«П’ятикнижжя» Грицька Чубая перемогло на цьогорічному
Форумі. Видавництво Старого Лева зі співпричетними Костянтином Москальцем
(передмова), Олегом Лишегою (післямова), Романом Романишиним та Андрієм Лесівим
(графічне опрацювання) й упорядницею Соломією Чубай (донькою класика) зробили
добру справу, й тепер можемо відносно спокійно аналізувати феномен
сімдесятництва, зокрема й творчість мого ровесника Гео – так ми його називали
між собою. 1988 року на концерті щойно створеного театру „Не журись” я підійшов
за куліси до Тараса Чубая й передав йому частину рукописів й машинописів, а
також малюнки й світлини батька – на одній із фотографій дарчий підпис
„закоханому графові”, тобто мені. Часи ще були „ті”, але я був певний, що
незалежницький курс незворотній і побажав синові реалізувати батьків заряд. Чи
збереглись ці матеріали – невідомо.
Влітку 1966-го я познайомився із Петром Куценком – ніхто з
нас не вступив того року до університету, але знайомство було знакове. Десь
тоді, або за другим разом, коли я знов штурмував універ, зійшлись ми з Чубаєм.
Сьомий гуртожиток на Пасічній став однією з наших баз. Ми з Григором Мовчанюком
(славіст, поет, графік), Дмитром Юсипом (критик. літературознавець) жили тут на
„законних” підставах, а Грицько й Олег Лишега неофіційно. Часто навідувався до
нас фізик, а в душі щирий гуманітарій Ярослав Лопушанський – згодом він
вчителював на Волині, здається в Боровичах біля станції Колки. 1968 року юначий
десант (були з нами й дівчата) висадився там із самвидавом та новими віршами.
Здається, тоді ж я позичив Славкові свою саморобну книжечку з власними
ілюстраціями „Нерозстріляні узори”, а Чубай мав окрім ранніх віршів першу
редакцію „Вертепу”. Подібні вилазки продовжувалися й пізніше. Ми побували на
Чортових скелях під Винниками, на горі Маківка – місці стрілецької звитяги, в
Гребенові – там обертався начальник штабу УПА Гасин… Можна також згадати, як
Чубай відбив для себе Галю з Погулянки, і як ми захищали його від законного
мужа, коли той приперся на мотоциклі, як справжній бейкер, з’ясовувати
стосунки.
Однак йдеться про інше. Нещодавно в своїх тайних схронах я
знайшов машинопис поеми „Відшукування причетного” із дарчим підписом Грицька,
деякі екслібриси його авторства, карикатурну рефлексію на одну ситуацію (окрема
тема), фото і… первісний рукопис ранніх віршів „Лунка трава”, поезії з якого
частково входять до двох розділів: „Постать голосу” та „Поза П’ятикнижжям”.
Тринадцятий вірш рукопису „На видноколі гроняться вже хмари”
наявний, однак перша редакція була інша. Замість „ув опустіле небо і гірке” в
Грицька було „Ув небо спорожніле і гірке. У тексті „Театр” після слів „Ти щось
хотів сказати” стоїть не крапка, а знак запитання й знак оклику. Крім того, що
звертання вимагає відповідних розділових знаків, вони ще й увиразнюють і зримо
наголошують не тільки драматургійну діалогічність мовлення, а й динамічні
особливості авторської стилістики, яка була відкритою і не терпіла, принаймні
на перших порах, герметичної статики. У вірші „Коли до губ твоїх…” у книжці
маємо „А чорний птах” – таке акання властиве неповороткому мовленню: а те, а
се… В рукописі все цільно: „Бо чорний птах”. Так само природніше звучало б
Грицькове „У чеканні твойого „здрастуй” замість „Над душею всевладно
царствують” у вірші „Вечір” („День відходить, кудись поквапившись”).
До „Балади-сновиддя” („Ой дивні та передивні наді мною сни
всю ніч”) аж три суттєві „але”. По-перше, має бути таки „передивні”, як в
автора, а не „предивні”, що викликають небажані алюзії. По-друге, варто було б
відновити автентичну назву „Балада-сновиддя”. І по-третє, в Грицька „Я втікаю.
Зникає нація”, а не „Я втікаю. Втікає нація”. Так, нація зникає, вмирає, але…
не вмре! А якщо втікає – це вже капец…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
„Таємна тиш вечірніх перевтілень” має дві редакційні правки,
і я сумніваюсь, що їх зробив Чубай. У нього було „які із тіней злі, а кОтрі
добрі”: наголос в українській мові рухливий і часто використовується як спосіб
поетизації мови. „Які із тіней злі, які з них добрі” не тільки прозаїзує, а
зводить мовну кібернетику до арифметики й рахування на пальцях. Так само
незграбно виглядає „щоби когось лякати з-за куща”, в Грицька – „з-під куща”.
У вірші „Трава” запропастився епіграф, може, тому, що надто
декларативний та двозначний: „Чуєте, люди, трава росте в тишу прозору
зеленоруко – чуєте, люди, прадавній степ у дно сьогодення тривожно стукає…”.
Просяться до перегляду й правки в розділі „Поза П’ятикнижжям”. У вірші
„Безсоння” („Химерні тіні…”) надруковано „в вечір”. Та жодний поет не напише
це слово окремо, бо тоді треба було б писати „У вечір”: авторське написання –
„ввечір”, тобто разом. Зайве також псевдопідсилення „аж уночі…” Ох, як ви
мене налякали, шановні, – „аж!”. Та ж має бути „що уночі заснути я боюсь”.
Вірш „Хтось” („Хтось опівночі грав про день”) втратив, може,
й недаремно, заголовок, а от далі – гірше. Чубаєве „Пальцями, повними смутку”
сто раз краще, ніж „суму”, бо „суму” в пальцях можна хіба шустати,
рахуючи;„грав про сонце” набагато ліпше, ніж „думав про сонце”. „Пекучими
кроками” й „болючими звуками” таки точніше, ніж „болючими кроками” й „теплими
кроками” – тут не тільки Франків кінь, а вся Погулянка сміялась би: механічне
повторення ледь теплих „кроків” взагалі ні до чого. „Тремтячи від холоду” геть
зайве, коли є вже „замерзлі клавіші” й нарешті „полишивши під роялем черевики байдужості”,
як було в Чубая, виразніше, ніж „покинувши”: та ж старі шкарбани – не дівчина!
Треба було наковтатись наркотиків, щоб так редагувати. Не знаю, як наприкінці
своєї гостини, але юний Чубай вникав у мовні тонкощі краще за багатьох
редакторів. Тому й пропоную взоруватись на Чубаєві прижиттєві автографи.
Чого варті хоча б його неологічні словоформи! У вірші
„Тополиносте вогню мого одчаєна…” Грицько пише: „І печальсь, печаль
неодпечалена…”, а в поредагованій книзі – „недопечалена”: це що ж, недопечена?
В рукописі „Лункої трави” було 34 вірші – з них половина є в
„П’ятикнижжі”; п’ять, про які я ще скажу, там відсутні. Ще раз передивляюсь
рукопис: не вистачає 10 – 11 і 24 – 33 сторінок. Спершу йде титульна
ненумерована сторінка (Григорій Чубай. ЛУНКА ТРАВА. 1968 р.). Далі: „На вістрі
тиші гомін доконав…” (1), „Чуєте, люди, трава росте…” (2), „Химерні тіні
вечір прикочують…”(3), Балада-сновиддя (4), Посланіє Дон-Кіхотові писане в ХХ
столітті (5), „Таємна тиш вечірніх перевтілень…” (6), „Мій світе, світе,
світе-антисвіте…” (7), „Не говорім палких освідчень…” (8), Козацька балада
(9), „Тополиносте вогню мого одчаєна…” (12), „На видноколі гроняться вже
хмари…” (13), „Останній грім давно скотився з даху…” (14), „День відходить,
кудись поквапившись…” (15), Балада про смерть скрипки (16), „Коли до губ
твоїх лишається півподиху…” (17), „Тихий дощ у долоні прощанням точиться…”
(18), Хтось (19), Сьогодні (20), Театр (21), „Десь у диві, у видиві вмовклих
ночей…” (22), Балада про втечу (23), „У шибці скніє втомлена печаль…” (34).
Ще раз уточнюю, що нумерація Грицькова, а титульна сторінка із назвою та
прізвищем автора – ненумерована. Якби знайшлося запропале, можна було б
відновити повний текст, однак, можливо, що сам Чубай дав мені на збереження не
весь рукопис.
На вістрі тиші гомін доконав.
І сумен сад мовчазно прозоріє.
І білий сніг підходить до вікна.
І біля шибки руки свої гріє.
Тече ріка годин в ріку століть.
І саду так безвітро й вітражево.
А сніг щодень під вікнами стоїть
І світиться – то синьо, то спижево.
А сніг отак щоденно при вікні
Свій кожен рух повторює достоту,
Мов хоче щось повідати мені,
Мов хоче запитати мене: „Хто ти? ”
О тайно снігу, в чому твоя суть?
Про що повісти хочеш – я не знаю…
Про те. що скоро води понесуть
Тебе кудись до синього Дунаю?
Про те. що й нам не так багато жити?
Що ж лишим по собі – одні слова?
Наснилося: я – сніг. І мною вкрита
Крізь мене пророста лунка трава.
Цей вірш у рукописі йде першим, отже – програмний. Чому він
не потрапив до „П’ятикнижжя” – незрозуміло. Більш логічно, що упорядники
оминули в пригладженому проекті виразно політичний, антиглобалістський текст
„Мій світе, світе, світе-антисвіте”, в якому автор пак герой боїться
„існувати-антижити” й „антисобою буть собі” (в рукописі – с. 7).
Ненависте моя – антилюбове,
Візьми мої думки, і біль, і кпин.
Хай стане прапором твоє високе слово
Супроти хижих антиукраїн!
Ой, не таким вже й „простим радянським хлопцем”, як це
стверджувала Галина Чубай на презентації, був Григорій Чубай. Інша річ, що
система його надламала і врешті-решт знищила фізично, залишивши йому і нам
„презирство і зневагу від небокраю аж по небокрай… до пекла, що вдає із себе
рай”.
Від виключення з університету після побиття кагебістами в
1970 році я врятувався академвідпусткою, скоропостижним одруженням та
переведенням на заочне відділення. Якось приїжджаю на сесію і на зупинці
трамваю „двійки” стрічаю Грицька з чорнявкою: за його словами – вірменська
поетеса. Ну й добре! Гриць запросив мене на квартиру Миколи Рябчука, яку я вже
знав, і ми троє подибали, купивши плящину та невибагливу закуску. Були, звісно
ж, терпкі розмови. Я наважився прочитати свою „Поему про вірш”. Гриць
просльозився…
Дев’ятою в рукописі йде „Козацька балада” („Ой упала
шабелька, впала з рук…”), всуціль стилізована під жіноче голосіння народної
пісні. Тут Грицько ще геть фольклорний, але роменова квітка його долі („кров
червона капає на ромен”) саме звідси, з містичних глибин української душі: тут його першопочатки.
Програмних заяв на початках самоусвідомлення уникнути годі –
є вони й у Чубая: с. 20 у вірші „Сьогодні”.
Є вчора і завтра
На моїм лиці,
А тільки нема –
Сьогодні.
І ходять
Навколо стола стільці
Такі самотні, самотні.
Є вчора, банальне вчора.
Дитинне і незугарне.
Є вчора.
Те вчора – чорне.
А завтра
Іще безбарвне.
Варто звернути увагу на Грицькову графіку-ритміку – даремно
видавці ламають цю структурну особливість пульсування поетичної крові. Зверніть
увагу, що поет почався із чорного вчора, може й з українського чорнозему
(симолічно ж!), щоб у перспективі вияскравити й забарвити наразі безбарвне чи
малобарвне, на його думку, поетичне „завтра”.
У шибці скніє втомлена печаль,
Безмовна ніч за вікнами рудіє.
Вутленький човнику надій моїх, відчаль
У невгомонне море безнадії.
Хай там тебе розламує і мне
Й перекида на гребенях пінястих.
Але мені лишається одне:
На берег суші дальної упасти!
Що ж, наша мандрівка прибилась до берега не такої вже й
дальної тверді – через сорок п’ять літ від умовного початку поетичного шляху
Грицька Чубая. Був це хлопець „лагідний і тихий” (Плужник), але не радянський.
м.Львів