Переяслав-Шевченківський «Заповіт»

210

 
 
Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України.
 
25 грудня 1845 року Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про ті події, які передували написанню цього вірша, моя розповідь.
Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов’язане з ім’ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.
Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинився під час мандрівок на Україну в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той був хворий, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…
Наближалася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.
Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометеївської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав  у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар’яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня  1845  року написав там свій «Заповіт».
Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.
Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з переяславської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала.
 
Та яром, яром за товаром…
 
Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе,  мій щирий друже!»
Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова, він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани-«недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…»
Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.
А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Володимира Вознюка «Переяслав-Хмельницький. Осінь 2001».
 
На майдані старому – старі монументи
і поганьблена правдою сіра трава.
І – сміття. І, даруйте, собак екскременти.
Задля цього здіймалась тяжка булава?
 
Піднялась із майдану над нами у рабство
у гетьманській руці – до чужого царя.
Тупцювало до брата окраїнне братерство,
аби кожен із нас в тупцюванні застряг.
 
А відтак вознесли постаменти, музеї
в символ сили і волі історії блуд.
Схаменімося, браття, од слави тієї,
остудімо себе і хрещений наш люд!
 
Що було – те було, не повернемо знову,
помудрішати  мусим в новітній добі,
переяславську волю свою безголову –
як науку  неправди впишімо собі.
 
Прокидайтесь нарешті, хоча б із полудня,
доки в наше обличчя вдивляється світ,
бо й Великий Тарас в дні холодного грудня
із цієї землі слав нам свій заповіт!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!