Перекладач: творець чи маркетолог?

155

(Продовження дискусії: Л. Герасимчук, «Багацько галасу
даремно» (ч. 8); Л. Герасимчук, «Не проти ночі будь сказане» (ч. 9); С. Комарницький,
«Відповідь панові Герасимчуку» (ч. 13); С.Бондаренко, «Не проти ночі, але й за
розвиднення» (ч. 14).

Якщо відкинути дріб’язкові дошкуляння, то суперека наша
прикипає ось до чого: пан Бондаренко палко підтримує, власне, обстоює методу
пана Комарницького, котру той називає маркетинґом бренду. Ця метода справді
тісно пов’язана з рекламою, ринком, просуванням продукту в якомусь секторі
економіки. А що я не фахівець до справ реклами й торгівлею ніколи не займався,
то й тепер проблеми гендлювання продуктами не тулитиму до справ літературних та
естетичних.

Важливість торгівлі, включно з продажем літературних творів,
я бігме не заперечую. Просто я обстоюю ту очевидну думку, що метода перекладу
мистецького твору має розглядатися з погляду теорії перекладу, а не тих або
інших правил щоденної економіки.

Прочитавши статтю пана Бондаренка, я прийшов до висновку, що
в нього досить приблизні уявлення про теорію й практику перекладу, як і в
іншого знавця цієї справи, не менш відомого прозаїка Шкляра: «Загалом же,
припускаючи, що перекладач має право на свої підходи, закцентую увагу на
рідкісній обставині: твір українського поета переклав носій якраз тієї мови,
якою відтворено його версію (саме цьому терміну – а не слову «переклад» –
віддає перевагу Стівен Комарницький). Йдеться про те, що людина, яка народжена
й проживає у Великобританії, найбільш наближена до єства мови, якою перекладає,
адже є її носієм. І цілком можна погодитися з думкою Василя Шкляра, який на
презентації «Нічної розмови» відзначив, що авторові поеми-кліпу дуже пощастило
з перекладачем, котрий є справжнім носієм англійської, а не, скажімо,
представником нашої діаспори, що опановував цю мову в юнацькому чи зрілому
віці. В. Шкляр наголосив, що діаспора хоч і дала чимало достойних українських
поетів, та не спромоглася створити справжню перекладацьку школу і не має, на
жаль, помітних досягнень у плані популяризації нашої літератури». Щодо
досягнень діаспори, авторові не завадило би познайомитися з (неповним)
каталогом пані Тарнавської. Щодо носіїв мови, то теж не аргумент, бо відразу
спадає на думку з десяток прізвищ англомовних класиків, які народилися
зовсім  в інших етнічних осередках. Така
ж історія і у французькій літературі, і в польській, і ще в багатьох інших. До
речі, «носій» мови – не тотожне «знавець» мови. Тим більше, коли йдеться про
літературну мову. У той же спосіб і носій, і знавець мови далеко не завжди
стають гарними перекладачами художньої літератури.

Ні пан Бондаренко, ні пан Комарницький не пояснюють, що саме
вони розуміють під терміном версія, протиставляючи його перекладові, уточню:
художньому або мистецькому перекладові. Власне, якщо ми схочемо відповісти на
питання про те, що саме ми перекладаємо, відтворюючи чужою мовою першотвір, то
прийдемо до висновку, що йтиметься нам про естетичну ідею. Ця естетична ідея,
коли йдеться про поезію, є комплексом, який обіймає лексичний матеріал, його
синхронну й діахронну семантику, особливості граматичної й стилістичної
організації, ритмічного й звукового оформлення, контекстуального й
позатекстового значення, додаткових значень, що утворюються звуковими
перегуками, римою, граматичними та стилістичними паралелізмами, графічного
оформлення (шрифт, просторове розташування та ін.) тощо. Справа ускладнюється,
якщо йдеться про тексти для сценічного виконання, покладення на музику,
використання в новочасних різновидах візуальних мистецтв… Оцю естетичну ідею
(або внутрішній жест, як писали в 19 сторіччі) покликаний віддати чужою мовою
перекладач (звичайно ж не «версіїст»!).

Версії насправді бувають різні. Наприклад, можна розповісти
про фільм, пишучи про нього й подаючи кадри з нього. Можна спробувати
знайомитися з доробком імпресіоністів, розглядаючи газетні репродукції. Можна
твори скульптури й архітектури розглядати в мистецтвознавчих працях… Ці версії
творів є, за своєю сутністю, поверховою або поглибленою інформацією про
першотвір. Так сусіди обмінюються думками про вчорашнє ток-шоу по ТБ. І про
відтворення естетичної ідеї тут не йдеться.

Версії Комарницького (і у випадку тлумачень Бондаренка,
Тичини та ін.) – це й не підрядник, бо справжній підрядник, крім дослівного
перекладу, подає для перекладача ще й відомості про всі вказані вище
особливості оригіналу. Цебто «версії» пана Комарницького – це рекламна
інформація про твір або бренд, як це називає наш британський колеґа.

Тим часом поезія пана Бондаренка вельми багатоманітна й
складно організована, ще й з сучасними гіпертекстовими прийомами. Я припускаю,
що українському поетові може бути до шмиги саме такого роду реклама його доробку.
Це його право. Але з погляду теорії перекладу такий «маркетинґ бренду» –
нонсенс. У кожному разі, читач має право читати на обкладинці книжки, яку він
купує, інформацію про те, що під палітуркою – не переклад, а реклама або
«версія».

Хоч сам пан Комарницький і посилається у цій справі на певну
англомовну традицію. У тому, що й це не зовсім відповідає дійсності, зокрема в
прикладанні до української поезії, я закликаю шановного британця та його
українських адептів переконатися, придивившись до електронної антології, яку
укладає видатний перекладач української літератури на англійську Анатолій
Біленко.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!