ці сумні роздуми мене наштовхнула книжка Жанни Безп’ятчук «Між причалом і ядром» («Український письменник», 2013). Уже сама назва дивує й насторожує. «Тиша і грім» Василя Симоненка – цілком природно. Я можу зрозуміти й «синхрофазотрони посеред калини» (Леонід Новиченко про поезію Івана Драча). Але яка точка дотикання чи протиставлення у причалу і ядра? Якщо перо мертвопетлює вже в назві збірки, то що ж там усередині?
Середина здивувала навіть не посередністю, а тим, що хтось називає графоманією, а я, щоб назвати, і слОва не доберу. Спершу наведу рядки, які зачепили мене як фахівця, але для простого читача залишаться мертвим текстом. «І НЕВІДОМА змова всіх часів найгірших // Тримає серце у СУХІЙ руці»; «усе вкриє ожеледь, іній КІСТЛЯВИЙ»; «налягатиме сумнівів ЗШЕРХЛЕ виття»… Вчитаймося в ці рядки. Чому змова «невідома»? Що таке «змова часів»? Чому змова тримає серце у «сухій» руці? Я вже дожив до віку, коли дивує не так абсурдність рядка, як хід думки автора, що не піддається ніякій логіці. Як авторка собі (а читач собі) уявляє «зшерхле» виття?
Обмежуся наразі цими промовистими прикладами, бо всієї книжки ж не зацитуєш. Як писав один поет і дослідник слова, автор може сховатися за модною фразою, вишуканою римою, ввести читача в оману цікавим ритмом, але його рано чи пізно зрадить епітет. Саме випадковість, необов’язковість епітетів і виказують невмілість/незрілість/нездарність віршописця.
Лев Озеров у книжці «Майстерність і чари» саме епітетові надає виняткову роль у художньому творі: «Епітет починається там, де кінчається звичайна реєстрація, де кінчаються ролі літописця, архіваріуса, навіть філолога і де починається художник». А «якщо епітет у автора вигадливий, б’є на ефект, то губиться природність, правдивість оповіді». Іще точніше: авторові «так не хотілося відмовитись від екстравагантного порівняння, що він йому в жертву приніс сенс». Озеров твердить: «Епітет, якщо він точний, відкриває нові якості в предметі та явищі. Він оновлює сенс, підриває звичні поняття». Багато авторів беруться насамперед підривати, забуваючи, що епітет має бути точний і влучний. Майстри-поети «шукали епітет точний, правильний і знаходили його не через бажання сказати «не так», а саме прагнучи сказати «так», заглиблюючись у суть». Тому що «епітет – означення, яке творить образ».
Так багато про епітет цитую тому, що те саме можна сказати й про метафору. Епітет, метафора мають створювати в уяві читача конкретний образ, мають викликати в нього конкретний настрій. А якщо автор просто скиртує випадкові слова, йому можна тільки поспівчувати. «Україна зіткала в обіймах // ясноокі рої сподівань». І ще: «Україна спасенну дорогу // охрестила у віщій добі». Це Владислав Стольников (журнал «Київ», №9-10, 2011 р.). Крім слова «Україна», в читача навряд чи щось зафіксується в уяві. З таким же успіхом автор міг би просто написати: «Україна! Україна!». А для більшого ефекту гукати це на майдані. Червоному. У Москві.
У його титулованого і більш знаного колеги Юрія Тітова перо мертвопетлює незгірш. Ось із книжки під назвою «Зачароване диво» (по-дурному красиво…): «Торкаю ВЕРШИНИ життєвих ОСНОВ»; «І тоді моє слово вростаєтьСЯ КОЛОСОМ // У ГРЯДУЩЕ МАЙБУТНЄ, що душу пече»; «Хай у місті родивсь, та весь ПРИСМАК селянського ПОТУ // Я шаную до болю…»; «З глибини моєї не знаходжу сили // Ваші тихі очі забуттям назвати». Справді глибоко… Аж тихі очі на лоба лізуть. «Тих пісень ЗАКВІТЧАНІ ВІНКИ»; «Відчинились ВОРОТА небесної БРАМИ […] // І витає в повітрі ранковий ДУРМАН»; «А промінці […] // Привільно ЗАГЛЯДАЮТЬ ДО ФІРАНОК»; «Узбережжя співає хоралОМ». А в одному з російськомовних віршів у автора «плещется мятежность».
Ось переді мною ще одна книжка лавреата і члена Юрія Тітова – «Під вічним горінням свічі». «Ласкава пісня моя ЛЯЖЕ // Дзвінким НАТХНЕННЯМ у траві»; «Коли безодня упаде в безмежжя […], // То я злечу, як Боже Вознесіння»; «Опромінені дні // ПОНЕСУТЬ опромінені квітні» (вірш не про чорнобильську катастрофу!); «З сумної долі вишитий рушник // Горить в душі, неначе кольорами»; «Спокуті сили пройдеННих страждань // Не зоставайтесь знайденим випАдком»; «Нові будинки ПОВЕРХОВІ» // БудУть причетні до подій»; «Я все ж ПРИЙДУ З ПОВЕРНЕННЯМ СВОЇМ»; «Як хочу я осіннім листом // Створити спрагу полум’яну»; «Чому В ДУШІ нуртує кров?»; «Він як ПОГАСЛА ЧОРНОТА»; «Лютнева вичурність дахами // Тобою гріється в снігах»…
Так багато цитую титулованого автора, аби ви посміялись і не вважали, що критик поета колесує всує. Тут так і хочеться сказати рядком Юрія Тітова (найперше йому самому): «Не зостав мене із маячнею». У літературі знаємо багато людей, як заведено казати, з особливими потребами. Але інвалід у житті не зобов’язаний бути інвалідом у творчості. Це, до речі, стосується й цілком повносправних людей, котрі прагнуть зажити слави поета. Отож повернімося до книжки Жанни Безп’ятчук. «Кудись їдуть ВИПАДКОВІ ПОДОРОЖНІ стомлено…» Ще один випадковий перехожий епітет. А ось іще: «І простір аскетичний та неголений…» Не можу уявити неголеного простору. Голеного, до речі, теж. Антонімічний епітет авторку не вирятовує, бо знову ж таки стирчить, як свиняче рило в коровайному ряду: «Поголені очі – не значить ні ясні, ні красиві (це взагалі нічого не значить. – О.С.), // Поголені кроки – не тиша, а гуркіт гирі». Схожий епітет є і в збірці Олександра Сопронюка «Самотній вовк» – «волосся босе». Обхопивши свою ще не босу голову, думаю: це як?!
Те саме я думав, коли наштовхувався в поезофарсі Жанни Безп’ятчук на рядки: «Дзвеніли краплі на дні криниць»; «Білий янгол несе ТИХІСНУ суть» (це щось незвичайнісне!). А на котрійсь із сторінок «вирили В ЗЕМЛІ котлован, // БЕЗДОННИЙ, БЕЗСТІННИЙ, безмірний, // Не оздоблений чорноземом бедлам, // Завивання сумне порожнини». Слова створюють бедлам, виникає відчуття порожнечі, що й спонукає мене як читача до сумного завивання. «А гвинтики та гайки по шухлядах // Гудуть всією зайвістю своїх чеснот». От уже істинно: графоман любить слова. Причому всі й без розбору. Зокрема й зайві. Хоча, якщо вдуматися, зайвими їх робить він сам. У романі «Південний комфорт» Павло Загребельний зронив: «Поет може зганьбити своє ім’я тільки тим, що вживе кілька безглуздих слів: “мрево”, “рвійний”, “буяти”, “завше”, “покіль”». Думка слушна, та чи ТІ слова дібрано? Бо якщо цю думку довести до логічного кінця (тобто до абсурду), найбезглуздішим (діє)словом є «робити», бо воно, як найбільша математична абстракція нуль, – не позначає нічого.
«Сірчана драма млоїться тихо під боком, // А ви азартно вишукуєте блохи», – скаржиться Жанна Безп’ятчук. Хоч їх і вишукувати не треба, вони самі скачуть в очі чи не на кожній сторінці її книжки. «Під звуки музики у стилі соло». Вперше чую про такий СТИЛЬ. «Колись бігцем записані нові адреси, // У них немає прізвищ і не модний шрифт». Це ж треба, авторка пише не почерком, а шрифтами! Про «прізвища адрес» уже й промовчу. «Куди летітиме твій рейс?» Літають усе ж літаки, а не рейси. Так само як маршрути пролягають, а їздять – маршрутки. «Все переповнено його духом ущент». Ну, якщо поетці ще в школі на уроках рідної мови не пояснили різниці між словами «ущент» і «ущерть», критика тут безсила. До речі, словосполука «ПЕРЕповнений ущерть» теж невдала.
Оце спитати мене, літературно-критичного: чому я вчепився за мало кому відому авторку? У нас не вистачає хронічних графоманів із претензією на геніальність? У нас що, нема Євгена Юхниці? Чи дядьки й тітки, які називають себе двотисячниками, дружно перестали писати тексти? Невже низинні досягнення Жанни Безп’ятчук, зібрані у книжці, де лиш привид ритму й тіні рим, привертають увагу більшу, ніж натужні поезовправи інших цитованих у цій статті авторів? Річ у тому, що Жанна Безп’ятчук – одна із найсвіжіших лавреаток премії «Благовіст». Хоча цю літературну премію їй дали, швидше за все, не за літературу. Бо ж рівень віршів каже сам за себе. Як зіронізувала у своїй «лауреатській» збірці покійна Ірина Жиленко, «яка мадам – такий і вірш». У нас багато геніально бездарних авторів, але ж, погодьтеся, не всім їм дають поважні літературні премії й видають книжки у престижних видавництвах. Тож і виникають запитання: журі спілчанської премії «Благовіст» уже зовсім спричиніло, нагородивши журналістку й драматургиню за «найкращий поетичний дебют року»? Чи її кнИжки, як те часто буває, ніхто з комісії й в очі не бачив? До речі, цю премію свого часу одержали Роман Скиба, Олександр Жовна, Василь Герасим’юк, Марія Матіос, Володимир П’янов та ще чимало гідних людей. І ще: як «Український письменник» міг опуститись до такого видання? Чи гроші важать більше за престиж видавництва?
У цій статті я не наводжу прикладів мертвопетлювання у слові наших прозаїків. Бо деякі з них, їй-право, заслуговують на окрему статтю. Навіть Борис Харчук у романі «Кревняки» міг сказати: «Не стояли на столі ні риба, ні оселедці», а Феодосій Роговий у своїй важкостравній епопеї – «дійшов згоди з висновком». Що ж до поезії, відома авторка і журналістка Ніна Гнатюк, яка доскіпливо огранює слово, написала: «Язик протерли ДО КІСТОК // Девізами, промовами». Лавреат Шевченківської премії Леонід Горлач радив «про власні болі ЩЕДРО забувати». В нього ж у збірці «Вибір пам’яті» читаємо: «То лиш МІРАЖ, який НАСНИВСЯ нам». Як тут принагідно не згадати рядка із ранніх спроб недурного чоловіка Максима Розумного: «Кохана спить і марить сном»? Далі вибір із «Вибору пам’яті» Горлача: «Аж доки обривав ЛЕТІННЯ РУХУ // дверей старих старий вологий скрип»; «А в шибах білі порошиці // КРУЖЛЯТИМУТЬ веселий ДЗВІН»; «Я так самотнію сама»; «Лежу. А сон з ціпочком // КРАЙ МЕНЕ походжа». А ось шедевризми з його історичного роману у віршах «Чисте поле»: «Й скажи, щоб вартовий там ГАВ НЕ ПАС». Яка контамінація двох ідіом!.. «Де буйно достиг НЕПОЛОХАНИЙ глід»; «Лиш тихо шуміли тополі-трепети». Це тополі, схрещені з осиками? «Сльозами очі зболені МОРОЧИВ»; «І повернувся повагом до джури, // що поруч сніг ніздристий МОЛОТИВ»; «Звівсь Іван із КРИСЛАТОЇ лави»; «І тихий гомін всюди БОВВАНІВ». Чи не краще було сказати «шелестів» чи «знай гудів»? «Зі степу пахнув ГОЛОСНО чебрець». Що можна сказати? У нашій народнопісенній традиції «молодому козакові мандрівочка пахне», у Пушкіна – «яркий голос соловья», а тут… Це ж авторський епі-і-ітет! Кінь би сміявся, як зауважив би Іван Франко. «Відчув я, що смерть НАДІ МНОЮ чигає»… Леонід Горлач полюбляє внутрішні рими, звукопис, загалом гру слів, але незрідка вона, на жаль, тавтологічна, до того ж є багато випадкових епітетів…
Міг би наводити й наводити приклади мимовільного (а то й з авторського та редакторського попусту) мертвопетлювання пера старших і відоміших наших поетів, але, думаю, досить. «Я хочу миру між людьми, // Щоб матері слізьми не МИЛИСЬ», як писав Дмитро Павличко (зб. «Бистрина»). Проте, як висловився цей-таки поважний чоловік у книжці «Моя земля», на кричущі хохми й відверту тарабарщину я «не в силі ЗАТУЛИТИ віч». Собі – насамперед.
Отже, дорогі старші й молодші колеги, слід брати свою ліву ногу в руки й давати почуттям і мізкам лад. «А інакше, – скажу рядком Жанни Безп’ятчук, – треба їсти кашу в тихих сховах». І не лізти із такими з дозволу сказати віршами на люди.