«Пересильте гординю»

338

Поезія цінується за образ. Чому? Бо це можливість на
мінімальній площі дати максимум інформації, включивши  складну систему несподіваних асоціацій. Образ
завжди парадоксальний, а проте має свою логіку, яку ми сприймаємо
інтуїтивно,  можливо, через те, що   так записані в ДНК наші спадкові ознаки.  Ось приклади, які можна назвати типовими

 

Берізки тягнуться мов струни

До сонця… А он із тих дубів

Стирчать, як від обрізів дула,

Сучки дерев… Вже котрий день

Тримає оборону тут минуле –

Надіється, що в наступ ще піде.

 

А ось про літо, що «побрівши у соняшники»,

 

 На рогах присіло у
корови

Й пережовує вчорашній день.

 

Ці приклади логічної парадоксальності образів взяті з  поезій Аркадія Музичука. Три книжки видав
поет до свого сімдесятиліття: «На якорі душі», 
збірку гумору «Ой, під куполом» і любовної лірики «Солодка рана»,
засвітившись як небуденний поет одразу в трьох літературних царинах. За браком
площі важко сказати добре слово про всі три, хоча вони його варті, а тому
доведеться зосередитися на першій. Перейнята болем за невеселе сьогодення та
пошуком причин, чому ті ж самі явища вперто повторюються в нашій історії,  вона 
читається з неослабним інтересом. Увагу привертає кожен вірш:

 

А поки вітер в шароварах

Висвистує козацький марш, –

Дрібні гетьманчики у чварах

Гризуться, хто з них більше наш.

 

Це – про колишніх перевертнів, котрі, здобувши ім’я на
ідеологічному обслуговуванні КПРС, тепер претендують бути духовними
провідниками нації, чим не тільки компрометують національну ідею, а й зводять
нанівець усе, за що хапаються.

 Тематично  вірші із збірки «На якорі душі»  не здивують оригінальністю: це той самий біль
з приводу голодомору,  минулої війни,
Чорнобильської катастрофи, спогади про дитинство,  туга по матері, замисленість над становищем
української мови, відчуття швидкоплинності часу, роздуми про родинне щастя….
Але скажіть мені,  про що можна говорити,
щоб поезія, торкнувшись людських сердець, виконала своє покликання? «Невже вас
знову партія веде»? — ставить поет питання перед «бігунами з екрану до
екрану», як і  за радянських часів,
«обвішаних званнями, нагородами, чинами», нащадків пролетарів, що звикли
«їздити на чужих горбах», перед якими Україна 
«неначе взятий у полон солдат». Але від закидів у тематичної банальності
поета рятує  вміння побачити нестандартне
у звичному, що виявляється в парадоксальній логічності поетичних образів, якими
завершується кожен вірш. У поезіях Музичука «мовчки реактор пише акти про
власну смерть», «дозиметри від болю аж кричать»,  від вибуху «біла хата склала крила»,  «перемелені на клопіт, пахнуть борошном
роки». Хто ще міг сказати про дитинство, що воно «Наче нерв оголений у
борознах, як дідове чоло». І далі – «нависівала доля днів, які зійшли роками»,
«перегнива минуле в листі у сьогодення на очах», «хати як розриті могили на
цвинтарі глуму й хули», «сонце тягне вгору за собою і новий день і клопоти
земні», «хлопчина босоніж гріє землю ногами», «на хмарах вітер пише ноти, на
струнах сосен гра зима» – і таких знахідок можна наводити багато, фактично вони
в кожному вірші… Часом образна ємкість у визначенні історичних явищ сягає
афористичності:

 

Поки війни не стануть уроками,

Буде кожна війна не остання.

 

Поет взагалі тяжіє до філософського осмислення людського
буття. Ось як він у одному з віршів підбиває 
підсумки свого життя:

 

Гострив на підлість кожне слово,

Щораз до крові нерви стерши,

Був вітряком у чистім полі –

Коли ні користі ні шкоди…

 

І завершується вірш цікавою думкою:

 

Тепер до купи все збираю.

І навіть те, що не вродило.

 

У наш час висловленням кредо не здивуєш нікого – всі поперед
одного пнуться з заявами про те, як вони віддані істинам, що їх так нелегко
виборювало людство на своєму кривавому історичному шляху. Але слова Аркадія
Музичука – «не бути знаком запитальним там, де лиш окличним треба буть» –
сповнені глибокого змісту. 

Вірш «Знак сатани» привертає увагу небуденною постановкою
одвічного питання боротьби добра  зі
злом. Антиподу Бога стають непотрібними ті, хто «забув, хто обдурив, хто
зрадив» –  в його  поле зору потрапляють «всі зраджені,
обдурені, забуті» – ті душі, в яких «можна посіяти злобу», щоб навернути до
сатанинської віри. Десь з такою філософією 
перегукується вірш «Щасливий кінь»: гнідий, що під побоями господаря
тягнув за двох, побачивши вгодованих коней, що несли в сідлах дівчаток,
спочатку бунтує,  заходиться гнівом, а
потім радіє  чужому щастю.

 Але свіжим струменем
поезії Музичука є  непідробне відчуття
болю всього живого й навіть неживого, що переростає в персоніфікацію природи: у
нього стара сосна, відчуваючи скорий кінець, замислюється, що чекає її в
майбутньому і мріє про те, щоб стати колискою « і пам’ятать про ліс, в якім
росла»;  у нього корчиться в муках ще «по
силі дужий сад», бо господар планує на його місці звести хатинку на чотири
поверхи й гараж на п’ять машин; у нього старий димар вимолює в долі «ковтка
тепла, допоки ще живий»; у нього день чується щасливим, бо «з-під неба знайомий
луг шукали очі лелечі»; у нього навіть зима ставить на санному шляху «підковами
печаті»; в нього «молодий і кучерявий травень» кружляє в білому танці з
вишнями. І не може не защеміти кожній здоровій душі вірш «Ціль», де людина
стріляє в лосенятко.

 

Мить і ойкне серце у лосихи,

Копитом закреше батько-лось,

І удвох заплачуть тихо-тихо…

…От якби усе це не збулось.

 

У Музичука немає віршів кращих і гірших – з неослабним
інтересом сприймається все, бо в кожному творі є яскрава поетична знахідка.

Я розумію – поезію тепер читають не дуже, і це спонукає
авторів до екстравагантності, до пошуку незвичайних форм у сподіванні
привернути до себе увагу. А чи не плутаємо ми причину з наслідком? Може, тому
не дуже читають поезію, що автори 
прагнуть замінити відчуття органічності образу його сурогатом, а брак
думки й природного бажання дати відповідь на гострі питання сучасності спробою
«походити на вухах» перед читачем? Та, творячи щось елітарне,  егоцентрично зсереджуючись виключно на
власному світосприйманні, відмовляючись підніматися до точки, де кожен може
пізнати себе / «Чи не я це, Господи?» – як написано в Святому Письмі/ – чи не
втрачає поезія своє призначення?

Бо подзвонила мені одна ірпінчанка й попросила допомогти їй
придбати книжку Аркадія Музичука «Солодка рана»: прочитала вона в журналі
«Жінка» вірші цього автора про любов – і забути їх не може. При зустрічі вона
зізналася, що за буденною роботою сама собі наспівує ось ці рядки з поетової
збірки:

 

Не шукайте причин,

Не шукайте причин для розлуки,

Пересильте гординю

І перші промовте «Прости».

Бо найважча дорога.

Найдовша дорога до злуки –

Найкоротша вона –

Від розлуки і до самоти.

 

Надто просто? Але як 
точно сказано і з яких гуманних позицій…

Чому поет такої високої техніки і з таким відчуттям логіки
образу не набув собі імені, на яке заслуговує? Коротко на це питання можна
відповісти так: не захотів зраджувати собі самому,  при цьому неминуче впадаючи в гріх
«спокушання малих цих», який можна трактувати як суто письменницький… І
настане час, коли люди зрозуміють, що скромне місце в літературі, зайняте за
радянських часів,  і є для поета найвищою
нагородою.

м. Ірпінь на Київщині

 

 

Прокоментуєте?