У Gazeta Wyborcza вийшла спільна колонка журналіста й політичного аналітика Мирослава Чеха та публіциста, колишнього заступника головного редактора видання Ярослава Курського. Автори аналізують дедалі небезпечніші тенденції у польському суспільстві – зростання антиміграційних і відверто антиукраїнських настроїв, підживлених рішеннями президента Кароля Навроцького, – і проводять паралелі з подіями, що передували Другій світовій війні
Нижче переповідаємо коротко, про що йдеться у тексті.
«ПОЛЬЩА 2025 РОКУ. ЧАС ПЕРЕДВОЄННИЙ»
Колонка починається описом сцен із повсякдення, які мають стати тривожним дзвінком: напад у варшавському автобусі на жінку, що заступилася за українку, образи, побиття, написи «Na front» на машинах з українськими номерами. Чех і Курський пишуть: «Польща 2025 року. Час передвоєнний».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони наголошують: мова ненависті, якою оперують крайні праві, поступово переходить у щоденну норму. «Як мало треба було, щоб прижилась мова Брауна, який говорить про “українізацію” та “бандеризацію” Польщі, – зазначають автори. – Як легко перетворити воєнних жертв Путіна на “укрів”, чужинців, які “виманюють допомогу, ухиляються воювати, живуть не на своєму, розкошують”».
Чех і Курський звертають увагу на рішення президента Кароля Навроцького, який ветував закон про допомогу українцям, де йшлося, зокрема про виплати на дітей 800+, а потім підписав змінену версію, що позбавляє українців автоматичного доступу до допомоги: «Тепер, відповідно до побажань переможеного кандидата від демократів, українці, щоб отримати допомогу, мають платити податки, мати номер PESEL і віддавати дітей до школи. І, звичайно, їм доведеться працювати».
Автори порівнюють становище українських матерів-біженок із поляками, які отримують ті ж виплати без вимоги працювати: «Як це має робити українка з двома малими дітьми, чоловік якої воює на фронті? Поляки, аби отримати 800+ працювати не мусять».
«ДЯКУЄМО, ДАЛІ САМІ»
Автори підкреслюють, що обмеження допомоги – не лише питання фінансів, адже експерти визнають, що заощадження з цього будуть мінімальними. Натомість втрати – величезними: у суспільстві поглиблюється антагонізм, а польська економіка ризикує втратити тисячі українських працівників. Чех і Курський нагадують, що інші країни ЄС продовжили право перебування українських біженців до 2027 року, тоді як у Польщі від березня наступного року, за словами президента, українські воєнні біженці (а це – переважно жінки, діти та літні люди), мають перебувати в Польщі «на загальних умовах». Тобто – або отримувати право на тимчасове перебування, або перебувати в країні 90 днів протягом пів року.
Автори зазначають, що війна ще не закінчилась, але поляки вже «дякують воєнним біженцям»: «Нехай тепер про них дбають їхні співвітчизники. Україна кровоточить у війні, перебуває під постійним обстрілом ракет та дронів, бере кредити на оборону. А тепер до цього їй доведеться організовувати соціальну допомогу та будувати тимчасові притулки для воєнних біженців, яких повернули з заможної, братньої Польщі».
Автори нагадують, що Польща незабаром має увійти до G-20 – групи двадцяти найбагатших країн світу, водночас її суверенітет зараз фактично залежить від українського солдата.
СИМВОЛІЧНА ПОЛІТИКА, ВИБІРКОВІСТЬ ПАМ’ЯТІ І ПЕРЕДВИБОРЧИЙ ЦИНІЗМ
11 липня, день пам’яті жертв Волинської трагедії, Сейм цього року одноголосно (за винятком однієї депутатки) підніс до рівня державного свята. Це, на думку авторів, зовсім не акт історичної справедливості, а відповідь демократів на радикалізацію суспільних настроїв. Водночас Чех і Курський нагадують, що підписаний ще президентом Анджеєм Дудою закон суперечить конституції, яка визначає польський народ як спільноту всіх громадян – незалежно від національності. «Ніхто не переймається тим, що поляки вбивали поляків – громадян однієї держави», – читаємо у тексті.
Автори підкреслюють, що під час виборчої кампанії, Кароль Навроцький «цинічно роз’ятрював рану Волині», ставлячи ексгумації жертв і «дебандеризацію» як умову для вступу України до ЄС і НАТО. «Ми не чули, щоб після виборів він змінив думку, хоч ексгумації тривають», – говорять вони.
Автори згадують, як Навроцький двічі за останні місяці виступав біля монумента Волинської різанини в Домоставі – «мецці кресових середовищ». Вони детально описують цей пам’ятник – 14-тонний орел у вогні, із дитям, пробитим тризубом, «монумент такий самий великий, як і топорний у своєму висловлюванні» – і запитують: чи може така іконографія бути символом примирення, коли вона фактично демонструє лише ненависть і односторонній біль.
Чех і Курський не заперечують злочинів УПА, але наголошують: історія не однобока: «Були і вбивства українських цивільних поляками… Баланс взаємних кривд складний. Про це Навроцький уже не говорить»
Вони нагадують і про акцію «Вісла», і про депортації, і про політичний тиск на українців у міжвоєнній Польщі. І ставлять питання, те, що зараз відбувається: «Це тон примирення? Чи конфронтації?»
Автори згадують трагічну історію, зокрема приклад Симона Петлюри – союзника Польщі у 1920 році, якого зрештою поляки інтернували, а згодом вигнали, коли Варшава поділила Україну з більшовиками. «Ендеки домовиися з совєтами. Потім на знак подяки за співпрацю наших народів змусили виїхати Петлюру з Польщі». Цей приклад, на думку авторів, показує повторюваний сценарій – короткозорий національний егоїзм, який руйнує довіру і в минулому, і тепер.
Чех і Курський підкреслюють, що поляки часто не можуть подивитися на власну історію з відстані, залишаючись у межах національних міфів і романтизованих уявлень. Цю роботу за них зробив Даніель Бовуа у своєму дослідженні «Український трикутник». Він описав, що на Волині, Київщині та Поділлі польська шляхта поводилася з руськими селянами фактично як з рабами: католицький двір панував над православною громадою, конфлікти придушувалися насильством, а релігійні, станові й етнічні напруження накопичувалися.
Бовуа показав реальні відносини між панами та селянами, критикуючи міфи й національні ілюзії: польська влада здійснювала поступову асиміляцію руських еліт, витісняла православ’я, а подібні практики впливали й на білоруські та литовські території, формуючи їхню національну ідентичність у противагу Польщі.
Саме у цій історичній колоніальній зверхності автори вбачають корінь сьогоднішнього польського комплексу вищості щодо України – того, що робить суспільство особливо вразливим до російської дезінформації: «Тож, хіба цей благодатний ґрунт, на який сьогодні падає зерно російської пропаганди, не походить від нашого постколоніального комплексу переваги? Переваги пана над хамом? Зрештою, Україна – це “креси”. Наші “польські креси”».
«ПОЛЬЩА ДЛЯ ПОЛЯКІВ». ВІД ІДЕЇ УЛБ ДО ПОЛІТИКИ «АСЕРТИВНОСТІ»
Курський і Чех починають із констатації: антиукраїнські настрої в Польщі наростають. Права частина політичного спектра, пишуть вони, відмовилася від спадщини Єжи Ґєдройця та Юліуша Мєрошевського, які ще у ХХ столітті сформулювали доктрину УЛБ – визнання за Україною, Литвою й Білоруссю права на незалежність і власну державність.
«Ожила труна Дмовського, ожив дух санації кінця 1930-х років», – пишуть автори і підкреслюють, що на місце ідеї партнерства прийшов національний егоїзм – впевненість, що українців треба знову «виховати», підкорити або «поглинути», як це робилося сто років тому.
Автори нагадують, після Першої світової війни Польща отримула в своє адміністрування території Східної Галичини, при цьому мала виконати низку обов’язань. Регіон мав отримати автономію, подібну до тієї, що існувала в Сілезії. У трьох воєводствах – Тернопільському, Львівському та Станіславівському – передбачалося створення двох рівноправних курій у місцевих сеймиках – польської та української, а рішення мали ухвалюватися спільно. У Львові мав бути відкритий український університет, українська мова – стати офіційною на рівні з польською, а також мала діяти заборона державної колонізації земель.
Однак жоден із цих пунктів не був реалізований. Закон, який мав це гарантувати, так і не ухвалили. Натомість влада перейменувала Східну Галичину на Східну Малопольщу й розпочала курс на полонізацію західноукраїнських територій, включно з Волинню, – у дусі інкорпораційної концепції Романа Дмовського, що передбачала повне включення українських земель до польської держави.
Відтак, у міжвоєнний час державна політика Польщі на східних територіях мала чітко колоніальний характер: «Українців спершу треба було підкорити, потім зробити меншиною у власній країні, а зрештою – поглинути».
На землях, розподілених після аграрної реформи, створювали виключно польські села, а землю отримували переважно осадники – польські колоністи. Це породжувало напругу, заздрість і приховану ненависть між сусідами.
Паралельно влада ліквідовувала українські організації, самоврядування, кооперативи, а армія проводила акції «умиротворення». Автори нагадують: ІІ Річ Посполита тоді була суверенною державою – тож відповідальність за ці рішення не можна перекласти на жодного «загарбника».
У 1938 році, зазначають Курський і Чех, Польща разом із Гітлером розділила Чехословаччину, окупувала Заолжя. Цей акт у суспільстві зустріли з ейфорією – подібною до реакції Італії після походу Муссоліні на Ефіопію. «Вулицями польських міст ішли натовпи, що скандували: “Вождю, веди нас на Каунас!” – ніби в гербі Польщі був не білий орел, а Козлик Матолек», – цитують вони Яна Юзефа Ліпського.
Це, кажуть автори, була одержимість мрією про «велику Польщу», яка мала очолити «третю Європу» – блок країн від Фінляндії до Балкан. Тодішня манія величі, пишуть вони, має свої прямі відлуння у Права та справедливості – у демонстративній асертивності, яка часто замінює реальну дипломатію.
Курський і Чех проводять іронічну паралель: як у 1939 році польські лідери були впевнені у своїй силі, так і тепер Польща тішиться гаслами про «найсильнішу армію в НАТО», не маючи перевірки в реальних умовах. Вони згадують слова Володимира Зеленського, який у розмові зі Sky News порівняв ефективність української й польської ППО, і зауважують – хоча його слова були не дипломатичні, у них є гірка правда. «Не варто ображатися – адже від довоєнних часів у нас не змінилося лише наше задерте підборіддя».
Один із важливих фрагментів колонки – про знищення православних храмів у 1938 році. Від травня до липня того року на Холмщині та Підляшші польська влада зруйнувала або спалила 127 церков, часто пам’яток архітектури: «До села під охороною поліції чи війська приїжджала бригада робітників, і за кілька тижнів справу було зроблено».
Бунтівних селян били, ікони нищили, частину храмів перетворювали на костели. Це відбувалося в межах «акції ревіндикаційно-полонізаційної» – з метою повернення «зрущених поляків» до «матері-Батьківщини».
«У Польщі лише поляки є господарями… Треба виховати серед мас почуття вищості над непольським населенням» – ці настанови, зазначають автори, дивно нагадують риторику колишнього міністра освіти Пшемислава Чарнека, який колись був воєводою Люблінським і теж відзначився ксенофобськими висловами щодо українців.
Автори цитують численні службові документи 1938–1939 років, що фіксують офіційну мету – очистити східні воєводства від православних і українців. На Люблінщині, Холмщині, Волині й Лемківщині планували повну етнічну гомогенізацію до 1941 року.
Координатор акції, полковник Маріан Турковський, наголошував: «У Польщі лише поляки є повноправними громадянами, решта лише толеруються».
НА ПОРОЗІ ВІЙНИ. ГОЛОВНІ ПРОБЛЕМИ – УКРАЇНЦІ І ЄВРЕЇ
У березні-квітні 1939 року акція «повернення до католицизму» сягнула апогею. Відомий згодом герой війни, підполковник Станіслав Сосабовський, координував її в південній Люблінщині й писав, що треба діяти «силою і послідовно», аби досягти «повної ревіндикації».
У той час, коли Європа стояла на порозі війни, польська держава займалася не обороною, а насильницькою полонізацією своїх громадян: «Німецьку агресію від цих днів ділило лише п’ять місяців, до радянського нападу – на сімнадцять днів більше. Але правляча у Польщі санація не знаходила кращого заняття, ніж ревіндикувати і полонізувати українців».
Автори описують маловідомі й суперечливі сторінки міжвоєнної Польщі, коли санаціний режим проводив політику «тоталізації», намагаючись створити єдину етнічно польську націю, витісняючи українців та євреїв із міст і промисловості. Санційна влада залучала праворадикальні організації, зокрема Національно-радикальний рух «Фаланга», для полонізації так званих кресів, тобто східних воєводств Речі Посполитої, та формування «нового типу поляка-піонера». Вони нагадують про злочини влади, яка наказувала розстрілювати українців – громадян Польщі – які поверталися до Польщі із Закарпатської Русі, окупованої угорцями (це були, як правило, члени воєнізованих формувань так званої Січі, які раніше добровільно вирушили до Закарпатської Русі, щоб підтримати нову державу, і які хотіли повернутися додому).
Тут ми бачимо паралель із сучасністю: як тоді українці ставали «невидимою проблемою», так і зараз у Польщі політика щодо українських біженців, обмеження соціальної допомоги (800+) та бюрократичні вимоги створюють ситуацію, коли люди, що тікають від війни, змушені виживати самотужки, а Польща позиціонує себе як «сильна і суверенна» держава. Тобто історичні практики асиміляції, контролю та відчуження повторюються у новому ключі – у соціальній, економічній і політичній площині.
У своїй колонці Чех і Курський згадують не лише Петлюру і битву 1920 року. Вони нагадують, що у вересневій кампанії 1939 року у складі польського війська служили близько 125 тисяч українців, з яких вісім-дев’ять тисяч загинули, захищаючи Польщу. І підкреслюють – коли Польща співпрацювала з Україною – вигравала Польща і Україна, а програвала Росія. Коли перемагав польський комплекс переваги, вигравала Росія.
Автори зазначають, що польський президент Кароль Навроцький нещодавно подав до Сейму законопроєкт про заборону «бандеризму». На їхню думку, є багато важливіших законів, але для нього на першому місці історична провокація, яка служить інтересам Москви.
Колонка завершується розповіддю про спробу групи професорів Ягеллонського університету переконати президента Ігнація Мосціцького діяти обачніше у 1939 році. Вони пропонували створити уряд національної єдності, домовитися з опозицією і врахувати позицію емігрантів, як-от Вітоса та Корфанте. Проте Мосціцький залишився непохитним у своїй «польськості», натомість вже за кілька місяців виїхав з країни, оселившись у нейтральній Швейцарії. Автори роблять паралель з сучасністю: події 1938 року нагадують, що катастрофічні сценарії не є неминучими, а помилки минулого можна і треба враховувати.
«Маємо сьогодні в Польщі 1938 рік. Однак вересень ’39 не обов’язково має настати. Не існує фаталізму історії, існують лише історія глупоти в Польщі. Не додаваймо її до нового розділу».