Той факт, що українська поезія сьогодні є однією з
найкращих, особисто у мене не викликає сумнівів. Інша справа, чому українських
поетів так мало знають у світі, а якщо знають, то з не найкращої сторони?
Запитання риторичне. Бо відповідь знає кожен із нас. Якби все на світі залежало
тільки від літератури, себто, якби ми жили тільки духовним, то давно б уже
співали Божі псальми в Едемському саду…
Фактом залишається також і те, що майже кожен справжній український поет, – а тут
мені хочеться зацитувати молодого кінорежисера Мирослава Слабошпицького з його
інтерв’ю на «Буквоїді», в якому він дає поради щодо сучасного читання: «Читайте
чесних «пацанів»! Читайте справжніх письменників. Справжніх! Не вдалі
літературні проекти, не спритних пройдисвітів, не розрекламовані бренди –
книжки не тампакси! Читайте героїв культури», – є «непізнаною землею» для свого
рідного українського читача. Що ж тоді казати за іномовного?
У літературних колах постать Анатолія Мойсієнка (р.н.1948) є
помітною і шанованою. Він автор десяти поетичних книг (перша з яких вийшла ще
1986 року під назвою «Приємлю»), перекладів з німецької та слов’янських мов,
поетичних творів для дітей. Крім цього, пан Анатолій є вченим-мовознавцем.
Доктором філології, професором і завідувачем кафедри, що спонукає його писати
також наукові і науково-популярні розвідки на стику мови і літератури.
Принаймні у моїй бібліотеці є невеличка книжечка філологічних студій під назвою
«Традиції модерну і модерн традицій» (Київ-Ужгород: ВАТ «Патент», 2001, 80 с.),
в якій Анатолій Мойсієнко виступає з
теоретичними міркуваннями про паліндромну традицію української поезії,
починаючи від Івана Величковського; про візуальну поезію; шахопоезію; про
український верлібр і ліричну природу ронделя. Також у цій книжечці є невеличкі
розвідки, присвячені Еммі Андієвській, Миколі Мірошниченку, Миколі Боровку. Так
гадаю, Анатолій Мойсієнко разом із Миколою Сорокою, автором літературознавчої
монографії про зорову поезію («Зорова поезія в українській літературі кінця ХVІ
–ХVІІ ст.», Київ, 1997. – 208 с.) є рідкісним виявом науково-практичного
зацікавлення українським поетичним експериментуванням. Недаремно Анатолій
Мойсієнко був одним із засновників гурту поетів-паліндромістів «Геракліт»
(1991), в який, крім нього, входили Назар Гончар (1964-2009), Іван Лучук,
Микола Мірошниченко (1947-2008). Близьким до них був також Іван Іов
(1948-2001).
Окремі міркування Анатолія Мойсієнка я тут наведу, оскільки
вони є теоретичною основою практичної діяльності поета:
«Маємо говорити про паліндром як літературне явище, зі всіма
його ознаками логіко-смисловими і
формально-образними. Автор, який береться до паліндромної творчості, повинен
ставити тільки так завдання (хай для когось це буде надзавданням) і, звичайно
ж, реалізовувати його з максимальною відповідальністю. Інакше просто немає
жодних підстав будь-яку фразу, текст, які прочитуються однаково зліва направо і
справа наліво, вважати літературним твором» («Раковий вірш як органічна з’ява,
а не штучне конструювання», див.: «Традиції модерну…». – С.13);
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Шахопоезія як творчість передбачає насамперед
шахово-композиційну основу образно-текстової структури. Хоч динаміка художнього
творення може мати і дещо інший характер: імпліцитно виражена поетична ідея
закріплюється в шахово-композиційному «оформленні» і відповідно знаходить
текстову реалізацію» («Шахопоезія», див.: Там само. – С.42);
« (…) український верлібр своєю поетикою сягає народних дум,
похоронних голосінь, інших жанрів фольклорної творчості з різноманітними
фонетичними співзвуччями (цезурне римування тощо), спонукає нас при погляді на
природу вільного вірша враховувати «поправку» стосовно народно-пісенної
традиції, фольклорної літератури зі всім „особливими видами вільного вірша“ »
(«Чи існує український верлібр», див.: Там само. – С.53).
У цьому цитуванні мені не ідеться про те, оригінальними чи
вторинними є міркування Анатолія
Мойсієнка – вони оригінальні, оскільки підкріплені поетичною практикою, а про
авторське намагання теоретично обґрунтувати індивідуальне поетичне
експериментаторство. Треба відзначити, що А.Мойсієнко – один із небагатьох
сучасних поетів, які обґрунтовували власні експериментаторські спроби.
Хоча перша поетична збірка Анатолія Мойсієнка («Приємлю»,
1986) ще не говорила читачеві про експериментаторські «забаганки» поета. Але у
цій книзі вже відзначалася увага А.Мойсієнка до класичних форм віршування:
сонет, тріолет, рондель, що мимоволі виводить поетичну традицію – П.Тичина,
А.Казка, М.Зеров, хоча більше навіть М.Бажан ( у книзі «Спалені камени»,
2003 зринає вірш «На смерть Миколи Платоновича Бажана») і М.Рильський (у першій
книзі маємо вірш «Голосіївська осінь»). Крім того, увага до класичних
канонічних форм і м’якість поетичного малюнка з насиченістю і переливами
кольорів (А. Мойсієнко – один із небагатьох в сучасній українській літературі
поетів-пейзажистів) творять із Анатолія Мойсієнка українського поетичного
імпресіоніста (при загальній розмитості
поетичного тла майже ювелірна увага до поетичної деталі).
Анатолій Мойсієнко різний у формі, тоді як змістова
амплітуда його віршів чітко означена – інтимний, пейзажний, екзистенційний
блоки. Майже оминається соціальний. Якщо й зринають вірші такого плану, то з
елементами сатирично-гротескними або ж афористично-філософськими, медитативно-риторичними
(«Спішімо спродатись…»; «Зневіритись у слові…»; «Ти тільки гість на святі
українців…»; «Хижих // Мечем // Мирим»; «Не можна спіткнутися на неправді,//
Коли вся дорога нею вимощена. // Важко спіткнутися на правді, // Ідучи дорогою
неправди»; «Андріївський узвозе…»; «Політик, що не торгує політикою…»;
«Нарікаєш на комп’ютер…».
А.Мойсієнко – делікатний і ніжний в інтимній ліриці. А його
вірш «Так мені потрібна Ваша посмішка…» цілком може увійти в Антологію
української любовної лірики як взірець тремтливо-чистого інтимного почуття.
Експериментаторський талант А.Мойсієнка найкраще відтворений у його збірках «Сонети і верлібри» (1996, 1998),
«Шахопоезія» (1997), «Сім струн» (1998),
«Віче мечів» (1999). Тут маємо зразки вінка сонетів («Я полем йду. Торкаю сонця
віть»), можливо, одного з найкращих в українському сонетарії; «Паліндромний
сонет» (це вже після Анатолія Мойсієнка цим шляхом пішов коломийський поет
Василь Рябий) і відповідно ціла паліндромна збірка «Віче мечів», що виводить
паліндромну традицію Анатолія Мойсієнка
від барокового паліндроміста Івана
Величковського в поєднанні з його візуально-поетичними експериментами ;
«Варіації на шахові теми» подивовують парадоксальністю поетичних ходів; захоплює
алітераційність, семантично-формальна
гра (сонет «Сім струн сумують серед світу…»; рондель «Сім слів, сім
струн, сім сріберних сотань…»; газель «Сліпучо-срібна стрічка снігу…»; тріолет
«Слов’янства світова столиця»; октава «Смаглява спасівська стежина…»; рубаї
«Співцю, сей світ – се суєта…»; хоку «Спитай себе суворо…»; «Із
Трахтемирівського циклу»: «Травнева тиша тоне, тане…»); алегорична поема «Чорне
дерево на білім піску» із збірки «Нові поезії» (2000)…
Крім усього, поетичний експеримент у Анатолія Мойсієнка не є
самодостатнім у своїй формально-змістовій грі. Ні. Тут кожна фраза, кожен
паліндромний рядок виповнений смислової доцільності, логічності,
літературно-смислового взаємозв’язку.
Вдається Анатолій Мойсієнко до поетичних асоціацій і
перегуків: з Михайлом Лєрмонтовим («Так грали чайки біло пінно…»), Михайлем
Семенком («Дівчина у фіолетовім светрі…»), Володимиром Набоковим (сонет
«Шахи»), Леонідом Кисельовим («Плакав Пастернак…»). Це легке, елегантське
потрапляння в поетичний настрій, поетичну тканину того чи іншого авторського
задуму (т.зв. «поетичне хамелеонство» у найкращому його професійному вияві).
Оригінальною в задумі і формі є поезія Анатолія Мойсієнка
для дітей («У солов’їному віночку» з книги «Вибране», Київ: Фенікс, 2006).
Уміння бути доступним, не відмовляючись від мовної звукової гри («Олесині
співаночки»; «Малюночок», «Сорока і горобець», «Соловей і солов’їха»,
«Перепілка, перепелиха і перепелятко», «Зелен-дуб»), тонке знання дитячої
психології, барвистість дитячих віршів витворюють з Анатолія Мойсієнка
талановитого дитячого поета. А ще колоритність образів, а тонке відчуття слова,
а музикальність фрази (?!)…
Так само і з його перекладами. Він вибирає авторів,
суголосних своїй поетичній манері, поетичному настрою. Се такий авторський
варіант Антології світової поезії, де подані твори австрійських (Райнер Марія
Рільке, Андреас Окопенко, Петер Пауль Віплінгер), білоруських (Алесь Звонак,
Ніл Гілевич, Ригор Барадулін та ін.), кримсько-татарських (Юнус Кандим),
німецьких (Генріх Гайне, Ельке Ерб, Дітер Греф та ін.), польських (Леопольд
Стафф, Тадейш Ружевич та ін.), російських (Костянтин Бальмонт, Максиміліан
Волошин, Дмитро Бураго, Сергій Шаталов та ін.), словацьких (Павол
Орсаг-Гвєздослав), словенських (Франце Прешерн), чеських (Вітезслав Незвал)
поетів.
Такий філігранний психологічний авторський підбір, що ти не
одразу відчуваєш перехід від оригінального поетичного письма до власне вростання
в «чужий» поетичний світ, який робиться своїм, виповнюється індивідуальним
словосплетінням, не гублячи при цьому іншої індивідуальности.
Нова поетична книга «З чернігівських садів» (Умань: Софія,
2008) лише увиразнює поетичні уподобання Анатолія Мойсієнка з його плеканням
сонетного вірша і верлібру і розширенням перекладацького поетичного досвіду за
рахунок нових перекладів вже знайомих читачеві літературних імен: «Галузка з
садів Білорусі» – Алесь Звонак, Володимир Клішевич, Алесь Макаревич, Ригор Барадулін, Василь Зуйонак, Володимир
Павлав, Генадзь Буравкін, Михась Баярин
та ін..; «Галузка з Віденського саду» –
Андреас Окопенко (з німецької).
Сонетна і верліброва структура вірша Анатолія Мойсієнка шліфується, карбується за допомогою провідних
мотивів-образів: дорога, вода, сад…
А художнє оформлення цієї книги (використано чернігівський
цикл полотен Миколи Шелеста ) перетворює її в художньо-мистецьке явище, де
слово і картини витворюють єдине ціле.
Звичайно, що Анатолій Мойсієнко з когорти «тихих»
українських поетів, які не так зосереджені на візуальній крикливости поетичної
фрази, як на внутрішньому вростанні в екзистенційно-медитативний поетичний
пейзаж, в якому образ, думка, настрій, відчуття, переживання, поетична картина
витворюють цілісну і цільну панораму життєвого дійства, з усіма його
настроєво-інтимними переливами і перепадами, де домінуючим залишається настрій
весняно-осінньої туги/любови до світу, яким є Людина в його гармонійному
переливанні/вростанні у всеоб’ємний світ
Природи…
м. Івано-Франківськ