«Печаль неодпечалена». Грицько Чубай: «Крізь мене проросла лунка трава»

440

«П’ятикнижжя» Грицька Чубая перемогло на цьогорічному
Форумі. Видавництво Старого Лева зі співпричетними Костянтином Москальцем
(передмова), Олегом Лишегою (післямова), Романом Романишиним та Андрієм Лесівим
(графічне опрацювання) й упорядницею Соломією Чубай (донькою класика) зробили
добру справу, й тепер можемо відносно спокійно аналізувати феномен
сімдесятництва, зокрема й творчість мого ровесника Гео – так ми його називали
між собою. 1988 року на концерті щойно створеного театру „Не журись” я підійшов
за куліси до Тараса Чубая й передав йому частину рукописів й машинописів, а
також малюнки й світлини батька – на одній із фотографій дарчий підпис
„закоханому графові”, тобто мені. Часи ще були „ті”, але я був певний, що
незалежницький курс незворотній і побажав синові реалізувати батьків заряд. Чи
збереглись ці матеріали – невідомо.

Влітку 1966-го я познайомився із Петром Куценком – ніхто з
нас не вступив того року до університету, але знайомство було знакове. Десь
тоді, або за другим разом, коли я знов штурмував універ, зійшлись ми з Чубаєм.
Сьомий гуртожиток на Пасічній став однією з наших баз. Ми з Григором Мовчанюком
(славіст, поет, графік), Дмитром Юсипом (критик. літературознавець) жили тут на
„законних” підставах, а Грицько й Олег Лишега неофіційно. Часто навідувався до
нас фізик, а в душі щирий гуманітарій Ярослав Лопушанський – згодом він
вчителював на Волині, здається в Боровичах біля станції Колки. 1968 року юначий
десант (були з нами й дівчата) висадився там із самвидавом та новими віршами.
Здається, тоді ж я позичив Славкові свою саморобну книжечку з власними
ілюстраціями „Нерозстріляні узори”, а Чубай мав окрім ранніх віршів першу
редакцію „Вертепу”. Подібні вилазки продовжувалися й пізніше. Ми побували на
Чортових скелях під Винниками, на горі Маківка – місці стрілецької звитяги, в
Гребенові – там обертався начальник штабу УПА Гасин… Можна також згадати, як
Чубай відбив для себе Галю з Погулянки, і як ми захищали його від законного
мужа, коли той приперся на мотоциклі, як справжній бейкер, з’ясовувати
стосунки.

Однак йдеться про інше. Нещодавно в своїх тайних схронах я
знайшов машинопис поеми „Відшукування причетного” із дарчим підписом Грицька,
деякі екслібриси його авторства, карикатурну рефлексію на одну ситуацію (окрема
тема), фото і… первісний рукопис ранніх віршів „Лунка трава”, поезії з якого
частково входять до двох розділів: „Постать голосу” та „Поза П’ятикнижжям”.

Тринадцятий вірш рукопису „На видноколі гроняться вже хмари”
наявний, однак перша редакція була інша. Замість „ув опустіле небо і гірке” в
Грицька було „Ув небо спорожніле і гірке. У тексті „Театр” після слів „Ти щось
хотів сказати” стоїть не крапка, а знак запитання й знак оклику. Крім того, що
звертання вимагає відповідних розділових знаків, вони ще й увиразнюють і зримо
наголошують не тільки драматургійну діалогічність мовлення, а й динамічні
особливості авторської стилістики, яка була відкритою і не терпіла, принаймні
на перших порах, герметичної статики. У вірші „Коли до губ твоїх…” у книжці
маємо „А чорний птах” – таке акання властиве неповороткому мовленню: а те, а
се… В рукописі все цільно: „Бо чорний птах”. Так само природніше звучало б
Грицькове „У чеканні твойого „здрастуй” замість „Над душею всевладно
царствують” у вірші „Вечір” („День відходить, кудись поквапившись”).

До „Балади-сновиддя” („Ой дивні та передивні наді мною сни
всю ніч”) аж три суттєві „але”. По-перше, має бути таки „передивні”, як в
автора, а не „предивні”, що викликають небажані алюзії. По-друге, варто було б
відновити автентичну назву „Балада-сновиддя”. І по-третє, в Грицька „Я втікаю.
Зникає нація”, а не „Я втікаю. Втікає нація”. Так, нація зникає, вмирає, але…
не вмре! А якщо втікає – це вже капец…

„Таємна тиш вечірніх перевтілень” має дві редакційні правки,
і я сумніваюсь, що їх зробив Чубай. У нього було „які із тіней злі, а кОтрі
добрі”: наголос в українській мові рухливий і часто використовується як спосіб
поетизації мови. „Які із тіней злі, які з них добрі” не тільки прозаїзує, а
зводить мовну кібернетику до арифметики й рахування на пальцях. Так само
незграбно виглядає „щоби когось лякати з-за куща”, в Грицька – „з-під куща”.

У вірші „Трава” запропастився епіграф, може, тому, що надто
декларативний та двозначний: „Чуєте, люди, трава росте в тишу прозору
зеленоруко – чуєте, люди, прадавній степ у дно сьогодення тривожно стукає…”.
Просяться до перегляду й правки в розділі „Поза П’ятикнижжям”. У вірші
„Безсоння” („Химерні тіні…”) надруковано „в вечір”. Та жодний поет не напише
це слово окремо, бо тоді треба було б писати „У вечір”: авторське написання –
„ввечір”, тобто разом. Зайве також псевдопідсилення „аж уночі…” Ох, як ви
мене налякали, шановні, – „аж!”. Та ж має бути „що уночі заснути я боюсь”.

Вірш „Хтось” („Хтось опівночі грав про день”) втратив, може,
й недаремно, заголовок, а от далі – гірше. Чубаєве „Пальцями, повними смутку”
сто раз краще, ніж „суму”, бо „суму” в пальцях можна хіба шустати,
рахуючи;„грав про сонце” набагато ліпше, ніж „думав про сонце”. „Пекучими
кроками” й „болючими звуками” таки точніше, ніж „болючими кроками” й „теплими
кроками” – тут не тільки Франків кінь, а вся Погулянка сміялась би: механічне
повторення ледь теплих „кроків” взагалі ні до чого. „Тремтячи від холоду” геть
зайве, коли є вже „замерзлі клавіші” й нарешті „полишивши під роялем черевики байдужості”,
як було в Чубая, виразніше, ніж „покинувши”: та ж старі шкарбани – не дівчина!
Треба було наковтатись наркотиків, щоб так редагувати. Не знаю, як наприкінці
своєї гостини, але юний Чубай вникав у мовні тонкощі краще за багатьох
редакторів. Тому й пропоную взоруватись на Чубаєві прижиттєві автографи.

Чого варті хоча б його неологічні словоформи! У вірші
„Тополиносте вогню мого одчаєна…” Грицько пише: „І печальсь, печаль
неодпечалена…”, а в поредагованій книзі – „недопечалена”: це що ж, недопечена?

В рукописі „Лункої трави” було 34 вірші – з них половина є в
„П’ятикнижжі”; п’ять, про які я ще скажу, там відсутні. Ще раз передивляюсь
рукопис: не вистачає 10 – 11 і 24 – 33 сторінок. Спершу йде титульна
ненумерована сторінка (Григорій Чубай. ЛУНКА ТРАВА. 1968 р.). Далі: „На вістрі
тиші гомін доконав…” (1), „Чуєте, люди, трава росте…” (2), „Химерні тіні
вечір прикочують…”(3), Балада-сновиддя (4), Посланіє Дон-Кіхотові писане в ХХ
столітті (5), „Таємна тиш вечірніх перевтілень…” (6), „Мій світе, світе,
світе-антисвіте…” (7), „Не говорім палких освідчень…” (8), Козацька балада
(9), „Тополиносте вогню мого одчаєна…” (12), „На видноколі гроняться вже
хмари…” (13), „Останній грім давно скотився з даху…” (14), „День відходить,
кудись поквапившись…” (15), Балада про смерть скрипки (16), „Коли до губ
твоїх лишається півподиху…” (17), „Тихий дощ у долоні прощанням точиться…”
(18), Хтось (19), Сьогодні (20), Театр (21), „Десь у диві, у видиві вмовклих
ночей…” (22), Балада про втечу (23), „У шибці скніє втомлена печаль…” (34).
Ще раз уточнюю, що нумерація Грицькова, а титульна сторінка із назвою та
прізвищем автора – ненумерована. Якби знайшлося запропале, можна було б
відновити повний текст, однак, можливо, що сам Чубай дав мені на збереження не
весь рукопис.

 

На вістрі тиші гомін доконав.

І сумен сад мовчазно прозоріє.

І білий сніг підходить до вікна.

І біля шибки руки свої гріє.

Тече ріка годин в ріку століть.

І саду так безвітро й вітражево.

А сніг щодень під вікнами стоїть

І світиться – то синьо, то спижево.

А сніг отак щоденно при вікні

Свій кожен рух повторює достоту,

Мов хоче щось повідати мені,

Мов хоче запитати мене: „Хто ти? ”

О тайно снігу, в чому твоя суть?

Про що повісти хочеш – я не знаю…

Про те. що скоро води понесуть

Тебе кудись до синього Дунаю?

Про те. що й нам не так багато жити?

Що ж лишим по собі – одні слова?

Наснилося: я – сніг. І мною вкрита

Крізь мене пророста лунка трава.

 

Цей вірш у рукописі йде першим, отже – програмний. Чому він
не потрапив до „П’ятикнижжя” – незрозуміло. Більш логічно, що упорядники
оминули в пригладженому проекті виразно політичний, антиглобалістський текст
„Мій світе, світе, світе-антисвіте”, в якому автор пак герой боїться
„існувати-антижити” й „антисобою буть собі” (в рукописі – с. 7).

 

Ненависте моя – антилюбове,

Візьми мої думки, і біль, і кпин.

Хай стане прапором твоє високе слово

Супроти хижих антиукраїн!

 

Ой, не таким вже й „простим радянським хлопцем”, як це
стверджувала Галина Чубай на презентації, був Григорій Чубай. Інша річ, що
система його надламала і врешті-решт знищила фізично, залишивши йому і нам
„презирство і зневагу від небокраю аж по небокрай… до пекла, що вдає із себе
рай”.

Від виключення з університету після побиття кагебістами в
1970 році я врятувався академвідпусткою, скоропостижним одруженням та
переведенням на заочне відділення. Якось приїжджаю на сесію і на зупинці
трамваю „двійки” стрічаю Грицька з чорнявкою: за його словами – вірменська
поетеса. Ну й добре! Гриць запросив мене на квартиру Миколи Рябчука, яку я вже
знав, і ми троє подибали, купивши плящину та невибагливу закуску. Були, звісно
ж, терпкі розмови. Я наважився прочитати свою „Поему про вірш”. Гриць
просльозився…

Дев’ятою в рукописі йде „Козацька балада” („Ой упала
шабелька, впала з рук…”), всуціль стилізована під жіноче голосіння народної
пісні. Тут Грицько ще геть фольклорний, але роменова квітка його долі („кров
червона капає на ромен”) саме звідси, з містичних глибин української душі:  тут його першопочатки.

Програмних заяв на початках самоусвідомлення уникнути годі –
є вони й у Чубая: с. 20 у вірші „Сьогодні”.

 

Є вчора і завтра

На моїм лиці,

А тільки нема –

Сьогодні.

І ходять

Навколо стола стільці

Такі самотні, самотні.

Є вчора, банальне вчора.

Дитинне і незугарне.

Є вчора.

Те вчора – чорне.

А завтра

Іще безбарвне.

 

Варто звернути увагу на Грицькову графіку-ритміку – даремно
видавці ламають цю структурну особливість пульсування поетичної крові. Зверніть
увагу, що поет почався із чорного вчора, може й з українського чорнозему
(симолічно ж!), щоб у перспективі вияскравити й забарвити наразі безбарвне чи
малобарвне, на його думку, поетичне „завтра”.

 

У шибці скніє втомлена печаль,

Безмовна ніч за вікнами рудіє.

Вутленький човнику надій моїх, відчаль

У невгомонне море безнадії.

Хай там тебе розламує і мне

Й перекида на гребенях пінястих.

Але мені лишається одне:

На берег суші дальної упасти!

 

Що ж, наша мандрівка прибилась до берега не такої вже й
дальної тверді – через сорок п’ять літ від умовного початку поетичного шляху
Грицька Чубая. Був це хлопець „лагідний і тихий” (Плужник), але не радянський.

 

м.Львів

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!